Проблеми теорії та практики правотворення

У вищевикладених матеріалах роботи вказувалось на розбіжності наукових поглядів щодо класифікації правотворчого процесу як одного з видів юридичного процесу, що отримало як підтримку, так і заперечення серед теоретиків права. Фахівці, які заперечують таке віднесення, вважають, що така класифікація не дає змоги встановити функціональний зв’язок юридичного процесу з механізмом правового регулювання, а також уявити юридичний процес як систему. Крім того, виникає питання співвідношення категорій «процесуальне право» та «правотворчи процес».

Вважаємо, що правотворення має подвійну правову природу: з одного боку виступає як суспільне явище, що дає життя праву, породжує, формує і оформлює його [70, с. 242], а з іншого – як вид юридичного процесу, оскільки процес правоутворення, не відбувається хаотично, а здійснюється у межах певної процедури, що має відповідне правове регулювання. Тому саме широке розуміння сутності процесуального права включає до його предмета правотворення та правозастосування. Нагадаємо, що наведені міркування виходять з розглянутого в роботі розуміння категорій «процес» і «процедура» як співвідношення змісту та форми. Таке розуміння перебуває у гармонії з визначенням правотворчого процесу, яке наводять М. С. Кельман, О. Г. Мурашин;  це –  юридично встановлена процедура діяльності суб’єктів правотворчості, порядок формування і закріплення їх волі у загальнообов’язкових юридичних приписах, упорядкованій системі стадій діяльності зі встановлення, зміни чи скасування правових норм [70, с. 248].

Якщо поглянути на правотворення з позиції формування процесуального права як вторинного утворення у національній правовій системі, то в першу чергу, нас зацікавлять специфіка та передумови виникнення процесуальних норм. Тому в цьому підрозділі роботи ставимо за мету розглянути загальний порядок та специфіку формування процесуального права шляхом дослідження етапів його формування та  особливостей утворення процесуальних норм в окремих галузях.

Усі науковці  погоджуються з тим, що нормоутворення є важливим складовим компонентом процесу правоутворення. Як справедливо зазначає Г. Шевченко, перетворення принципу верховенства права у реальність, забезпечення гармонійного вираження у правових нормах об’єктивних потреб суспільного розвитку є найвищою метою нормотворчості, діяльності, яка полягає у формуванні, систематизації, прийнятті та оприлюдненні нормативно-правових актів [153]. У теоретичних джерелах можна знайти таке визначення: правоутворення – це правове поняття, що охоплює різні форми та способи виникнення і буття права –  його упорядкування і розвитку, зокрема його зовнішнє відображення в письмових правових документах (нормативних договорах, судових прецедентах тощо), існування у ненормативному вигляді (правосвідомість, правові принципи, правові теорії і концепції, конкретні правовідносини тощо), процеси виникнення правових моделей поведінки та їх фактичної реалізації [70, с. 242–247].

Таким чином, можна зробити висновок, що правотворення як процес виникнення і становлення права складається з трьох етапів:

1) формування певних суспільних відносин в громадському житті, які у результаті багаторазового повторення набувають нормативного характеру, тобто відбувається їх самоврегулювання;

2) узагальнення державою конкретних правових відносин, що виникли еволюційним шляхом, формулювання відповідних правил поведінки загального характеру та їх відображення у нормативно-правових актах чи інших правових документах;

3) втілення формалізованих правових норм у конкретні суспільні відносини, але вже більш упорядковані, стабільні, захищені.

Правотворча діяльність є складним соціально-правовим явищем і може поділятися на види за суб’єктами і засобами формування норм права.

Якщо розглянути процес формування права з практичної точки зору, то нормотворення – є базовим процесом, що починається з нормопроектування. Законодавство, що регулює нормопроектний процес, базуєть­ся на чинній Конституції України. Конституційні принципи та конкретні норми Основного Закону діють  відповідно до верховенства права. Конституція України має найвищу юри­дичну силу, закони приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй (ст. 8), органи державної влади (у тому числі Верховна Рада, Президент, Уряд, Конституційний Суд та ін.) мають здійснювати свої повноваження у встановлених Основним Законом межах і відповідно до законів України, у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України (статті 6, 19).

Для безпосередньої роботи над законопроектами важливе значення мають положення Регламенту Верховної Ради України, у якому міститься окрема глава з назвою «Розробка проектів законів». Вона орієнтує на таке:

– розробка проектів законів здійснюється за правом, визна­ченим законом (відповідно до ст. 93 Конституції право законодавчої ініціативи належить Президентові України, народним депутатам України, Кабінету Міністрів України і Національному банку України), за дорученням Верховної Ради, на замовлення на договірній основі, а також в ініціативному порядку;

– розробка законопроекту про Державний бюджет є обов’язком Кабінету міністрів України, передбаченим законом [154, с. 5].

Властивості правотворчого процесу, його механізм залежать від об’єкта та предмета регулювання. Можна визначити переважно процесуальний характер норм, що регулюють правотворчий процес. Розглянемо приклад. Так, підготовка проекту Державного бюджету, яка враховує загальноправові вимоги, має в той же час деякі особливості. Відповідно до Закону «Про бюджетну систему України», Бюджетного кодексу, основних напрямів бюджетної політики, визначених Верховною Радою (бюджетна резолюція), Уряд організовує розробку Держбюджету на кожний наступний рік. Головним розробником проекту Держбюджету є Мінфін, яке діє з урахуванням пропозицій органів державної влади, Національного банку. Проект Державного бюджету вноситься Мінфіном до Кабінету Міністрів до 15 серпня поточного року, розглядається урядовими комітетами і до 25 серпня подається для розгляду на засіданні Кабінету Міністрів. Останній розглядає на своєму засіданні проект Закону України «Про Державний бюджет України» на наступний рік, приймає рішення щодо його схвалення і не пізніше 15 вересня подає до Верховної Ради. Можна відзначити важливість дотримання процесуального порядку процедури розробки та розгляду проекту Державного бюджету, що забезпечується регулюванням відповідних процесуальних норм, а оскільки Закон України «Про Державний бюджет України» в свою чергу, передбачає порядок реалізації основного фінансового плану держави, тобто, в свою чергу, містить норми, що регулюють процедуру, то можна спостерігати породження одними процесуальними нормами інших.

Особливість законотворчого процесу полягає в тому, що й сам законодавчий орган, тобто Верховна Рада, може доручити розробку проекту закону (його структурної частини) відповід­ному комітету або тимчасовій спеціальній комісії Верховної Ради, а також уряду [155, с. 196–214]. Крім того, в ініціативному порядку законо­проекти мають право розробляти громадяни і юридичні особи, але вносяться такі проекти до Верховної Ради лише від імені органів і осіб, що мають право законодавчої ініціативи.

Конституційний Суд України як єдиний орган конституційної юрисдикції приймає рішення та дає висновки щодо конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим і має виключне право офіційно тлумачити норми Конституції та закони України, зокрема процесуальні положення законів.

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/37740.html