Особливості досудового врегулювання окремих видів адміністративно-правових спорів

Публічно-правові відносини як потенційно конфліктна сфера потребує особливо виважених підходів до визначення можливостей застосування «не публічних» способів врегулювання спорів. Теперішня процедура досудового врегулювання адміністративно-правових спорів не передбачає жодних обмежень щодо категорії справ адміністративної юрисдикції, відносно яких вона може бути застосована. Водночас, як наголошувалося у попередніх підрозділах, ми виходимо із позиції, що така «невизначеність» є невиправданою. Слід звернути увагу на те, що до адміністративної юрисдикції віднесено значний перелік спорів різної правової природи, різного ступеню впливу на публічні інтереси. Навіть найбільш оптимістично налаштовані дослідники відзначають, що альтернативні форми не підходять для спорів, що містять складні правові питання, вони більш застосовні в ситуаціях встановлення фактів, але не прав [103, с. 267].

Альтернативні засоби не ефективні при врегулюванні спорів із безліччю осіб, що представляють одну із сторін, оскільки важко домогтися угоди між двома учасниками спору, і завдання суттєво ускладнюється, якщо їх буде більше. Іноді пропозиція використовувати альтернативні способи вирішення спорів, що виходить від однієї сторони, розглядається іншою стороною як прояв слабкості позиції, визнання провини, як ухилення від розгляду спору в державному суді. Оскільки альтернативні способи вирішення спорів є консенсуальними за своєю природою, їх застосування завжди вимагає співробітництва, але з одного боку, це гідність, з іншого – обмеження факту. Якщо сторони не бажають контактувати один з одним, використання альтернативних способів не має сенсу. Як стримуючі причини вказуються також прагнення однієї із сторін встановити судовий прецедент, привернути суспільну увагу до тієї чи іншої проблеми або необхідність «сповільненою тактики», коли якій-небудь стороні вигідна відстрочка у вирішенні спору [81,
с. 90].

Наявність у КАС України норм щодо можливості сторін вирішити судовий адміністративно-правовий спір шляхом примирення, беззаперечно, спрямована на переорієнтацію суду як органу, який має, перш за все, дотримуватися інтересів держави (що було характерним для радянського періоду), на орган з окремими рисами третейського суду, якому сторони довіряють, та який обраний ними для вирішення спору. Цей процес стає найбільш очевидним саме при вирішенні адміністративних спорів, коли адміністративний суд є самостійним суб’єктом доказування, але, незважаючи на покладений на нього обов’язок, націлений на вирішення існуючого спору, у тому числі з використанням процедури примирення сторін на будь-якому етапі провадження у справі [27, с. 51].

Так, відповідно до ч. 3 ст. 111 КАС України, адміністративний суд має сприяти застосуванню інституту примирення: роз’яснити сторонам можливості щодо примирення ще на етапі попереднього судового засідання у справі, за клопотанням сторін зупинити провадження у справі на час, необхідний їм для примирення (ч. 2 ст. 113, п. 4 ч. 1 ст. 156). Згідно з ч.ч. 1, 3 ст. 113 КАС України сторони можуть повністю або частково врегулювати спір на основі взаємних поступок. Примирення сторін може стосуватися лише прав та обов’язків сторін і предмета адміністративного позову. У разі примирення сторін суд постановляє ухвалу про закриття провадження у справі, в якій фіксуються умови примирення, які не повинні суперечити закону або порушувати чиї-небудь права, свободи або інтереси.

Водночас, на думку Ю.В. Божко, стосовно адміністративного судочинства роль адміністративного суду в досудовому врегулюванні спору має формальний характер, оскільки згадуваною ст. 111 КАС України передбачається можливість досудового врегулювання спору під час проведення попереднього досудового засідання, проте цей етап адміністративного провадження має більш формальний характер і, хоча надає сторонам можливість для примирення, все ж не має такої мети [19, с. 17].

Зрозуміло, що чималий обсяг справ, які виникають із публічних правовідносин не зможуть бути припинені у зв’язку з досягненням примирення. Наприклад, неможливість примирення у справах щодо визнання нормативних правових актів недійсними є очевидною, оскільки відповідність оспорюваного акта вищої юридичної сили є предметом спору. Перевірка відповідності акта примирення закону у цьому випадку фактично означатиме розгляд справи по суті. Але у справах, що розглядається в порядку п. 1-3 ч. 1 ст. 17 КАС України цілком можливо примирення між позивачем й відповідачем (владним суб'єктом) щодо умов усунення порушення прав і свобод або усунення перешкод до їх здійснення.

Додатковим аргументом можливості досягнення примирення у справах, що виникають із публічно-правових відносин, слід зазначити, що в адміністративному праві та інших публічно-правових галузях останнім часом фахівцями наголошується тенденція до зростання договірного регулювання суспільних відносин в цій сфері [216, с. 60]. Причому, відмічена наукою особливість публічних (і як їх складова частина – адміністративних) договорів, не потрапляти до сфери судового захисту, уже розглядається як прогалина в законодавстві [133, с. 35]. Думається, що не можна процесуальному праву залишати без належної уваги факт розширення сфери договірного врегулювання у публічно-правових галузях права. Заборона на досягнення примирення (укладення мирової угоди), може негативно відбитися на повноцінному захисті суб'єктивних публічних прав. Заборона на досягнення примирення (укладення мирових угод) у публічно-правових спорах, що розглядаються в судах загальної юрисдикції, також суперечить двом правилам у галузі процесуальної законотворчості: перше – процесуальне право має забезпечувати захисні механізми прав з урахуванням розвитку матеріального законодавства, та друге – процесуальні норми не повинні мати істотних відмінностей у тих сферах, де різниця не обумовлюється особливостями підвідомчих спорів судам цих судових систем [151, с. 303].

Натомість, на думку Ю.В. Божко, спроби запровадити в Україні процедуру досудового врегулювання спору в судах адміністративної юрисдикцій для досягнення компромісу та примирення між конфліктуючими сторонами (у тому числі, між сторонами податкового спору) за активної участі судді є передчасними. На теперішній час існують проблемні моменти щодо можливості впровадження даної процедури, серед яких, передусім, є відсутність її законодавчого та чіткого механізму реалізації, необхідність створення належних кадрових та інституційних умов для її впровадження [19, с. 20].

Крім того, раніше діюче податкове законодавство містило інститут податкового компромісу, але практика застосування цього інституту показала його неефективність, через що податковий компроміс не знайшов свого подальшого закріплення у Податковому кодексі України, проте був відновлений як тимчасовий захід і зараз активно застосовується з метою «виведення» підприємців із «тіні» та поновлення нормального режиму оподаткування.

Погляди науковців щодо правової природи і доцільності податкового компромісу є досить різними. Деякі з них розглядають право на податковий компроміс як окреме суб’єктивне право платника податку, та у разі його застосування мова може йти про податкове співробітництво між державою, в особі податкових органів, і платниками податків [174, с. 106]. У свою чергу, Ю.В. Божко дотримується протилежної позиції та вважає застосування податкового компромісу під час апеляційного оскарження або інституту примирення під час судового оскарження рішення податкового органу взагалі неприйнятним [19, с. 20].

Як обґрунтовано зазначає із цього приводу Я.В. Греца, застосування у законодавстві такого інституту, як податковий компроміс, не узгоджується з основоположними принципами фінансового права, які визначають метод фінансово-правового регулювання та характер фінансово-правових норм.
У фінансовому праві основним методом правового регулювання є метод владних приписів, який характеризується категоричністю та обмеженням оперативної самостійності суб’єктів фінансових правовідносин. Норма ж про податковий компроміс значною мірою нівелює імперативність норм податкового законодавства, які визначають права та обов’язки суб’єктів податкових правовідносин та порядок визначення податкових зобов’язань. Застосування податкового компромісу призводить до того, що податкові зобов’язання платника податку визначатимуться не згідно з імперативною нормою податкового законодавства, а за своєрідною домовленістю між податковим органом та платником податку у разі, якщо у суб’єктів, уповноважених пропонувати платнику податків податковий компроміс і приймати відповідне рішення, складеться враження, що така домовленість призведе до більш швидкого та/або більш повного погашення податкового зобов’язання порівняно з результатами, які можуть бути отримані внаслідок передання такого спору на вирішення суду [63, с. 115]. Інститут податкового компромісу може бути, а часто і буває надзвичайно вигідним засобом для фінансових махінацій і зловживань як з боку платників податків, так і з боку контролюючих органів [153, с. 72].

Викладене повною мірою стосується й унормованого КАС України інституту примирення під час розгляду податкового спору в судовому порядку, а також процедури досудового врегулювання податкового спору в адміністративних судах. Досудове вирішення спору з податковим органом у різних країнах, у цілому, однакове і означає оскарження платником податків рішення органу податкової служби, прийнятого за результатами перевірки.

У Росії досудове врегулювання податкового спору – це комплекс передбачених законодавством РФ і підзаконними нормативними правовими актами заходів, здійснюваних податковими аудиторами в адміністративному порядку з метою врегулювання податкового спору. Процедура досудового врегулювання податкових спорів включає в себе дві стадії. Перша стадія – часовий проміжок між актом і рішенням податкової інспекції, в який платник податків може подати письмові заперечення; друга стадія – часовий проміжок між рішенням і судом, протягом якого платник податків має можливість звернутися зі скаргою до вищестоящого податкового органу [64]. Законодавство РФ встановлює обов'язкове досудове оскарження для рішень, які винесені за результатами розгляду матеріалів податкової перевірки: про притягнення (або про відмову у притягненні) до відповідальності за вчинення податкового правопорушення. Сенс введення обов’язкового досудового порядку врегулювання податкових спорів «полягає не в тому, щоб, звернувшись до вищестоящого податкового органу, платник податків отримав чергову відписку, а в тому, щоб він міг надати за пред'явленими податковим органом претензіям свої заперечення, і докази що їх підтверджують, а також розраховувати на максимально сприятливі умови для їх повного, всебічного та об'єктивного розгляду». Крім того, застосування цього адміністративного порядку повинно «розвантажити» суди внаслідок урегулювання частини податкових спорів на досудовій стадії. При ефективному функціонуванні досудових процедур до суду має доходити незначна кількість справ [88, с. 27].

Ефективне поєднання судового та позасудового способів оскарження рішень і дій (бездіяльності) органів виконавчої влади громадянами та організаціями може забезпечити розвиток демократичних засад у житті суспільства, підвищити зацікавленість громадян в управлінні державою. При цьому судовий і позасудовий способи захисту прав і законних інтересів повинні не протиставлятися, а взаємодоповнювати один одного [82, с. 54]. Водночас, лише наявність адміністративного оскарження не вирішує проблеми врегулювання спорів, що виникають між платниками податків та фіскальними органами.

Якщо абстрагуватися від корупційної складової та складного фінансового становища держави, за якого фіскальні органи спрямовують свої зусилля на максимальне забезпечення надходжень до прибуткової частини бюджету України, компроміс у податкових спорах є одним із найбільш привабливих сфер, щодо яких виявляють зацікавленість сторони спору при зверненні до адміністративних судів.

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/36974.html