Системний аналіз проблем нормативно-правового забезпечення права на інформаційну безпеку в Україні

Аналіз соціальних процесів, що відбуваються у сфері суспільних відносин стосовно організації національної безпеки в Україні, свідчить про наявність правових проблем, пов’язаних з дотриманням основоположних, загальновизнаних принципів та норм міжнародного права.

Сьогодні правові проблеми у міжнародних відносинах визначають не тільки основу життєдіяльності у будь-якій сфері суспільних відносин, сучасне міжнародне право відображає рівень свідомості суспільства різних країн, виступаючи невід’ємним інструментом, у першу чергу, забезпечення суверенітету, незалежності держав у міжнародних відносинах.

Міжнародна практика минулого століття виходила з інтересів держави над інтересами окремих людей. Зазначений принцип міжнародного права сьогодні потребує приватності та має співвідноситися з принципом правового захисту особи, відповідальності держави перед громадянином, забезпечення та реалізації адміністративно-правового регулювання у сфері інформаційної безпеки.

І. Жданов зазначає, що на сучасному етапі розвитку в умовах інтенсифікації науково-технічного прогресу, міжнародних відносин, зокрема інформатизації, виникає необхідність виконання вище зазначеної умови. Це простежується з особливою гостротою, оскільки гарантом успішного та прогресивного розвитку можуть бути такі принципи правової держави, як верховенство права, взаємна відповідальність держави та громадянина, здійснення ефективного контролю з боку держави за виконанням законів усіма у будь-якій сфері, не є винятком у цьому і сфера національної
безпеки [32, с. 67].

Для правильного розуміння природи принципів суспільних відносин щодо права необхідно враховувати те, що право не є правом буття.
А.М. Колодій визначає «принципи права» не як певний продукт творчості певної школи науковців, які теоретично обґрунтовують істини, а як найбільш суттєві, стабільні засади, що можуть певною мірою заповнювати «білі плями» у записаному праві. Принципи права також відображають закономірності розвитку суспільства, визначають напрями його діяльності [55, с. 91].

Наукові дослідження Л.С. Харченко, В.А. Ліпкана, О.В. Логінова система забезпечення інформаційної безпеки України не виконує окремих важливих функцій. Зокрема, неефективними є управління її діяльністю, організаційні зміни, що здійснюються в рамках адміністративної реформи, мають несистемний характер, проводяться без попереднього функціонального дослідження органів державної влади. Негативні тенденції розвитку національного інформаційного простору, кризовий стан економіки України та інші чинники зумовлюють ескалацію загроз, що може призвести (і призводить) до значних втрат політичного, економічного, воєнного та іншого характеру, завдання шкоди юридичним особам та громадянам України [41, с. 71].

У цьому аспекті своєчасними та дійовими нормативно-правовими документами стали Укази Президента України «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 21 березня 2008 року «Про невідкладні заходи щодо забезпечення інформаційної безпеки України» від 23 квітня 2008 р. та «Про Доктрину інформаційної безпеки України» від 8 липня 2009 р. [147, 126].

Указом Президента України від 21 березня 2008 року «Про невідкладні заходи щодо забезпечення інформаційної безпеки України» передбачено розробку Концепції національної інформаційної політики, яка визначатиме основні напрями, засади і принципи національної політики та механізми її реалізації, а також пріоритети розвитку інформаційної сфери, буде спрямована на створення умов для побудови в Україні розвинутого інформаційного суспільства, забезпечення пріоритетного розвитку інформаційних ресурсів та інфраструктури, впровадження новітніх інформаційних технологій, захист національних моральних і культурних цінностей, забезпечення конституційних прав людини і громадянина на свободу слова та вільний доступ до інформації.

Досить вчасним, на нашу думку, було прийняття Закону України «Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007–2015 роки». Цей закон визначає, що основним завданням розвитку інформаційного суспільства в Україні є сприяння кожній людині на засадах широкого використання сучасних інформаційних технологій можливостей створювати інформацію і знання, користуватися та обмінюватися ними, виробляти товари та надавати послуги, повною мірою реалізовуючи свій потенціал, підвищуючи якість свого життя, і сприяючи сталому розвитку країни на основі цілей і принципів, проголошених Організацією об’єднаних націй, Декларації принципів та Плану дій, напрацьованих на Всесвітніх зустрічах на вищому рівні з питань інформаційного суспільства (Женева, грудень 2003 року; Туніс, листопад 2005 року) та Постанови Верховної Ради України від 1 грудня 2005 року «Про Рекомендації парламентських слухань з питань розвитку інформаційного суспільства в Україні» [142, 145].

Правове регулювання суспільних відносин стосовно інформаційної безпеки України складає масив норм, що визначають суспільні відносини у сфері охорони та захисту державних інтересів в інформаційній сфері та протидії зовнішній і внутрішній загрозі. Національне законодавство складається як з власної правової системи, так і норм міжнародного права, які імплементуються згодом до його системи. Внутрішнє законодавство держав діє в межах кожної окремої країни і є результатом реалізації нормотворчої функції органів державної влади, що втілює мету та інтереси народу. Міждержавні договори є результатом погодження волі окремих держав, що їх підписують між собою.

Національне законодавство визначає мету, завдання та структуру національної системи забезпечення інформаційної безпеки, права та повноваження органів державної влади, принципи та методи вирішення певних завдань, що входять до їх компетенції в аспекті адміністративно-правового регулювання. Інформаційний суверенітет та інформаційна безпека України гарантуються і забезпечуються Конституцією України, Законами України «Про інформацію», «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», «Про телебачення і радіомовлення», «Про авторське право та суміжні права», «Про державну таємницю», «Про захист інформації в автоматизованих системах». «Про національний архівний фонд та архівні установи», «Про охорону і використання пам’яток історії та культури», «Про інформаційні агентства», «Про телекомунікації», «Про рекламу», «Про видавничу справу», «Про професійних творчих працівників та творчі спілки», «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів», «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації», «Про доступ до публічної інформації», «Про захист персональних даних», «Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення», «Про систему суспільного телебачення і радіомовлення України», Основами законодавства України про культуру, іншими законодавчими актами, а також міжнародними договорами і конвенціями в галузі свободи слова та інформаційної діяльності, ратифікованими Україною. Сучасне інформаційне законодавство України не має чіткої ієрархії, що, безперечно, не може не викликати їх суперечливого тлумачення та застосування на практиці.

У статті 3 Конституції України визначено головний обов’язок держави – утвердження і забезпечення прав і свобод людини [57].

Право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, право на свободу думки, слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, право на вільне збирання, зберігання використання і розповсюдження інформації, заборона втручання в особисте життя, право на свободу світогляду закріплені ст.ст. 31–35 Конституції України [57].

Реалізація зазначених прав безпосередньо пов’язана з реалізацією прав людини на інформацію як об’єкта діяльності щодо її збирання, зберігання, отримання. Прагнення до безпеки було постійною потребою як окремих осіб, так і всього суспільства, потреба у безпеці була завжди необхідністю в існуванні суб’єктів суспільних відносин. Головне – задоволення відповідних людських потреб та створення надійних, гарантованих умов, що повинні бути створені державою, при яких завдавання шкоди неможливе. Забезпечення безпеки є суттєвим благом для особи, що створюється та гарантується державою.

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/15566.html