Методологічні засади дослідження досудового врегулювання адміністративно-правових спорів

Пізнання є складним процесом чуттєвого сприйняття й абстрактного мислення, заснований на практиці та перевірений нею, який здійснюється за законами діалектики та має загальний характер незалежно від того, що служить об’єктом пізнання: закономірність того або іншого явища, дія чи ефективність правової норми або ж звичайна життєва ситуація. Пізнання – це не тільки процес відображення зовнішнього світу, але і передумова й умова його перетворення. Тому людині важливо мати правильний метод такого перетворення.

Термін «метод», незалежно від конкретної науки, галузі знань чи навчальної дисципліни, являє собою спосіб (підхід), за допомогою якого з’ясовується предмет цієї науки, досягається певна мета та вирішуються відповідні завдання.

Починаючи з часів Платона, метод розглядають як шлях, що веде до істини. Серед наявних у науці визначень поняття методів слід виокремити такі:

сукупність правил, принципів, які забезпечують правильне застосування понять і категорій у пізнанні, відображають специфіку процесу пізнання, орієнтують суб’єкта пізнання, як його необхідно вести – які і в якій послідовності необхідно здійснювати процедури, які сторони досліджуваного необхідно вивчати, а від яких можна абстрагуватися, яким чином необхідно застосовувати в пізнанні теоретико-понятійний апарат, тим самим визначати найдоцільніший шлях досягнення об’єктивної істини [237, с. 374-375];

теорія або вчення, форма теоретичного чи практичного ставлення людини до дійсності, що має на меті отримання певного результату, загальний підхід, цілеспрямований процес використання певних знань тощо [254, с. 358; 284, с. 104];

сукупність прийомів, використовуваних для досягнення мети [276, с. 4];

органічна цілісна, складна система прийомів, способів пізнання об’єкта і предмета даної науки, зміст яких містить набір правил, принципів, що орієнтують дослідни­ка при здійсненні тієї чи іншої дослідної процедури, використовуваних для пізнання предмета даної науки, розкриття закономірностей функціонування і розвитку права в усій його повноті та всебічності [221, с. 193];

шлях, що веде до раціональної, а отже зрозумілої і контрольованої, відповіді на запитання чи то теоретичного пізнання, чи то практичного досвіду, чи то пошуку меж цього пізнання [50, с. 106];

система ідеальних (знаннєвих) засобів [7, с. 23].

Метод – це категорія ідеальна, він є результатом інтелектуальної діяльності і належить до світу знань. Переходячи із світу знань до світу практики, метод проявляється не сам по собі, а у вигляді певних раціональних способів (прийомів) дії. Методи, за допомогою яких відбувається відповідне пізнання, перебувають у тому ж органічному зв’язку, який притаманний їм як окремим сторонам, частинам єдиного пізнавального процесу. Кожний метод розробляється відносно певних пізнавальних про­цедур, з одного боку, він являє собою вираження основного змісту отриманого знання його принципових особливостей, закономірностей його власного розвитку, а з іншого – метод не є якось штучно сформульованою або передбаченою ззовні накладеною на пізнавальну діяльність теорією, що виключає застосування способів, використовуваних для вирішення інших пізнавальних завдань. Отже, метод – це визначена система приписів, принципів, вимог, що повинна орієнтувати суб’єкта пізнання на вирішення конкретної науково-практичної задачі, на досягнення визначеного результату у тій чи іншій сфері. Оскільки у даному випадку цією сферою людської діяльності є юриспруденція, то її методом буде науково обґрунтована і філософськи виправдана система засобів пізна­вальної діяльності, що відповідає природі права і пов’язана з предметом правознавства.

Слушною є думка Д.Керімова, який зазначає, що таємниці науки не лежать на поверхні, проникнення в них передбачає, передусім, усвідомлення того, яким закономірностям вона підпорядковується, яким чином досягаються її результати, якими є перспективи подальшого її удосконалення в оволодінні силами природи, суспільства, людським мисленням і діяльністю. Саме необхідність вирішення цих проблем зумовлює звернення теоретичної думки до методології наукових досліджень. Наука є не тільки певною сукупністю ідей, теорій, концепцій, але й поповнюється сукупністю прийомів, методів, засобів наукового мислення, які у своїй системній єдності становлять методологію. У цій якості, підсумовує Д.Керімов, вона являє собою комплекс історично сформованих шляхів, способів і форм руху мислення від незнання до знання, від явища до сутності, від передбачення до істини [99, с. 8].

У визначенні найбільш прийнятного підходу до розуміння цього явища своєрідною відправною точкою, думається, є поняття методології, вироблене філософією. Представники цієї теоретико-світоглядної науки, яка за своїм змістом є ядром системи загальних методів пізнання буття, методологію розуміють як сукупність підходів, способів, методів, прийомів та процедур, що застосовуються в процесі наукового пізнання й практичної діяльності для досягнення наперед визначеної мети [223, с. 34].

Предметом методології є вивчення методів, засобів та прийомів, за допомогою яких набуваються та обґрунтовуються нові знання в науці. Зазначене дозволяє виокремити в методології науки динамічний та статичний аспекти аналізу. Динамічний аспект пов’язується з аналізом проблем генезису, походження та розвитку наукового знання, що дає можливість говорити про методологію наукового дослідження, зорієнтованого на пошук нового знання. Статичний аспект методології зорієнтовано на вивчення та аналіз результатів отриманого знання, його форм і структур. У цьому випадку йдеться про методологію існуючого знання як результату попереднього дослідження [218, с. 7-8].

Слід констатувати, що в сучасній юридичній науці дискусійним залишається саме поняття «методологія». І.С. Самощенко відзначає, що зазначене поняття використовується в широкому і вузькому сенсі слова.
У вузькому сенсі знову методологія – це тільки методи (способи) пізнання [221, с. 191]. У цій позиції вловлюється прикладна спрямованість. У свою чергу, В.К. Бабаєв та В.П. Казимирчук обмежують методологію правової науки вивченням дослідницького філософського інструментарію, питаннями застосування сукупності конкретних методів і засобів наукового пізнання до дослідження правових явищ [11, с. 3]. Але таке «вузьке» розуміння методології не можна визнати обґрунтованим. По-перше, юридична наука користується великим арсеналом засобів філософського знання [99, с. 37]. По-друге, всі відомі способи праворозуміння мають свої філософські підстави, і, як справедливо зазначав В.С. Нерсесянц, «різним типам праворозуміння притаманні різні концепції юридичної науки» [156, с. 11]. По-третє, міждисциплінарні дослідження і використання юриспруденцією методів інших наук також потребують філософського обґрунтування [239, с. 207]. Звідси, більш аргументованим слід визнати «широке» розуміння методології, в якому інструментарій юридичної науки доповнюється проблемами гносеології наукознавства [221, с. 191].

В.В. Кузьмін вважає, що паралельне вживання понять «методологія» і «метод» створює певні «незручності», оскільки поняття «метод» раніше філософами використовувалося зі значенням «методологія». В сучасних умовах, коли «вчення про метод» самодиференціюється і в ньому мають прояв багато конкретних уявлень про відокремлені підходи, методологічні принци­пи, відповідно з’являється потреба їх систематизації [126, с. 50]. Д.О. Керімов відзначає, що методологія – явище інтегральне, об’єднуюче у собі ряд компонентів: світосприйняття та фундаментальні теоретичні концепції, загальні філософські закони і категорії, загально- та приватно-наукові методи. Методологія як система не зводиться до складових її елементів, вона має власні інтегративні закономірно­сті розвитку. Звідси випливає, що співвідношення методології та методу може бути представлено як діалектичне співвідношення загального і конкретного [99, с. 46-47]. Будучи пізнавальним базисом всієї системи наукового знання, методологія має як свої складові низку компонентів. Це не тільки система методів, але й вчення про них, не лише визначальна світоглядна позиція дослідника, але й всезагальні теоретичні принципи. Ці компоненти органічно взаємопов’язані між собою, взаємопроникають і збагачують один одного. Саме в такому контексті розуміння універсальності методології є інте­гральним путівником у науковому пізнанні і пізнавальним стрижнем будь-якого наукового дослідження [99, с. 48].

К.С. Бєльський і Л.А. Зайцева, у свою чергу, вважають, що методологія права є у першу чергу не метод і не сума методів, а вчення, теорія, наука про методи пізнання, їх види та особливості, а разом із тим методологія є сукупність методів пізнання. Ними запропоновано таке визначення методу пізнання права: це розумовий процес, реалізований у науковій формі і спрямований на правовий предмет (об'єкт) з метою отримання нових правових знань як в загальнотеоретичному, так і в галузевому аспекті, приєднання цих знань до вже накопичених, їх обґрунтування, а також ясного і виразного викладу у статтях, монографіях і підручниках [13, с. 44]. В.С. Веденін визначив у загальному вигляді методологію наукового дослідження праворозуміння як організацію наукового пізнання та зарахував до означеного визначення такі поняття, як «основоположні ідеї і принципи», «предмет і метод дослідження», «наукова теорія і методологічні установки», «характеристики схем пояснення», «умови та критерії мови науки» [38, с. 45]. В.П. Малахов запропонував вважати методологію не стільки впорядкованим набором засобів (методів) пізнання, скільки засобом постановки пізнавальної проблеми. Тому вибір методології залежить у першу чергу від характеру і масштабності формульованій або заданої пізнавальної проблеми [138, с. 24].

Слід відзначити, що і методологію пізнання державно-правової дійсності можна розглядати у двох аспектах – онтологічному і гносеологічному [223, с. 32]:

1)        якщо методологія пізнання розглядається як сукупність прийомів,  способів, засобів, методів тощо, за допомогою яких здійснюється процес компанії (зокрема, пізнання державно-правової дійсності), то мова йде про методологію в онтологічному сенсі, і в такому випадку методологія – це інструмент пізнання, тобто те, за допомогою чого ми пізнаємо;

2         )        якщо методологія сама стає об’єктом дослідження, тоді цей термін використовується в гносеологічному ключі

Ці два підходи до розуміння методології ні протистоять, ні суперечать один одному. Це аспекти, які взаємодоповнюють, а не заперечують, один одному. Це «дві сторони однієї і тієї ж медалі», два ракурси прояву одного феномену [144, с. 137-156]. У межах цієї роботи цікавить методологія в онтологічному руслі, тобто, виходячи із поставленої мети та завдань цього дослідження, цікавить методологія як інструмент пізнання проблематики досудового врегулювання адмінітсративно-праових спорів.

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/36974.html