Цивільно-військові відносини: науково-теоретичні витоки та політичний сенс

Часовим рубежем, починаючи з якого термін «цивільно-військові відносини» став широко використовуватись у наукових студіях, слід вважати середину 50-х років ХХ ст. Так, у 1957 р. С. Хантінгтоном (США) була опублікована праця «Солдат та держава: теорія та політика цивільно-військових відносин», яка стрімко набула світового визнання.

Необхідне історико-політологічне узагальнення: перше повоєнне десятиріччя об’єктивно стали періодом переосмислення багатого фактологічного матеріалу на тему участі професійних військовослужбовців у внутрішньо- та міждержавних політичних процесах періоду Другої світової війни 1939-1945 рр. Це стосувалося практично кожної воюючої країни, проте, поза сумнівом, в першу чергу – держав «Великої трійки» (Великобританії, СРСР, США). Політичні позиції генералітету в країнах, що здобули перемогу, були надзвичайно впливовими. Наприклад, у СРСР у 1945 р. налічувалось 12 Маршалів Радянського Союзу, неприхованою психологічною рисою яких був так званий «комплекс переможця». Його існування створювало небезпеку для наявного політичного режиму та особисто для радянського лідера. З метою подальшого зміцнення власних диктаторських позицій 11 з них були відряджені Й. Сталіним у військові округи та групи військ за принципом «чим далі – тим безпечніше».

Не лише в СРСР, а й на Заході існувала небезпека закріплення мілітократії як варіанту автократичного режиму всупереч демократичним очікуванням більшості населення. Таке становище вимагало наукового осмислення й термінового вироблення практичних рекомендацій стосовно поєднання двох складових політичного процесу – демократизації й демілітаризації суспільного життя, що варіативно можна позначити як необхідність ствердження збалансованих цивільно-військових відносин у повоєнному світі [187].

Інтерес американських науковців до участі вищих військових посадовців у політичному процесі власної країни додатково пояснювавася перемогою на президентських виборах 1953 р. Верховного головнокомандувача експедиційними силами союзників у Європі впродовж 1944-1945 рр. генерала армії Д. Ейзенхауера (був Президентом США у 1953-1961 рр.). У Сполучених Штатах також існували певні побоювання стосовно здатності професійного військовика продовжити демократичний курс держави, який попри ситуативні коливання в цілому забезпечувався її цивільним політикумом.

Крім того, західні суспільства не могла не турбувати ймовірність нової мілітаризації світу (відповідно, і власних держав) в умовах ескалації Холодної війни та інтенсивного ракетно-ядерного озброєння провідних армій. Нагальним ставав пошук компромісу між мілітократією та демократією в умовах, коли створювались реальні технології самознищення людства.

На наш погляд, саме цими міркуваннями пояснюється лідерство американських науковців у теоретичному осмисленні ЦВВ та розробці практичних методик з питань оптимізації діалогу політичних лідерів з вищим військовим командуванням.

Повертаючись до С. Хантінгтона, зазначимо, що однією з фундаментальних тез американського фахівця стало визначення двох чинників (імперативів), що безпосередньо впливають на формування й спрямованість розвитку воєнних інституцій у будь-якому суспільстві. Ними є функціональний імператив (залежить від рівня загроз існуванню суспільства, в тому числі воєнних загроз) та соціальний імператив (визначає провідні соціально-політичні сили, запропоновані ними ідеології, впливові суспільні інститути тощо) [192, р. 2].

Співвідношення та особливості взаємовпливу зазначених складових – функціональної та соціальної, – на думку С. Хантінгтона є головними питаннями у системі ЦВВ. Гіпотеза американського науковця полягала в тому, що стосунки між цивільним сегментом суспільства (у першу чергу політичною владою, що має демократичне походження) та професійними військовослужбовцями (чия кар’єра відбувається переважно у жорстко побудованому ієрархічному середовищі та в недемократичний спосіб) повинні базуватися на розподілі відповідальності або сфер компетенції. Базова думка С. Хантінгтона звучала так: цивільні лідери задають загальні параметри функціонування збройних сил, не втручаючись у їхню повсякденну діяльність; у відповідь військові структури зберігають політичний нейтралітет, не коригуючи політичну систему відповідно до власних уподобань. Такий баланс отримує відповідне інституційне оформлення та стає основою ЦВВ в умовах демократичного політичного процесу.

С. Хантінгтон запропонував систему, що давала змогу встановити баланс між компетенцією військових та всеосяжним політичним верховенством цивільних. За його визначенням, це «об’єктивний контроль». С. Хантінгтон рекомендував, щоб цивільне керівництво надало професійним військовим значну автономію в тактичній та оперативній сфері в обмін на їхнє повне та безумовне підпорядкування цивільному контролю в питаннях політики та «великої стратегії». Хоча ця система не завжди підтверджувалася практикою, проте вона протягом другої половини ХХ ст. формувала уявлення американського «стратегічного співтовариства» [72], а з ним – і всього західного співтовариства [111] про те, яким чином цивільній владі необхідно «наглядати за воєнщиною». Коли цю систему не порушували, то вона приводила як до збалансованих відносин між цивільними і військовими, так і до розумних політичних рішень, від чого вигравало все суспільство [138; 161].

Пізніше цей підхід був розвинутий іншими західними фахівцями – М. Яновіцем [194], Б. Абрахамсоном [183], Д. Блендом [185], С. Файнером [191], С. Андрескі [184], Дж. Барка [188, p.167-168].

Як з цього приводу зазначає О. Полтораков, праці С. Хантінгтона та М. Яновіца вважаються ледь не «бібліями» для дослідників «сектору безпеки», які отримали поширення далеко за межами західного світу [118].

Цивільно-військові відносини у загальному плані можуть бути визначені як сукупність відносин, що виникають між військовими інституціями, з одного боку, та цивільним урядом, неурядовими інституціями, організаціями та громадянами – з іншого [117, с. 117]. Ці відносини базуються на широкому спектрі як формальних, так і неформальних взаємодій. Формальні відносини регулюються законодавством, насамперед конституцією країни. Неформальні являють собою тимчасові зв’язки (від ситуативних до довготривалих) на кшталт військово-політичних, військово-економічних, військово-промислових, військово-освітніх, військово-культурних, військово-спортивних тощо. На неформальні відносини особливо впливають національні традиції комунікацій між різними соціальними групами, особливості сприйняття військовиками цивільних співгромадян, так само як цивільними – військовослужбовців.

ЦВВ є різновидом соціальних відносин, які об’єктивно існують у суспільстві будь-якого історичного типу. Їх виникнення є невід’ємним наслідком розвитку суспільно-владного діалогу, інтенсивність якого може бути доволі різною й набувати яких завгодно форматів – від гармонії та взаємодоповнення до протиставлення і конфронтації. Виходячи з цього,       В. Говоруха під ЦВВ пропонує розуміти «різновид соціальних відносин, в яких суб’єктами виступають, з одного боку, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, державні заклади та установи освіти, науки, культури, охорони здоров’я, об’єднання громадян, суб’єкти господарювання, засоби масової інформації та цивільні громадяни, з іншого – воєнна організація держави, структури її складових, військовослужбовці, члени їх сімей, військовозобов’язані, а також іноземні військові суб’єкти, розташовані на території держави у відповідності із договірними зобов’язаннями» [29]. Дане визначення вводить в систему ЦВВ зовнішньополітичний аспект, що є цілком логічним з огляду на інтенсифікацію міжнародного військового співробітництва за участю України та ін. держав.

Західні автори пропонують дещо інший підхід: цивільно-військові відносини – це відносини, що існують у будь-якій країні між цивільними громадянами та воєнним персоналом у широкому спектрі – від приватної особи до політика, від індивідуального до інституційного рівня [19, с. 169]. Західні науковці підкреслюють: попри те, що ЦВВ можуть пристосовуватися до відповідних соціально-політичних концепцій, – використання даного словосполучення не означає їх повної відповідності у конкретній країні якомусь ідеальному типу, а також повного підпорядкування військових цивільним керівникам.

В історично зрілих демократіях ЦВВ характеризуються збалансованістю, стабільністю, прозорістю, домінуванням детально відпрацьованих правил спілкування між установами, що репрезентують громадянський та військовий (силовий) суспільні сегменти. Разом з тим слід підкреслити, що навіть на Заході шлях до взаємного балансу ЦВВ був доволі тернистим. Людство здійснило «багатократне тестування» різних форматів взаємодії цивільних громадян та військовослужбовців, що дозволяє виділити найбільш значущі з них [196].

Як доречно зазначає А. Бірюченко, у державах Західної Європи та Північної Америки розвиток демократії і громадянського суспільства стали одночасно і рушійною силою, і продуктом збалансованих цивільно-військових відносин, перетворення особливої форми їх прояву у вигляді демократичного цивільного контролю на ефективну систему забезпечення стабільності й гармонійного розвитку як суспільства, так і держави. З огляду на розподіл компетенцій і можливостей суб’єктів, такий контроль набув різних видів, а основні принципи громадянського суспільства виявились екстрапольованими на базові принципи функціонування армії у демократичній державі [14]. Іншими словами, збройні сили в демократичній країні перестають бути внутрішньою загрозою для політичної системи, а діяльність військовиків постає як чітко регламентована система, де можливості силової (збройної) імпровізації вищих військових керівників у формі зазіхання на конституційні основи держави виявляються зведеними до мінімуму. 

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/85770.html