Міжнародний досвід правового забезпечення інформаційної безпеки при побудові інформаційного суспільства

Дослідження правового забезпечення інформаційної безпеки при побудові інформаційного суспільства в Україні пов’язане з необхідністю проаналізувати міжнародні правові акти і закордонний досвід адміністративно-правового регулювання в розглянутій сфері.

Одним із першочергових завдань, що стоять перед світовим співтовариством у XXI столітті, є побудова інформаційного суспільства. Значну роль в об’єднанні світового співтовариства навколо формування інформаційного суспільства посідають питання правового забезпечення інформаційної безпеки. Важливим фактором координації зусиль держав є погоджений і комплексний розвиток правового регулювання даної сфери суспільних відносин.

На сьогодні продовжуються активні процеси формування міжнародного досвіду в сфері забезпечення інформаційної безпеки в рамках діяльності таких міжнародних організацій, як ООН, Ради Європи, Європейського Союзу, СНД тощо.

Створення інформаційного суспільства стало розглядатися як першорядне завдання Ради Європи з кінця 1993 року, коли вийшла у світ книга «Економічний ріст, конкуренція, зайнятість – завдання і шляхи їхнього рішення на порозі XXI століття». У червні 1994 року Радою Європи був прийнятий план дій «Шлях Європи в інформаційне суспільство», що передбачає ряд механізмів, які дозволяють створити умови для вільного доступу до інформації та одночасно оберігають особистість і
суспільство [17, с. 6].

Основні принципи законодавчого регулювання суспільних відносин у сфері міжнародної інформаційної безпеки сформульовані в основних міжнародних документах і, як підтверджує їх аналіз, є загальновизнаними і пріоритетними в розвитку інформаційного законодавства і для України.

Найважливішим кроком для розвитку законодавства як в інформаційній сфері в цілому, так і в сфері забезпечення інформаційної безпеки, стало прийняття і проголошення 10 грудня 1948 р. Генеральною асамблеєю ООН Загальної декларації прав людини, у статтях 12, 19, 26, де встановлене право кожної людини на свободу переконань, думки, совісті, релігії, право на утворення, а також право на вільне вираження цих переконань і право шукати, одержувати і поширювати інформацію та ідеї будь-якими засобами, незалежно від державних кордонів [30].

Положення, що закріплюють інформаційні права і свободи, були розвинені в Конвенції Ради Європи про захист прав людини і основних свобод 1950 року і Міжнародному пакті про цивільні і політичні права 1966 року [186].

У зазначених актах встановлено, що свобода одержання і поширення інформації реалізується без будь-якого втручання з боку державних органів, незалежно від державних кордонів і поширюється на різного роду інформацію (стаття 10 Конвенції, стаття 19 Міжнародного пакту).

Таким чином, право на волю інформації в тому вигляді, у якому воно закріплене в міжнародних документах з прав людини, є не новим суб’єктивним правом людини в галузі інформації, а проявом традиційних свобод думки і слова. За своєю суттю вплив подань про свободу інформації, які втіленні в інформаційній свідомості громадян, позначився на становленні принципу свободи інформації [44, с. 183].

Основні принципи встановлення меж втручання в приватне життя з боку держави, організацій, юридичних і фізичних осіб також установлені Загальною декларацією прав людини, Конвенціями ООН і Ради Європи.

Особливо важливим подається застосування в законодавстві України загальних принципів, закріплених у Резолюції від 12 грудня 1968 року Генеральної Асамблеї ООН: принцип свободи обміну інформацією; принципи і процеси інформування громадськості про діяльність державних структур, а також принцип контролю держав за комунікаційною діяльністю, здійснюваною під їхньою юрисдикцією, регламентація порядку діяльності і здійснення контролю за телекомунікаціями, включаючи комплексну розробку державної політики в цій сфері. Для розвитку вітчизняного інформаційного законодавства важливе вивчення міжнародного досвіду регулювання суспільних відносин, пов’язаних із забезпеченням інформаційної безпеки [37, с. 24].

У рамках ООН триває активний переговорний процес по правовому режиму інформаційної безпеки України. Починаючи з 1998 року, проблеми інформаційної безпеки обговорювалися на всіх сесіях Генеральної Асамблеї ООН, зокрема питання формування понятійного апарата в даній сфері суспільних відносин, а також розробки міжнародно-правового режиму інформаційної безпеки. У цьому напрямку Україною за узгодженням із зацікавленими державними органами був підготовлений і спрямований у Секретаріат ООН документ «Принципи, що стосуються міжнародної інформаційної безпеки». Документ містить визначення таких базових понять у сфері міжнародної інформаційної безпеки, як «міжнародна інформаційна безпека», «загроза інформаційній безпеці», «інформаційна зброя» та
інше [5, с. 228].

Про актуальність розвитку міжнародного співробітництва в сфері забезпечення інформаційної безпеки свідчать також заяви Глав держав-членів Шанхайської організації співробітництва. Тільки прийняття скоординованих і взаємодоповнюючих дій на двосторонньому, регіональному й міжнародному рівнях дозволить адекватно протистояти сучасним викликам і загрозам безпеки в інформаційній сфері. При цьому серед можливих напрямків співробітництва передбачається сприяння розробці міжнародної правової бази співробітництва і вироблення єдиного понятійного апарату в сфері забезпечення інформаційної безпеки.

Починаючи з 2000 року в інформаційній сфері прийнятий ряд основних міжнародних документів, таких як Окінавська хартія глобального інформаційного суспільства, підсумкові документи Всесвітньої зустрічі на вищому рівні з питань інформаційного суспільства у 2003 році у Женеві та у 2005 році у Тунісі. Такі акти є політико-правовими документами, спрямованими на прискорення формування постіндустріальних тенденцій в економічній, соціально-політичній і духовній сферах життя
суспільства [79, с. 9].

Завдання формування нормативної правової бази в інформаційно-комунікаційній сфері визначені як одні із пріоритетних при побудові глобального інформаційного суспільства, проголошеного в Окінавській хартії.

Відповідно до її положень держави зобов’язуються здійснювати управління в просуванні зусиль урядів по зміцненню відповідної політики і нормативної бази, що стимулюють конкуренцію і створення новітніх технологій, забезпечення економічної й фінансової стабільності, що сприяють співробітництву з оптимізації глобальних мереж, боротьбі зі зловживаннями, які підривають цілісність мережі, скороченню розриву в цифрових технологіях, забезпеченню глобального доступу до інформації й участі людей в цьому процесі.

Побудову інформаційного суспільства як глобальне завдання в новому тисячолітті проголосила Декларація принципів з питань інформаційного суспільства, прийнята на Всесвітній зустрічі на вищому рівні в Женеві у 2003 році, у якій підкреслено, що, будуючи інформаційне суспільство, необхідно забезпечувати, підвищувати довіру і безпеку при використанні інформаційних технологій, що є одним із ключових принципів побудови відкритого для всіх інформаційного суспільства [39, с. 182].

Декларація визначила інформаційну і комунікаційну інфраструктуру як необхідний фундамент інформаційного суспільства.

При розвитку національного законодавства у сфері забезпечення доступу до інформації необхідно враховувати рекомендації Ради Європи «Про доступ до інформації, що перебуває в розпорядженні державних органів» і «Щодо доступу до офіційних документів», якими встановлений основний принцип доступу до таких документів. Відповідно до останнього, держави повинні гарантувати право кожного на доступ до запитуваних офіційних документів, що перебувають в публічної влади [11, с. 42].

У прийнятих 15 листопада 2005 р. на Всесвітній Туніській зустрічі з питань інформаційного суспільства програмах для інформаційного суспільства підкреслюється, що інформаційно-комунікаційні технології є ефективним інструментом сприяння справі миру, безпеці і стабільності, посиленню демократії, соціальної згуртованості, належного управління і верховенства права на національному, регіональному і міжнародному рівнях. Для досягнення цих цілей ключове значення має розвиток інфраструктури, створення людського потенціалу, інформаційна безпека. Визначається також необхідність ефективної протидії проблемам і загрозам, що виникають у результаті використання інформаційних технологій, з метою, які несумісні із завданнями із підтримки міжнародної стабільності й безпеки, і можуть зробити негативний вплив на цілісність інфраструктури в рамках окремих держав на шкоду їхньої безпеки. Особливо відзначається важливість запобігання зловживань інформаційними ресурсами і технологіями в злочинних цілях та порушеннях прав людини [37, с. 425].

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/15566.html