---

Значення процесуальних норм у процедурно-процесуальній формі правозастосовчої діяльності

У юридичній літературі для описання процесу застосування права різними фахівцями широко вживаються терміни  «правозастосовча діяльність» та «застосування норм права», тому спробуємо розібратися в змістовному вживанні цих понять шляхом з’ясування їх визначень. 

Приміром, автори ґрунтовної праці «Юридична процесуальна форма» на чолі з В. Горшеньовим трактують правозастосовчу діяльність як специфічну діяльність уповноважених державних органів, громадських об’єднань та посадових осіб, спрямовану на розгляд і вирішення різноманітних індивідуальних справ, які мають юридичне значення [25, с. 116]. 

С. Алексєєв визначає застосування права як специфічну діяльність, спрямовану на вирішення юридичної справи, у результаті якої до матерії правової системи включаються нові елементи – владні індивідуальні приписи. «Правозастосовча діяльність є організаційним виразом застосування права та складає собою систему різнорідних дій основного й допоміжного характеру, втілених у правозастосовчих актах», – пише він [142, с. 68]. 

На думку І. Дюрягіна, «застосування норм права (правозастосовча діяльність) – здійснювана в спеціально визначених законом формах державно-владна організаційна діяльність компетентних суб’єктів із видання індивідуально-конкретних правових приписів» [183, с. 73]. 

О. Г. Мурашин дає інше визначення правозастосовному процесу: це – специфічна діяльність уповноважених органів та суб’єктів, яка направлена на реалізацію приписових правових норм позитивного регулювання. Вона складається з реєстраційно-посвідчувальної, правонадільної і заохочувальної діяльності, так як охоплює діяльність з реалізації позитивних приписів права [184, с. 81–85].

М. С. Кельман та О. Г. Мурашин визначають такі вимоги до правозастосовної діяльності, як законність, обґрунтованість, доцільність, справедливість, та розглядають її як державно-владну, організаційну діяльність, спрямовану на реалізацію правових норм щодо конкретних життєвих ситуацій шляхом винесення індивідуально-правових рішень (приписів) [70, с. 296–298].

Проф. Алексєєв зазначає, що поняттям «вирішення юридичної справи» охоплюється кінцева правозастосовча дія, термін «індивідуальний державно-владний припис» указує на результат правозастосування, а поняття «акт застосування» позначає результат вирішення юридичної справи в єдності з його зовнішньою формою, тобто акт-документ [142, с. 71].  Отже, усі наведені поняття у дещо різних аспектах характеризують підсумок правозастосовчої діяльності, її остаточний результат.

Вважаємо, що всі наведені приклади є синонімами поняття правозастосовчої діяльності, навіть якщо в них ідеться про правозастосування чи застосування норм права, оскільки в усіх цих випадках правозастосування (застосування норм права) як специфічна форма реалізації права характеризується саме в його діяльнісному аспекті. Окрім того, наведений у розглянутих дефініціях перелік належних до вчинення дій (операцій) та їх результатів становить видову ознаку цього поняття при його визначенні через родове поняття «діяльність компетентних суб’єктів». Тобто саме цей перелік характеризує специфіку змісту правозастосовчої діяльності (правозастосування, застосування норм права) як виду діяльності компетентних суб’єктів. До того ж поняття «правозастосовча діяльність», «правозастосування» та «застосування норм права» доволі часто використовуються як рівнозначні в науковій і довідковій літературі. Приміром, упорядники фундаментальної вітчизняної юридичної енциклопедії при визначенні поняття «застосування правових норм» без застережень використовують поняття «застосування правових норм» та «правозастосовча діяльність» як взаємозамінні. Аналогічне ставлення до понять «застосування норм права» та «правозастосовча діяльність» демонструє І. Дюрягін, про що свідчить вищенаведене ним визначення «застосування норм права (правозастосовчої діяльності)» як єдиного поняття.

Отже, можна виділити такі принципові ознаки для визначення змісту поняття «правозастосовча діяльність».

По-перше, це специфічна діяльність компетентних суб’єктів. На відміну від таких форм безпосередньої реалізації правових норм, як їх використання, виконання й дотримання громадянами та ін., правозастосування є складною формою реалізації норм права, що потребує участі наділеного легальними владними повноваженнями суб’єкта.

По-друге, така діяльність відзначається владним характером. О. В. Дзера зазначає: «Правозастосовча діяльність відзначається тим, що вона є одним із видів державно-владної діяльності, яка може набувати оперативно-виконавчої та правоохоронної форм» [185, с. 69]. Державні органи безпосередньо, а інші компетентні суб’єкти опосередковано та по-різному реалізовують владні функції, що полягають у контролі (нагляді) за суспільними явищами й процесами, їх авторитетному засвідченні й управлінні ними, а в разі потреби й за наявності підстав – у застосуванні легального примусу. З точки зору В. Юсупова, результатом правозастосовчої діяльності завжди є створення юридичного акта – акта застосування права, тобто рішення в конкретно-індивідуальній справі [186, с. 65].

 «Державно-владне повноваження – ось той чинник, що перетворює суб’єкт управлінських відносин на суб’єкт правозастосування... і виражається в наданні йому певної правозастосовчої компетенції, – пише Є. Додін, – лише носій державної влади спроможний здійснити такий акт соціального управління, як реалізація загальних державних настанов у конкретних життєвих обставинах» [187, с.68].  Державні органи є носіями владних повноважень за визначенням, оскільки, власне, й уособлюють державну владу. Але, як зазначалося вище, акт делегування державою повноважень на здійснення правозастосування іншим суб’єктам «забарвлює» їх діяльність з реалізації наданих повноважень владною авторитетністю, зумовлює прояв у ній ознак імперативності. Унаслідок того, як зазначає І. Дюрягін, правозастосовчі акти ухвалюються такими суб’єктами, як акти одностороннього волевиявлення, характеризуються обов’язковістю, гарантуються примусовою силою держави, тобто набувають імперативного, державно-владного характеру [183, с. 106]. 

По-третє, це діяльність з індивідуальної регламентації та правозабезпечення, тобто така, що передбачає видання конкретизованих й індивідуалізованих владних приписів, які визначають суб’єктивні права й обов’язки адресатів приписів, та забезпечення їх фактичної реалізації адресатами у формі виконання й дотримання суб’єктивних обов’язків і заборон, а також використання суб’єктивних прав. Як індивідуальна регламентація, так і правозабезпечення знаходять своє вираження у відповідних актах-документах, що ними оформлюються (а за потреби й зумовлюються подальші) правозастосовчі акти-дії.

По-четверте, ця діяльність повинна реалізовуватися на засадах доцільності, справедливості й обґрунтованості, оскільки здійснюється з метою найбільш ефективного регулювання суспільних відносин та за умови прозорості підстав ухвалюваних рішень. 

Застосування правових норм має організуючий техніко-юридичний аспект. У зв'язку з цим, такий аспект виступає у вигляді професійної діяльності юристів, адміністрації підприємств і організацій, яка має творчий характер і направлена на реалізацію нормативно-правових актів. Ця професійна діяльність здійснюється в спеціальних процедурно-процесуальних формах, які закріплені в діючому законодавстві. Сюди належать пізнання й аналіз справ, збирання й оцінка доказів, процедура винесення рішень і т.п.

У юридичній літературі одні спеціалісти першу стадію застосування правових норм називають «Вивчення фактичних даних і обставин справи – основна стадія застосування правових норм» (Ю.Н. Бро). Інші вважають, що процес встановлен­ня фактичних даних і вибір правової норми – це, по суті, єдиний і нерозривний процес (П.О.Недбайло). Треті, з позицій управлінської діяльності, вважають, що це збирання й оцінка інформації, які необхідні для прийняття рішень (С.С.Алексєєв). Такий підхід свідчить про те, що для різних державних органів і посадових осіб ця діяльність має різні відтінки і значення.

Всю таку діяльність В. О. Котюк називає спеціальним пізнанням фактичних обставин справи і вказує, що воно має ціленаправлений характер по вивченню, збиранню, аналізу фактичних обставин справи в зв’язку з практичними завданнями, має локальний характер і обмежені завдання – вирішення конкретних справ і конкретизація правового регулювання, а не вивчення закономірностей і суті державно-правових явищ, характеризується особливими прийомами (методами), формами встановлення фактів, які регламентуються законодавством [188, с. 149].

При розгляді складу пізнання зазвичай виділяють два головні різновиди: 1) пізнання правових норм – юридична основа застосуван­ня права; 2) пізнання фактичних обставин справи – фактична основа справи. Правове пізнання може бути безпосереднім і опосередкованим [188, с. 150]. Наприклад, районний суд, вирішуючи справу про поділ житлового будинку, виїжджає на місце його знаходження, безпосередньо оцінює, аналізує, а потім у судовому засіданні приймає рішення. Сюди можна віднести і слідчий експеримент тощо. Ці два види пізнання доповнюють один одного. Їх застосування залежить від потреб конкретних справ. Вважається, що найбільшу ефективність має поєднання цих двох форм пізнання. Слід підкреслити, що в законі і правозастосувальній діяльності часто вживаються такі поняття, як «фактичні дані» й «обставини справи». Їх іноді ототожнюють, хоча вони в певній мірі відрізняються.

Ці терміни пов’язані з поняттям факту. З позицій філософії, «факт» має подвійне значення. В одному випадку він означає об’єктивні явища, що відбулися в дійсності, фрагмент дійсності. В іншому – факт виступає як суб’єктивний іде­альний образ, знання, певний елемент пізнавальної діяльності людини. У першому випадку мова йде про реальне існування об’єкта відображення, в другому – про реальне існування результату відображення певного явища, події.

У зв'язку із цим одні вчені під фактичними даними розуміють факти реальної дійсності, які знаходяться в певних зв’язках з обставинами, що підлягають встановленню (Р.С. Бєлкін, С.В. Курильов). Інші вчені вважають, що це дані про факти дійсності (В.Я. Дорохов, О.В. Іванов). Усі ці спеціалісти випускають з поля зору різноманітність фактів, які складають фактичні дані, і факти, що входять до складу обставин справи. Факти обставини – це найчастіше реальні дії, події, а фактичні дані – це докази, які складають певні знання або відомості про факти чи обставини [189, с. 7]. Разом з тим докази також можуть бути реально існуючими фактами. Для правозастосувальної діяльності важливе значення мають ті факти або обставини, яким законодавець надає юридичного значення.

Законодавець, вживаючи поняття «фактичні дані» й «обставини справи», надає їм різне значення. Якщо фактичні дані – це докази, за допомогою яких встановлюються обставини, то самі обставини – це дії і події, які необхідно ви­вчити за допомогою даних, щоб правильно вирішити справу. З діями і подіями норма права пов’язує виникнення, зміну і припинення правовідносин. Підставою застосування правових норм є обставини справи, а не фактичні дані, на базі яких приймаються управлінські рішення в галузях планування, фінансування тощо.

Визначення переліку конкретних фактів, які потрібно встановити, – дуже важкий процес, тому що кожна справа має індивідуальний характер. Тут потрібно виходити із загального змісту правової норми, яка підлягає застосуванню, і конкретних умов справи. Одночасно вивчаються і враховуються інші факти, які вказані в інших нормах права чи нормативно-правових актах або взагалі ніде не вказані, але їх вивчення і врахування необхідні при застосуванні права. У процесі застосування правових норм вивчаються факти минулого (в ретроспективі), сучасні, а можливо, і ті, які настали після вчинення правопорушення, в тому числі особа правопорушника, сімейний стан, стан здоров’я, працездатність тощо.

З юридичними фактами й обставинами справи надзвичайно тісно пов’язані докази. У загальнотеоретичному аспекті докази повинні розглядатися як інформація про обставини справи. Інформація стає доказовою лише тоді, коли вона опрацьована, узагальнена, перевірена зі сторони компетентних посадових осіб, виходячи із певних об'єктивних критеріїв, а не суб’єктивних поглядів.

Усі докази можна класифікувати за процедурно-процесуальною формою на такі види: офіційні документи, показання громадян, письмові докази, протоколи і акти, які фіксують різні дії і події, речові докази, висновки експертів [70, с. 152].

У ст. 65 КПК України закріплено, що доказами в кримінальній справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність або відсутність суспільно небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються показаннями свідка, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого, висновком експерта, речовими доказами, протоколами слідчих і судових дій та іншими документами. Велике значення для застосування кримінально-процесуальних правових норм має оцінка фактичних обставин справи і доказів на підставі норм права, яка веде до встановлення об’єктивної істини по справі.

Вважаємо, що застосування права або правозастосовчу діяльність можна визначити як здійснювану на засадах законності, доцільності й обґрунтованості піднормативну діяльність компетентних суб’єктів з видання конкретизованих й індивідуалізованих владних приписів (індивідуальної регламентації) та забезпечення їх видання й фактичної реалізації (правозабезпечення).

 

 

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/37740.html