---

Державні можливості коригування цивільно-військових відносин

Останнім часом політичною наукою активно досліджується складне й суперечливе явище десуверенізації держав в умовах різноспрямованих цивілізаційних впливів [149; 178; 179]. Поступово міцніють позиції науковців, які намагаються неупереджено встановити сутність десуверенізаційних процесів. Наприклад, проголошуються наступні тези, що є певною мірою незвичним для традиційного соціально-політичного мислення: суверенітет національної держави поступово, але неухильно слабне, національна держава в недалекому майбутньому взагалі може зникнути з міжнародної арени під тиском глобалізаційних ефектів [31, с. 76].

В. Смолянюк з цього приводу зазначає, що домінуючою ознакою розвитку міжнародних відносин останнім часом стало намагання перегляду та обмеження суверенних засад держав, обґрунтування законності гуманітарного втручання держав-лідерів (так званих «центрів» або «полюсів» сили) у внутрішні справи інших країн. У 2014 р. втручання РФ у внутрішньоукраїнський політичний процес не лише в опосередкованій, як було до цього, а й у прямій формі відчула Україна. Отже, хоча принцип суверенності формально залишається основою системи міжнародної безпеки, – його сутність зазнала значної еволюції. Суб’єктивне трактування даного поняття, пояснюване так званою «політичною доцільністю глобалізованого світу», дає можливість безвідповідальним країнам для зловживань: не дотримуватися взятих на себе зобов’язань, порушувати норми міжнародного права, не визнавати суверенності інших держав тощо [146, с. 443].

Отже, «традиційна» держава, що тисячоліттями виконувала усталені  внутрішні та зовнішні функції й мала призначену для цього структурну основу та відповідне нормативно-правове забезпечення, під тиском глобалізаційних виливів поступово слабкішає. Разом з тим, дисертант підтримує наступну ключову тезу: державна увага до механізмів силового убезпечення ключових конституційних характеристик навряд чи послабне. На наш погляд, у сучасному світі, мілітаризація якого демонструє очевидне прискорення, уважне ставлення держави до складно-організованої та функціонально комбінованої соціальної групи, що умовно позначається як «силовики», лише прогресуватиме. Відповідно, вилучити із системи ЦВВ фактор державної присутності та активного відстоювання державою власних інтересів практично неможливо.

Ймовірність зникнення національних держав заперечує В. Співак. На його погляд, глобалізація не скасовує національну державу, а трансформує її роль і функції. Ним, наприклад, стають: участь національних урядів у здійсненні контролю в державі, вирішенні внутрішніх проблем зменшується; попередня жорстка дихотомія (зовнішня політика – внутрішня політика) стає менш актуальною; держава дедалі частіше поступається своїм внутрішнім суверенітетом заради вирішення загальносвітових проблем. Як наслідок, втрачається державна монополія на реалізацію владних повноважень. «Проте говорити про повну втрату суверенітету означає визнавати зникнення держави як такої. Повної втрати суверенітету держави бути не може… Навпаки, глобалізація збагачує поняття суверенітету, наповнює його новим змістом. Державний суверенітет залишається незмінним у рамках відносин суб’єктів світового процесу» [148,  с. 172]. Подібної думки дотримується і   В. Смолянюк [147, с. 32-36].

В. Співак наголошує на необхідності збереження за державою функції забезпечення національної обороноздатності. Зокрема, як би не еволюціонували держави в умовах глобалізації, виключно за ними збережеться спектр завдань, без вирішення яких організована колективна діяльність виявиться неможливою. Такими завданнями залишаються: надання соціальних послуг; забезпечення внутрішнього порядку та обороноздатності (виділено нами -  В. Б.); регулювання ринку; підтримка транспортної інфраструктури; регулювання процесу міграції; вирішення внутрішніх етнічних проблем; контроль над природними ресурсами та ін. [149, с. 168-169].

У широкому розумінні йдеться про державну підтримку на належному рівні політики національної безпеки як цілеспрямованої діяльності органів державної влади, громадських та інших організацій (установ, інститутів), яка спрямована на реалізацію національних інтересів (у тому числі їх захист від зовнішніх і внутрішніх загроз в політичній, економічній, соціальній, воєнній, екологічній, інформаційній та інших сферах), збереження цілісності об’єктивно диференційованого суспільства та досягнення на цій основі прогресивного суспільно-політичного та соціально-економічного розвитку за умови дотримання взаємоприйнятого балансу (компромісу) інтересів особи (громадянина), суспільства і держави [54, с. 508-509].

Науковці Національної академії державного управління при Президентові України вважають, що запропонована легітимними органами влади політика національної безпеки передбачає виконання кількох взаємозалежних завдань:

визначення підходів, принципів та механізмів забезпечення національної безпеки;

формування (уточнення) системи національних інтересів та виявлення (прогнозування) загроз щодо їх реалізації у різних сферах життєдіяльності суспільства і держави (політичній, економічній, соціальній, воєнній та інш.);

визначення національних пріоритетів та стратегічних завдань держави щодо створення (реформування) системи забезпечення національної безпеки та її ресурсного забезпечення (фінансового, матеріального, інтелектуального);

професійну підготовку (перепідготовку) управлінських кадрів для вказаної системи;

створення мобілізаційних ресурсів та визначення порядку їхнього розгортання тощо [54, с. 509].

Привертає увагу присутність прикметника «воєнний» у наведених вище формулюваннях, що додатково підкреслює небажаність і навіть шкідливість пацифістського мислення в силових реаліях ХХІ ст. Саме тому навряд чи існує потреба у надмірній аргументації важливості воєнного напрямку забезпечення національної безпеки в сучасних умовах ескалації військових приготувань у багатьох державах, їх активного переозброєння та розширення географії військових конфліктів (війн).

Фахівці, причетні до сфери національної безпеки, формулюють висновок, до якого не може не дослухатися навіть найдемократичніша держава: «Недооцінка військового будівництва як підсистеми сектора безпеки країни може стимулювати ведення політики з позиції сили аж до агресії з боку інших держав, а стрімке перетворення військової небезпеки на військову загрозу та занедбаність військової справи практично ставить державу на грань катастрофи» [156, с. 80].

Саме тому в Україні, як і в більшості інших держав, створено систему повної концентрації воєнних (силових) повноважень в руках вищих політичних керівників, обраних (призначених) у легітимний спосіб [16].

Відповідно до чинного законодавства, Верховна Рада України в межах своїх конституційних повноважень здійснює законодавче регулювання питань оборони. Відповідно до ст. 85 Конституції України, парламент:

призначає за поданням Президента України Міністра оборони України;

затверджує загальну структуру, чисельність, визначає функції Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань;

схвалює рішення про надання військової допомоги іншим державам, про направлення підрозділів Збройних Сил України до іншої держави чи про допуск підрозділів збройних сил інших держав на територію України;

затверджує протягом двох днів з моменту звернення Президента України указів про введення воєнного чи надзвичайного стану в Україні або окремих її місцевостях, про загальну або часткову мобілізацію.

Президент України у межах повноважень, визначених Конституцією України, також видає розпорядження, директиви і накази з питань оборони. Так, відповідно до ст. 106 Конституції України, глава держави:

є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України;

призначає на посади та звільняє з посад вище командування Збройних Сил України, інших військових формувань;

очолює Раду національної безпеки і оборони України;

вносить до парламенту подання про оголошення стану війни та у разі збройної агресії проти України приймає рішення про використання Збройних Сил та інших утворених відповідно до законів України військових формувань;

приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України;

присвоює вищі військові звання та ін.

 

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/85770.html