Система процесуального права України

Питання про нормативне розуміння системи права, зокрема про місце в цій структурі системи процесуального права, складові компоненти системи процесуального права, незважаючи на багатоманітність наукових публікацій і постійну дискусію з цієї проблеми, не втрачають актуальності. Перші спеціальні дослідження проблеми системи права, осмислення її значення для  формування, розвитку і практичного функціонування  права  припадає  на кінець 1930-х років і безпосередньо пов’язане з нормативним розумінням права. До того розгляд питань, що стосуються системи права, обмежувався в основному спробами, закріпленими конкретними науковцями (Я. Ф. Миколенко, Є. Б. Пашуканіс, Б. Б. Черепахін та ін.), дуалістичного поділу права на приватне і публічне. Відтоді проблема системи права посідає одне з основних місць у юридичній науці та практиці. Сучасні вітчизняні науковці схиляються до розуміння системи права як сукупності чинних принципів і норм права, якій притаманна єдність, узгодженість, диференціація і згрупованість норм у відносно самостійні структурні утворення [120, с. 244].

Питання побудови системи процесуального права на сьогодні залишається дискусійним, оскільки серед науковців відсутня єдина точка зору щодо трактування правової категорії «процес», а звідси витікає різне бачення нормативного наповнення процесуального права. Не дивлячись на те, що вчені не прийшли до одностайної думки щодо поняття процесуального права та його системи, всі вони згодні з тим, що охорона суспільних відносин, захист прав, свобод і законних інтересів, а також вирішення суперечок між суб’єктами – одне з основних завдань держави, яке вона виконує, здійснюючи юрисдикційну та іншу охоронну діяльність, за допомогою норм процесуального права [127, с. 10–15 ].

З огляду на це, в умовах динамічного розвитку сучасної юриспруденції зросла потреба у подальшій розробці наукових положень системи процесуального права. Проблемність та актуальність досліджень і розробок системи процесуального права, крім того, зумовлені діалектичною суперечністю її основних рис – стабільності та динамізму. Для того, щоб об’єктивно  охарактеризувати  категорію  «система процесуального права»,  необхідно  виокремити окремі елементи системи права, які в своїй сукупності утворюють її структуру. Тому приділимо увагу з’ясуванню сутнісних властивостей системи процесуального права шляхом виокремлення її складових елементів та визначення її місця в загальноправовій системі.

Звертаючись до історії цього питання, слід звернути увагу на думку                  Є. Б. Пашуканіса про те, що в ході історичної еволюції правова форма, поступово розвиваючись, досягає диференційованості і визначеності: «Ця вища стадія розвитку відповідає певним економічним та соціальним відносинам. Водночас ця стадія характеризується появою системи загальних понять, що відображають правову систему як єдине ціле» [128, с. 65]. Наведене положення отримало розвиток у правовій науці на прикінці 1970 – напочатку 1980-х років, коли з’явилися праці С. С. Алєксеєва, А. М. Васильєва, В. М. Кудрявцева, Н. І. Матузова, Ю.О. Тихомирова, Л.Б. Тіунової, що були спеціально присвячені поняттю правової системи. Заклавши деякі концептуальні основи дослідження цього питання, науковці залишили поза увагою діапазон застосування поняття «правова система»: в існуючих визначеннях даного поняття змішуються різні методологічні рівні, відсутні єдині основи, наявна різноманітність наукових поглядів. Зокрема М. І. Матузов розглядав правову систему як складне, збірне, багатопланове  поняття, що відображає всю сукупність юридичних явищ суспільства [129, с. 18].

В інших дослідженнях розуміння правової системи пов’язане з механічним застосуванням концептуального апарату системного аналізу без розкриття правової специфіки предмета. Наприклад, В. С. Жеребкін наводить наступне визначення: «…Під правовою системою слід  мати на увазі передусім набір чи сукупність взаємопов’язаних і взаємодіючих у напрямку поставленої мети частин, тобто підсистем елементів, яка утворює єдине цілісне правове утворення, якому властиві специфічні, системні, інтеграційні якості та ознаки інформаційної спрямованості» [130, с. 62]. Інші науковці, по суті, ототожнюють  систему  права із системою  правових норм. Наприклад, Д. А. Керімов характеризує правову систему як об’єктивно зумовлене внутрішнє об’єднання в єдине ціле правових норм та їх поділ на галузі і зауважує, що «вершиною багатосистемності є система права, що складається із підсистем – правових норм, інститутів і галузей [131, с. 278]. При цьому система права – не просто сукупність її підсистем, а система підсистем. Таким чином, формується ієрархія правових систем, що створює чітку побудову правової системності: від основи (система правових норм) через «проміжні поверхи» (система інститутів і галузей права) до її вершини (системи права)» [132, с.253].  Означена точка зору має лінгвістичне підтвердження. Якщо звернемось до словників за тлумаченням поняття «система», то за енциклопедичними словниками, система (англ.: system; нім.: System (n); фр.: systemе (m); пол.: system) – сукупність взаємопов’язаних елементів, утворюючих єдине ціле.

Л. С. Явич характеризував правову систему як структуровану сукупність окремих правових норм, що включає відносно самостійні утворення (інститути, галузі, групи галузей) [133, с. 43]. Подібну думку, що фактично позбавляє шансів для визнання самостійності, поняття «правова система» порівнює з поняттям «система права». Г. В. Мальцев стверджує: «Правова система виступає як внутрішньо поділена ієрархічно побудована цілісність  правових норм і правових актів, на основі яких виникають правові інститути і формуються правові уявлення та ідеї» [134, с. 5]. Можна відзначити певні суперечності останнього твердження. По-перше, словосполучення «єдність правових норм і правових актів» не враховує закони формальної логіки, а саме: неприпустимо ототожнювати явища, що відрізняться за природою; по-друге, в цій конструкції визначення автор виводить правові інститути за рамки правової системи.

Інша група авторів (М. І. Матузов, В. К. Бабаєв, В. Н. Протасов) допускають ототожнення понять «правова система» і «механізм правового регулювання». Таким чином, правову систему можна визначити як сукупність внутрішньо сумісних, соціально однорідних юридичних засобів, за допомогою яких держава здійснює необхідний нормативний вплив на суспільні  відносини (закріплення, регулювання, охорона і захист) [135, с. 26]. При цьому не входять до змісту цього поняття такі елементи правової реальності, як правосвідомість, правова культура, правотворчість, чим автори суттєво обмежують предмет дослідження. До того ж правова система суспільства передбачає не тільки процес впливу юридичних засобів на суспільні відносини, а й результат цього впливу, інакше порушується принцип системності у вивченні правової дійсності.

Підхід до правової системи через характеристику її як «всього правового» можна визнати панівним у правовій науці. Тому можна погодитися з думкою російського науковця В. Н. Княгиніна: «Термін «правова система» незалежно від того, який зміст у нього вкладається, використовується для позначення певної правової «тотальності», що охоплює сукупність усіх правових явищ у її цілісності, незалежно від того, чи це цілісність абстрактної теоретичної моделі правової дійсності, чи цілісність правового життя конкретної країни, нації» [136, с. 14].

У науковій літературі структура цього феномену аналізується, як правило, лише в плані його елементного складу; зв’язки між цими елементами ще недостатньо досліджені. На нашу думку, теорія правової системи знаходиться на такому рівні наукової розробки, що розкриття навіть її компонентного складу є досить складним завданням. Виділення структури правової системи не може відбуватися довільно, оскільки, як і будь-яка структура, має об’єктивний характер. При її дослідженні необхідно орієнтуватися на структуру правового життя суспільства.

Таким чином, структура правової системи – певна частина реальної структури правової сфери суспільного життя, що відображає сукупність взаємозв’язків між її функціональними компонентами. Компонентами системи права є усі види юридичних норм у своїй едності  і погодженості та диференціація їх за галузями, підгалузями та інститутами [70, с. 259].

Основним і первинним складовим елементом структури системи права виступає правова норма  як початкова частина права, що становить вихідний від держави, загальнообов’язковий, формально визначений припис, який виступає державним регулятором суспільних відносин, захищається та охороняється всіма заходами легального державного впливу аж до примусу. У структурі права взаємодіють два види правових норм – матеріальні та процесуальні. У сучасній теорії права прийнято вважати, що матеріальні приписи первинні, процесуальні – опосередковані, підлеглі матеріальним і спрямовані на їх забезпечення [137, с. 6–10]. Відповідно до цього уявлення пріоритет у системі українського права надається нормам матеріального права, які визначають певні варіанти правомірної поведінки і саме з ними пов’язується встановлення правопорядку в суспільстві. Але належна реалізація матеріальних норм і встановлення правопорядку в значній мірі пов’язані з процесуальними нормами. Саме норми процесуального права дозволяють забезпечити нормальний розвиток суспільних відносин, а коли це з яких-небудь причин не вдалося, вони сприяють витісненню негативних соціальних зв’язків.

Норми вітчизняного процесуального права є первинною «цеглинкою» побудови системи процесуального права України, вони належать до різних галузей та відрізняються за характером забезпечення матеріально-правових відносин, здебільшого мають стабільний зміст і призначення; у своїй сукупності їх слід розглядати як цілісну, динамічну систему. Таку систему в науковій літературі іменують процесуальним правом або, як вважав В.М. Горшенев, загальним юридичним процесом.

Вважаємо, що ототожнення вказаних понять може призвести до термінологічної плутанини, звідси виникає потреба в їх розмежуванні. У першу чергу, слід відмітити що на сьогодні визначення категорії «загальний юридичний процес» у теорії держави і права залишається дискусійним, хоча концептуальне оформлення понять юридичних процесу і процедури у теорії юриспруденції розпочалося та окреслилось у своїх загальних рисах понад століття тому. Це, у свою чергу, дало привід авторам деяких тлумачних словників розглядати слова «юридичний процес» та «юридична процедура» не як похідні від відповідних соціальних категорій, а як такі, що мають відносно відокремлене значення. Р. С. Алімов виділяє такі визначальні ознаки процедури: по-перше, це впорядковані, послідовні дії; по-друге, всі ці дії, спрямовані на досягнення певної мети (оформлення, виконання, здійснення, обговорення і т. д. будь-якої справи), – зазначаючи далі, що «сутність, субстанцію… будь-якої процедури, складають дії суб’єктів» [138, с. 10].

О. В. Кузьменко зауважує, що на відміну від процесу, у процедурі неможливо віднайти умови, що забезпечують трансформацію вихідного пункту у наслідок. Врешті-решт, процедура не є рухом або діяльністю. Вона становить собою лише процесуальні етапи. Точніше кажучи, процедура – це розташовані на часовому проміжку віхи, від яких і до яких здійснюється розвиток явища, його прогрес або регрес [90, с. 21].

Ми вважаємо, що слід розглядати юридичну процедуру як елемент процесу, один з його невід’ємних атрибутів, цей підхід підтверджується філософським тлумаченням категорії «процес»: «Процес як явище об’єктивної дійсності характеризується діалектичною єдністю перервності та безперервності» [139, с. 423]. Саме таку перервність процесу і репрезентує явище процедури.

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/37740.html