---

Поняття і місце інформаційної безпеки в національній безпеці України

Питання забезпечення інформаційної безпеки для України на сьогодні знаходиться на одному рівні із захистом суверенітету і територіальної цілісності, забезпеченням її економічної безпеки. Наукові розробки щодо концепції інформаційної безпеки України спрямовані на систематизацію питань, які поєднані в проблему забезпечення інформаційної безпеки держави, на визначення методів та засобів захисту життєво важливих інтересів особи, суспільства, держави в інформаційній сфері, на створення засад для формування державної політики інформаційної безпеки, розвитку інформаційного простору країни.

На сьогодні є достатньо монографічних досліджень, які в тій чи в іншій мірі торкаються сфери інформаційного простору. Зокрема, актуальні проблеми формування національного інформаційного простору, пов’язаного з інформаційними ресурсами з наукового потенціалу України, досить повно розкрито у монографічному дослідженні О.Сосніна [167].

Науковці О.Литвиненко, І.Бінько, В.Потіха розглядають інформаційний простір як чинник забезпечення національних інтересів України [67, с. 6].

Р. Жангожа підкреслює, що «справедливим визначити інформаційний простір як зону, в якій формується дискурс політичних, ідеологічних, соціальних і культурних структур, що визначають семантику, категоріальний апарат і напрямок розвитку всіх сукупних прагнень країни і суспільства у внутрішньо- та зовнішньополітичному житті. Саме цією обставиною можна пояснити те, що проблема інформаційного простору набуває для будь-якої держави статусу, який можна порівняти зі статусами, що мають в його сукупній структурі політико-правовий, економічний, оборонний і соціокультурний сектори. ...Інформаційний простір держави є віддзеркаленням усієї сукупності процесів, які відбуваються в ньому, і одночасно функцією, в якій проектуються головні тенденції та вектори, а також динаміка його розвитку» [31, с. 203–206].

Цінною є наукова робота А. Дешко та А. Слівак, які, розглядаючи проблеми формування інформаційного простору України, пропонують державну політику в галузі інформатизації спрямувати на створення єдиного інформаційного простору України та системи управління процесами в ньому. Основним об’єктом інформаційного простору, за висновками авторів, є інформаційні ресурси – безпосередній продукт інтелектуальної діяльності кваліфікованої, творчо активної частини населення, що проживає на території держави [28, с. 14–18].

Необхідно звернути увагу на те, що питання адміністративно-правового регулювання інформаційної безпеки України не достатньо повно розглядалося науковцями. Хоча окремі наукові напрацювання загальнотеоретичного характеру все ж таки існують у фахівців з адміністративного та інформаційного права, теорії держави та права, теорії управління та теорії національної безпеки.

При вивченні даної проблематики були ретельно опрацьовані праці таких вітчизняних і зарубіжних дослідників, як В.Б. Авер’янова,
С.С. Алексєєва, І.В. Арістової, І.Л. Бачила, І. Бінько, В. Бондаренка,
І.П. Голосніченка, В.І. Гурковського, Є.В. Додіна, Р. Жангожи,
В.О. Копилова, Б.А. Кормич, В.А. Ліпкана, М.Б. Левицької, О. Литвиненка, О.В. Логінова, Ю.Є. Максименка, А.І. Марущака, М.А. Погорецького,
П.М. Рабиновича, О. Сосніна, С.Г. Стеценка, М.М. Тищенка, В.К. Шкарупи, О.І. Харитонова, Н.В. Хорощак та інших.

Необхідно наголосити на тому, що у нормативних актах і науковій літературі часто вживається категорія «забезпечення безпеки». У тлумачному словнику української мови термін «забезпечення» визначається як «надання достатніх для життя матеріальних засобів, необхідних для діяльності, функціонування чого-небудь; гарантування чогось» [174, с. 202]. У нормативних актах подаються визначення таких понять, як «забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві» [119], «забезпечення безпеки споруд» [96], «забезпечення харчової безпеки» [108], «забезпечення авіаційної безпеки» [172] тощо.

На нашу думку, під категорією «забезпечення» щодо безпеки держави необхідно розуміти систему правових, організаційних, кадрових, інформаційних та інших заходів, які здійснюються (реалізуються) спеціальними суб’єктами, як правило, правоохоронними чи воєнізованими, з метою охорони та захисту людини, суспільства та держави від внутрішніх і зовнішніх загроз. І саме характер загроз, які можуть бути як внутрішніми, так і зовнішніми, слугує основним критерієм розмежування таких категорій, як зовнішня чи внутрішня безпека держави. На жаль, доводиться констатувати, що дотепер у юридичній науці немає достатньої чіткості в дефініції «безпека».

За останні роки з’явилося чимало праць пов’язаних з проблемою забезпечення національної безпеки, до складу якої входить інформаційна безпека.

Національну безпеку можна визначити, як стан захищеності життєво важливих інтересів особи, суспільства та держави від внутрішніх та зовнішніх загроз і є необхідною умовою збереження та примноження духовних та матеріальних цінностей.

Національна безпека України досягається шляхом проведення виваженої державної політики відповідно до прийнятих доктрин, стратегій, концепцій і програм у політичній, економічній, соціальній, екологічній, науково-технологічній, інформаційній і воєнній сферах. Забезпечення національної безпеки здійснюється за умови пріоритетності національних інтересів, необхідності своєчасного вжиття заходів, адекватних характеру і масштабам загроз цих інтересів, і ґрунтується на засадах правової демократичної держави.

Варто зазначити, що питання про поняття, систему і види національної безпеки детально вивченні в дисертаційному дослідженні В.А. Ліпкана, де автор обґрунтовано доводить, що національна безпека – це багатогранне явище, що має неоднозначне тлумачення в міру запозичення його із західного лексикону, яке слід розглядати, як частину загального явища безпеки, що є невід’ємною умовою існування особи, суспільства та держави і що дозволяє зберігати накопичені цінності. Національну безпеку він визначає як стан стійкого розвитку особи, суспільства і держави, гарантованої реалізації й захисту національних інтересів держави. При цьому під станом стійкого розвитку розуміється положення, при якому забезпечуються дотримання конституційних прав і свобод громадян, стабільне функціонування політичної та економічної систем суспільства, суверенітет і територіальна цілісність держави, реалізація і надійний захист національних інтересів [68, с. 173].

В.І. Гурковський у рамках свого наукового дослідження наголошує, що забезпечення інформаційної безпеки, так само як і забезпечення національної безпеки в цілому, варто розглядати як складну багаторівневу функціональну систему національної безпеки в інформаційній сукупності, що включає взаємозалежність таких систем [27, с. 14].

У зв’язку із цим визначення національних інтересів в інформаційній сфері є сукупністю офіційно виражених потреб і цінностей держави, реалізація і захист яких забезпечують стійкий розвиток особи, суспільства і держави при побудові інформаційного суспільства. Наукову класифікацію національних інтересів в інформаційній сфері варто здійснювати також за єдиними критеріями (ступеню спільності, суб’єктам, ступеню соціальної значимості, сферам життєдіяльності, тривалості дії, характеру спрямованості, характеру взаємодії), що дозволяє визначити закономірні зв’язки між різними видами інтересів, та їхнє місце в системі національної безпеки.

На основі зазначеного дослідження В.І. Гурковського, при визначенні інформаційної безпеки варто визнати необхідним використання таких єдиних ознак як: об’єкти національної безпеки, характер погроз, сфери життєдіяльності, що дозволяють згодом диференціювати інші підвиди національної безпеки в інформаційній сфері.

Правовий аспект у системі забезпечення національної безпеки – це право, правотворчість, реалізація права, контроль над злочинністю та інше – перебувають під пильною увагою правознавців. За пропозицією В.А. Ліпкана, правові питання забезпечення національної безпеки були виділені у відносно самостійну її сферу – юридичну безпеку. Основи концепції юридичної безпеки представлено у посібнику «Інформаційна безпека України в умовах євроінтеграції» [69, с. 173].

Зважаючи на вищевикладене, підкреслюємо, що інформаційні технології широко використовуються в економічному, політичному, соціальному та духовному житті суспільства, у науково-технічній сфері та сфері освіти.

Розвивається система правового регулювання пов’язана зі створенням і використанням інформаційних технологій. Однак В.К. Конах у своєму дослідженні зазначає, що зберігається залежність вітчизняної інформаційної інфраструктури від зарубіжних інформаційних технологій внаслідок невисокої конкурентоспроможності продукції вітчизняної мікроелектронної промисловості, вітчизняного телекомунікаційного устаткування, засобів обчислювальної техніки і програмного забезпечення. Більше дев’яносто п’яти відсотків усіх інформаційних і телекомунікаційних систем, експлуатованих в Україні, створено на базі зарубіжних інформаційних технологій [56, с. 94].

І як наслідок – найближчим часом може виникнути колапс і реальна загроза подальшого зниження конкурентоспроможності вітчизняної продукції як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках. У той же час імператив інформаційної глобалізації для України – інноваційна конкурентоспроможність.

Варто також ураховувати, що інтенсивний розвиток інформаційних технологій призводить до появи нових загроз національної безпеки. Збільшення кількості небезпек протиправних діянь в інформаційній сфері обумовлює необхідність підвищення захищеності критично важливих об’єктів інформаційної інфраструктури, посилення протидії погрозі поширення комп’ютерної злочинності.

Як засвідчує світовий досвід постіндустріального розвитку, важливим фактором інтенсифікації формування інформаційного суспільства є об’єднання зусиль і ресурсів держави, суспільства й бізнесу для досягнення загальновизнаних цілей – підвищення конкурентоспроможності країни, добробуту і якості життя її громадян, зміцнення обороноздатності й безпеки.

У цих умовах необхідно прийняття політичного документа, який би, з одного боку, інтегрально визначив основні напрямки діяльності у формуванні інформаційного суспільства, а з іншої – дозволив підключити на основі партнерства можливості й потенціал приватного капіталу і цивільного суспільства, без яких це завдання не може бути вирішене.

Таким документом, на нашу думку, є проект Закону України «Про Концепцію державної інформаційної політики» який зареєстрований і знаходиться на розгляді у Верховній Раді України.

При його підготовці враховані міжнародні договори України, нормативні правові акти Президента України та Уряду з питань забезпечення національної безпеки України, що визначають напрямки економічного та соціально-політичного розвитку країни на найближчі роки і наступну перспективу.

Проект Закону України «Про Концепцію державної інформаційної політики» являє собою політичний документ, що закріплює мету, принципи та основні напрямки державної політики в галузі використання та розвитку інформаційних і телекомунікаційних технологій, науки, культури для поліпшення умов на шляху до інформаційного суспільства.

Необхідно наголосити, що метою формування і розвитку інформаційного суспільства в Україні є підвищення якості життя громадян, розвиток економічної, соціально-політичної, культурної і духовної сфер життя суспільства, удосконалення системи державного управління на основі використання інформаційних і телекомунікаційних технологій, а також забезпечення конкуренто­спромож­ності України в інформаційній сфері.

З урахуванням майбутнього розвитку інформатизації, проникнення інформаційних технологій у найважливіші сфери життя суспільства необхідно передбачити перехід від принципу забезпечення безпеки інформації до принципу інформаційної безпеки. Розгляд інформаційної безпеки з позицій системного підходу дозволяє побачити відмінність наукового розуміння цієї проблеми від повсякденного.

У повсякденному житті інформаційна безпека розуміється лише як необхідність боротьби з відтоком закритої (таємної) інформації, а також із розповсюдженням хибної та ворожої інформацій. Осмислення нової інформаційної безпеки у суспільстві ще тільки починається [73, с. 212].

У рамках дослідження національної безпеки, на нашу думку , потрібно зупинитися на такому понятті, як «юридична безпека». Досліджуючи питання теоретичного моделювання наукової категорії «юридична безпека», варто звернути увагу на три моменти. По-перше, загальної законодавчої бази недостатньо для продуктивного регулювання суспільних відносин у певній соціальній сфері, з урахуванням специфічних умов, які неминуче присутні в цій галузі. По-друге, потрібно мати на увазі, що механізм правового регулювання відносин безпеки у конкретній сфері функціонує в умовах різноманітних зв’язків, у яких перебувають численні суб’єкти правовідносин. По-третє, законодавство, що регулює відносини безпеки в тій або іншій соціальній сфері, що захищає відповідні інтереси особи, суспільства, держави, не відрізняється досконалістю [24, с. 113–114].

На відміну від визначення (соціальної) безпеки, як «стану захищеності», юридичну безпеку можна визначити «як стан юридичної захищеності життєво важливих інтересів особи (суспільства і держави) від зовнішніх і внутрішніх загроз» або «як систему встановлених законами правових гарантій захищеності особи і суспільства, забезпечення їх нормальної життєдіяльності, прав і свобод» [41, с. 133].

Тобто в наведених визначеннях по-різному виражені акценти складного соціально-правового явища: стан правової захищеності (об’єкта), її правові гарантії (правова регламентація) і юридичне забезпечення нормальної життєдіяльності (юридична діяльність). Таким чином, юридичну безпеку можна визначити як стан правової захищеності об’єкта при наявності необхідних їй правових гарантій і юридичного забезпечення нормальної життєдіяльності.

 

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/15566.html