---

Лібералізація воєнної політики України як умова становлення цивільно-військових відносин

У даному дослідженні термін «лібералізм» розглядається в трактуванні, узагальненим М. Поповичем: це – «політична доктрина (соціально-політична течія), основною ідеєю якої є здійснення якомога повнішої свободи особистості шляхом усунення всього того, що може обмежувати індивідуальну свободу» [121, с. 402]. Як вказує М. Попович, різниця між консервативною і ліберальною політикою є принциповою. Консерватизм прагне політичні завдання сучасної держави розв’язувати в контексті конкретності, не претендуючи на макрозміни. Відповідно, консервативний реформізм ґрунтується на заміні одних одиничних факторів (особистостей чи законів) іншими. На противагу цьому, ліберальний реформізм прагне до зміни системи як цілого, виходячи з певних принципових засад. Ліберальна думка має перед очима бажаний стан, очікуване майбутнє. Ліберальна система поглядів здатна спиратися на абстрактні вихідні формулювання, не будучи схильною до романтичних проектів та не перебільшуючи історичні детермінанти. Звідси різниця в легітимації, обґрунтуванні законності пропонованої політики й системи інституцій: консерватизм апелює до абстрактних моделей побудови суспільства [12].

Вартостями класичного лібералізму, що переконливо довели свою практичну потрібність, на Заході вже кілька століть визнаються: абсолютна цінність людського життя; природна (від народження) рівність людей; визнання невідчужуваних прав людини (права на життя, свободу, власність); домінування приватно-економічної діяльності над державно-економічною; ідея громадянського суспільства як суспільства економічного, заснованого на приватній власності та ринкових відносинах, незалежного від держави та політичних інститутів; ідея «природної нерівності» людей; концепція соціального прогресу та ін. [113, с. 325].

Згідно з ліберальним ідеалом, метою створення держави є збереження і захист природних прав людини. Відносини між окремою людиною і державою повинні мати договірний характер, а верховенство закону має бути найбільш ефективним інструментом соціального контролю. В суспільстві забезпечується пріоритет громадянських свобод над політичними, юридичними та моральними нормами. Ліберально-політичному стилю властиві прагматизм, меркантилізм, раціоналізм, ліберально-політичним відносинам – намагання досягти консенсусу. Основним засобом поліпшення суспільних умов є реформування базових сфер, до яких відноситься й оборонна [23, с. 308].

Виходячи з наведених вище теоретичних положень, В. Грубов пропонує під ліберальною парадигмою соціально-політичного конструювання (в тому числі оптимізації ЦВВ) розуміти систему основних категорій, принципів, ідей, концепцій і уявлень, «яка відображає історично конкретний шлях суспільного й духовно-культурного розвитку країн-лідерів західної цивілізації і яка на цій основі синтезує такий тип ідеологічного та політичного мислення, центральною категорією якого виступає людина, її права, свободи і зміцнення демократії» [40, с. 10].

Наголошуючи на людиноцентризмі ліберальної ідеології, незайве процитувати одного з визначних теоретиків цієї політичної течії – Дж. Мілля (1806-1872): «Невільне те суспільство, яка б не була його форма правління, в якому індивід не має свободи думки і слова, свободи жити як хоче, свободи асоціацій, – і тільки те суспільство вільне, у якому всі ці види індивідуальної свободи існують абсолютно і однаково для усіх його членів. Тільки така свобода і заслуговує назви свободи, коли ми можемо зовсім вільно прагнути до досягнення того, що вважаємо для себе благом, і прагнемо тими шляхами, які визнаємо за кращі, – з тим тільки обмеженням, щоб наші дії не позбавляли інших людей їх блага або не перешкоджали б іншим людям у їх прагненні до його досягнення» [90, с. 337].

Надання політичній системі України ліберальних ознак стало одним з важливих напрямків розгортання державотворчого процесу практично з моменту набуття незалежності. Ліберальні цінності перестали бути недосяжним ідеалом, оскільки соціальною данністю стала їх поступова імплементація в різні суспільні сфери, насамперед політичну й економічну. Разом з тим, абсолютизувати значення «лібералізму по-українськи» поки що передчасно, оскільки в ньому стихійно вживаються і конструктивна, й деструктивна складові.

З 90-х років зберігає своє значення наступна теза-орієнтир: державна політика має право називатися ліберальною лише тоді, коли «позитивна енергія людської свободи, вириваючись зі світоглядних і психологічних, інстинктивних надр суспільного життя, є сильнішою за «енергію зла», – коли перша перемагає, відтісняє або, щонайменше, мінімально переважає другу в своїх впливах на хід і перспективи суспільного розвитку. Але якщо «негативне поле» людської свободи переважає в суспільній практиці «поле позитивне» і при цьому політичні впливи зберігають чи навіть утверджують, розширюють цей деструктивний стан речей, то така державна політика називається псевдоліберальною» [143, с. 663].

Іншими словами, ліберальна політика – «це така державна політика, яка забезпечує насамперед стійкі імпульсації творчо-конструктивного заряду людської свободи, їхню перевагу над імпульсами деструктивного характеру. І право на зростання свого впливу, право на подальшу лібералізацію вона має до тієї межі, до якої ця перевага зберігається. Але щойно вона переступає цю межу – як перетворюється на псевдолібералізм, нехай навіть із статусом державного забезпечення» [143, с. 666].

На початковому етапі державотворення подібна констатація звучала доволі сміливо. Проте час підтвердив її істинність. Навіть зараз вона зберігає свою істинність, оскільки західних ліберальних цінностей в їх конструктивно-поступальній частині політична система України не сприйняла, зрілого національного варіанту лібералізму не виробила. Конструкція влади, побудована різними політичними «архітекторами» (насамперед конституційно обраними), третє десятиріччя поспіль демонструє неспроможність розірвати коло псевдолібералізму – явища, що охопило собою найважливіші сфери суспільного життя й стало протилежністю західному лібералізму в його творчо-прогресивному оформленні. Переконливим свідченням цього є нездатність держави захистити особисте, приватне життя громадянина, його свободу «від зазіхань з боку того агресивного паразитизму, в який спритно трансформувався вчорашній тоталітаризм» [143, с. 667].

З цього приводу С. Бульбенюк доречно зазначає, що в Україні (як і в інших пострадянських країнах) «відбулося становлення гібридної економічної системи, яка поєднує риси ліберальної ринкової моделі зі значним залученням адміністративних важелів управління національним господарським механізмом, а місце базових інституцій сучасної соціальної держави неоліберального чи соціал-демократичного зразка заступили відносини патерналізму східного типу або частково залишилися деградуючі архаїчні соціальні відносини, успадковані від радянської системи» [22, с. 16].

Водночас, справедливо критикуючи український лібералізм у його політичному й соціально-економічному вимірах, неможливо не помічати нових явищ у поширенні ліберальних цінностей, детермінованих зовнішньополітичними чинниками. Йдеться про лібералізацію воєнної політики і воєнної сфери держави, стимульовану насамперед західними впливами на Україну.

Під даним різновидом лібералізації пропонується розуміти «формування в країні воєнно-цивільних відносин громадянського суспільства, які завдяки демократичним і правовим механізмам на перший план висувають політичні і громадянські інституції (політичні партії, громадські організації, засоби масової інформації, неурядові експертні структури тощо), котрі діяльність держави у воєнній сфері роблять прозорою, відкритою і спрямованою на захист прав і свобод громадянина, стабільність у суспільстві та розвиток країни» [40, с. 448-449]. З цим визначенням можна повністю погодитись, оскільки послідовна культивація в країні збалансованих демократичних ЦВВ є неможливою без попереднього ствердження в ній ідеології лібералізму в конструктивному розумінні даної духовної конструкції.

В. Грубов переконливо обгрунтовує, що воєнній політиці незалежної України властиві два відмінні між собою періоди розвитку: пострадянська доба (1991-2002 рр.) та доба лібералізації (після 2002 р.) [40, с. 450]. Такий підхід дещо суперечить офіційним поглядам Міністерства оборони України, яке вказує на іншу періодизацію національного оборонного будівництва, проте дозволяє виокремити чинник ЦВВ із загальної товщі воєнних пертурбацій останнього часу.

Пострадянська доба запам’яталась складною еволюцією воєнної сфери держави та новостворених Збройних Сил від безсистемної сукупності окремих елементів та фрагментів до цілісної інституціоналізованої структури, дозовано спроможної виконувати поставлені перед нею завдання. Саме тоді воєнна політика стала складовою державної політики, набула конкретних ознак, а ЗС України утвердилися як один з головних інститутів державності, покликаний гарантувати її суверенітет, територіальну цілісність і національну безпеку.

Впродовж того часу відбувалося й становлення ЦВВ, у структурі яких чітко позначилися взаємно детерміновані інтереси війська, держави та громадянського суспільства, а також сфери їхньої взаємодії. Разом з тим стверджувати про демократичну зрілість українського варіанту ЦВВ 90-х років (насамперед взаємну обумовленість діяльності та відповідальність сторін) було б передчасно. Давався взнаки ідеологічний штамп радянської епохи «Народ та армія єдині», який не заохочував предметного, структурно-функціонального, ресурсного, цільового та ін. видів аналізу оборонної діяльності «народу» й «армії» поодинці та в комплексі.

Наслідком такого становища стало тривале утримання Україною обтяжливої «воєнної машини», яка по естафеті переходила від однієї політичної команди (у першу чергу урядової) до іншої. Оборонне мислення того часу вбирало в себе доволі широкі пропозиції – від збереження потужних сухопутних сил, включно з танковими з’єднаннями, до утримання ракетно-космічних сил. Фінансово-економічне, тим більше соціокультурне обґрунтування подібних ідей мало кого хвилювало.

Іншим недоліком було збереження запозиченого від попередньої країни державно-центричного підходу до процесу воєнного будівництва. Це дозволяло зберігати завісу закритості, непрозорості при вирішенні важливих оборонних питань. Це суперечило не лише інтересам громадськості, а й вимогам «демократизації воєнної сфери» відповідно до підписаних Україною міжнародних документів (наприклад, Хартії Україна – НАТО 1997 р.).        

Нагальною потребою ставали зовнішні реформи стосовно елементів Воєнної організації України, насамперед ЗС України, а не їхня внутрішня «самомімікрія», яка широкому загалу подавалась саме в реформаційній обгортці.

Особливо показовим стало невиконання державних програм, націлених на осучаснення українського війська, про що йтиметься нижче. Проваленою виявилась Державна програма реформування та розвитку ЗС України 1997 р., яка на перевірку виявилась набором гасел, необов’язкових для виконання. Така ж доля спіткала Державну програму будівництва та розвитку ЗС України, датовану 2000 р. Мету програми її розробники сформулювали досить амбітно: до 2005 р. створити «сучасні, з характерними ознаками євроатлантичної моделі Збройні Сили – оптимальні за чисельністю, багатофункціональні, мобільні, професійно підготовлені, добре озброєні, надійно забезпечені, спроможні виконувати покладені на них завдання в будь-якій обстановці і разом з тим не занадто обтяжливі для держави».

Цілі обох програм на практиці виявились недосяжними. Далися взнаки не тільки нестача коштів й ресурсів, на що воєнно-політичне керівництво вказувало насамперед, а й пострадянська детермінованість стилю мислення та форм діяльності вищих посадовців, відповідальних за стан оборонної сфери держави.

Відправним моментом доби лібералізації воєнної політики України та розбудови оборонної сфери слід вважати 2002 р. Процес лібералізації розпочали два принципові документи: Стратегія інтеграції України в НАТО від 23.05.2002 р. та План дій Україна – НАТО, який Україна підписала на Празькому (2002 р.) саміті Альянсу. Лейтмотивом національної воєнної політики в її ліберальному оформленні ставала інтеграція України в європейські та євроатлантичні структури безпеки, перенесення положень Хартії Україна – НАТО і Плану дій Україна – НАТО в площину практичного втілення та відповідальності за прийняті рішення.

Наступними документами, що відбили ліберальні зміни у національній воєнній політиці, стали нова Воєнна доктрина, Стратегічний оборонний бюлетень України на період до 2015 р. (Біла книга України), які Україна презентувала на Стамбульському (2004 р.) саміті НАТО, щорічник «Біла книга – 2005: оборонна політика України» та Державна програма розвитку ЗС України на 2006-2011 роки. Можна було сподіватись, що відбулися якісні зрушення: від розмов про європейський вибір влада перейшла до практичних дій, що викликало схвально-позитивні відгуки в європейських столицях та стурбовано-критичні з боку Москви.

У різному вербальному оформленні у вказані вище документи були закладені нові критерії прозорості воєнно-політичної діяльності, на чому наполягали НАТО і ЄС [189, p. 1, 8]. Такими критеріями стали:                      1) узгодження між конституційними гілками влади функцій відповідальності й контролю за діяльністю Воєнної організації держави (що означає – за сферою забезпечення воєнної безпеки та національної обороноздатності);    2) законодавча регламентація структурно-функціональних та цільових характеристик інституту демократичного цивільного контролю;                     3) домінування парламентського контролю в загальній системі такого контролю; 4) відкритість процесів обговорення та прийняття рішень з оборонних питань; 5) незловживання таємністю; 6) «оцивільнення» воєнної сфери, в тому числі апарату Міністерства оборони; 7) відкритість військових інституцій держави для суспільства через діяльність мас-медіа, громадських організацій тощо.

Своєрідним підсумком (одночасно й новим етапом) лібералізації воєнної політики України стали Закони України від 19.06.2003 р. «Про основи національної безпеки України» та «Про демократичний цивільний контроль над Воєнною організацією і правоохоронними органами держави», яких апріорі не могло бути у попередній державі. Ці Закони не лише закріпили демократичні здобутки України в оборонній сфері, а й окреслили перспективи її подальшого якісного удосконалення відповідно до західних взірців.

Слід нагадати, що ставлення населення України до НАТО та ЄС не є тотожним. Позиція громадян визначається складною сукупністю показників, серед яких домінують світоглядно-культурні, вікові та регіональні. Більшістю населення вітається європейський вибір України, тоді як євроатлантично-інтеграційний критикується з моменту прийняття відповідних політичних рішень та актуалізації цієї теми в суспільній свідомості. Втім, після  прийняття Закону від 01.07.2010 р. «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики», де проголошено позаблоковість України, її євроатлантичні перспективи відкладені до часів політичного «дорослішання» нових поколінь. 

 

 

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/85770.html