---

Воєнна сфера незалежної України як політично-управлінська регресія

Воєнно-політичні (в тому числі оборонні) проблеми розвитку сучасної України досить широко представлені в інформаційному середовищі як внутрішнього, так і зовнішнього походження [96]. Відповідно, дисертант має наміри виокремити лише найбільш принципові моменти із загального масиву інформації, що стосується еволюції вітчизняної оборонної сфери.  

Авторитетний в експертному середовищі Український центр економічних і політичних досліджень ім. О. Разумкова (УЦЕПД) свого часу (у 2010 р.) вказував на перевагу внутрішніх недоліків забезпечення національної безпеки і оборони над зовнішніми. До головних внутрішніх деструктивних чинників, на погляд аналітиків УЦЕПД, належали [162, с. 4]:

низька ефективність громіздкого та корумпованого державного апарату у формуванні, затвердженні та реалізації політичних рішень, що зумовлює неспроможність прогнозувати та адекватно реагувати на сучасні виклики;

розшарування суспільства за регіональними, політичними, майновими, релігійними, мовними ознаками, що заважає пошуку спільних інтересів, солідаризації і консолідації суспільства;

слабкість демократичних інститутів, що посилює дисбаланс політичної системи, позбавляє її стимулів ефективної діяльності, ускладнює запровадження та дотримання правил демократичної взаємодії держави та суспільства;

гостра міжпартійна конфронтація, нездатність до компромісу і слабкі традиції парламентаризму, наслідками чого стали політизація та неефективність державної політики (в т.ч. у сфері національної безпеки та оборони).

Як вважали в УЦЕПД, «неузгодженість реформ у різних структурах сектору безпеки призвела до розбалансованості системи національної безпеки, послаблення можливостей реагування на кризові явища, зростанню протиріч між змістом і темпами реформування Збройних Сил та інших структур сектору безпеки» [162, с. 4].

До внутрішніх вад ведення вітчизняного варіанту цивільно-військової дискусії з питань оборони інші джерела додають зовнішні, значення яких, починаючи приблизно з 2008 р. (російсько-грузинської війни), стрімко зростає. Зокрема, це [84,  с. 39]:

зростаюча агресивність політики Росії, спрямованої на досягнення великодержавних інтересів через розширення зон впливу на пострадянському просторі з можливим використанням сили проти сусідів;

послаблення дієвості міжнародного права, побудованого на застарілих принципах міжнародних інститутів та, відповідно, зменшення зовнішніх гарантій безпеки України;

загострення ситуації в зонах «заморожених» конфліктів, виникнення нових потенційних конфліктних зон, у т. ч. на території України;

посилення розбіжностей на євроатлантичному просторі на фоні зростання конфронтації Росії і країн Заходу та, як наслідок, посилення ризику перетворення України в буферну зону;

наявність ризиків і загроз, таких як тероризм, розповсюдження ЗМУ, нелегальна міграція тощо.

Не виглядають перебільшеннями наступні принципові положення, сформульовані фахівцями УЦЕПД ім. Разумкова [162, с. 5]: Україна перебуває в дуже складному та динамічному безпековому оточенні; попри традиційно миролюбну зовнішню політику, керівництву держави не вдалося встановити рівноправні, надійні, щирі партнерські відносини на жодному з ключових напрямків зовнішньої політики; наслідком багатовекторності такої політики з періодичними відхиленнями в координатах Схід-Захід стало сповзання України в геополітичну буферну зону; різка зміна зовнішньополітичного вектора після перемоги В. Януковича на президентських виборах 2010 р. в напрямі Росії відкрило нові ризики, зокрема, потрапляння у сферу виключних інтересів одного з провідних гравців та втрати права на формування та практичну реалізацію незалежної внутрішньої і зовнішньої політики.

Перетворення України на буферну зону на лінії протистояння «геостратегічний Схід – геостратегічний Захід» метафорично ототожнювало нашу державу з такою собі «розмінною картою» у великій геополітичній грі, що відбувалася у трикутнику РФ – Західна Європа – США. Цьому сприяли не лише відсутність у державного керівництва стратегічного бачення, волі та спроможності консолідувати суспільство, але й поступливість Заходу у відносинах з Росією. Прогноз 2010 р. звучав одночасно і сміливо, й песимістично: «Ця гра може завершитися поступовим поглинанням України Росією, зростанням в Україні конфліктного потенціалу, який загрожує перетворитися на справжній конфлікт і появу нових роздільних ліній в Європі» [162, с. 5]. З позицій 2014 р. такий прогноз виглядає досить близьким до життя.

Діяльність державних органів щодо практичної реалізації основних засад Стратегії національної безпеки України 2007 р. (першого документа подібного роду) аналітики з оборонних питань одностайно визнають незадовільною. Основними чинниками, що гальмували її імплементацію в оборонній сфері, стали: відсутність правової визначеності основ побудови та розвитку Воєнної організації держави як цілісної системи; низька ефективність державного управління; відсутність чітких орієнтирів воєнних загроз; низька ефективність оборонного планування, передусім в частині обґрунтування необхідних потреб, адекватних реальним і потенційним загрозам, сил протидії, а також врахування реальних економічних можливостей держави; відсутність в системі реформування ключового чинника, що визначає можливість виконання завдань оборони – наявного озброєння та військової техніки; недосконалість нормативно-правової бази; відсутність належного адміністративного і демократичного контролю над оборонною сферою [176].

Указами Президента України від 08.06.2012 р. було затверджено нові редакції Стратегії національної безпеки «Україна у світі, що змінюється» та Воєнної доктрини України. Метою прийняття цих документів проголошувалось запровадження нових підходів до формування Україною сучасної державної політики національної безпеки і оборони, здійснення комплексного реформування сектору їх забезпечення. Текстуально положення обох документів відповідали нормам демократії, були співзвучними політиці безпеки європейських держав і держав-членів НАТО та покликаними сприяти забезпеченню миру і стабільності у європейському регіоні та у світі в цілому.

Аналіз ситуації у сфері національної безпеки і оборони України дав підстави стверджувати, що мета та цілі, визначені Стратегією національної безпеки України, «традиційно» не досягнуті, що в сучасних умовах актуалізує необхідність розробки нового документу з питань національної безпеки [130] . 

На шляху імплементації нових стратегічних документів оборонної сфери України (згаданих вище Стратегії національної безпеки «Україна у світі, що змінюється» та Воєнної доктрини України) постали наступні перешкоди: негарантованість фінансового забезпечення воєнної реформи; недосконалість нормативно-правового супроводу воєнної реформи, в тому числі в частині повноти, узгодженості й послідовності комплексу документів вищого рівня; недостатня ефективність системи державного управління оборонною сферою в частині використання управлінських важелів РНБО і парламенту; незавершеність організаційного формування структури оборонного менеджменту; відсутність механізму проведення стратегічного оборонного менеджменту [175].

Ст. 2 Закону України від 06.12.1991 р. «Про оборону України» (з наступними змінами) передбачає фінансування потреб національної оборони держави у розмірі 3% від запланованого обсягу ВВП України. Реально виділялося набагато меньше: 1993 р. – 1,87%, 1994 – 1,94%, 1995 – 1,66%, 1996 – 1,55%, 1997 – 1,54%, 1998 – 1,33%, 1999 – 1,29%, 2000 – 1,34%, 2001 – 1,48%, 2002 – 1,46%, 2003 – 1,60%, 2004 – 1,54%, 2005 – 1,34% [78, с. 31]. Половинне й навіть менше від цього фінансування потреб оборони впродовж усього періоду державної незалежності України означало її поступове перетворення на країну оборонних декларацій, акцій окозамилювання (паради, фестивалі військових оркестрів, ритуальні заходи), корупційних зловживань, і в жодному разі – на країну, здатну створити надійну систему силового гарантування державотворчого поступу. 2014 р. з його кримськими та східноєвропейськими втратами продемонстрував це з усією очевидністю.

Аналіз використання бюджетних коштів Міністерством оборони України протягом цих та наступних років не міг не спричинити зриву виконання Державної програми розвитку Збройних Сил України, розрахованої на 2006‑2011 рр. Так і не було виконано амбітної мети, присутньої на сторінках низки державних документів, що присвячені питанням оборони: не створено військ (сил), «оптимальних за чисельністю, оснащених сучасним озброєнням та військовою технікою, професійно підготовлених, спроможних забезпечити надійний захист територіального простору України». Кошти, що виділялися Міністерству оборони з державного бюджету, переважно були використані на утримання особового складу. Фінансування заходів згаданої вище Державної програми за рахунок коштів спеціального фонду було не гарантованим, призводило до її невиконання та змушувало МО займатися не властивими для нього функціями [49].

Відштовхуючись від загальних безпеково-оборонних негативів, фахівці Національного інституту стратегічних досліджень (НІСД) при Президентові України деталізують становище у Збройних Силах (ЗС) України, яке по аналогії із станом національної безпеки оптимізму також не додає [27]. Зокрема:

ЗС перебувають у довготривалому стані глибокої кризи. Без особливої надії на обґрунтовану програму реформування – у відповідності з поставленими перед ними завданнями і реалістичну – у відповідності з економічними можливостями держави.

Державна програма розвитку ЗС України, термін дії якої закінчився в 2011 р., як і ті, що їй передували, була провалена. Як наслідок, минулі роки стали періодом подальшої деградації українського війська.

Затверджені Президентом України документи концептуального рівня: Стратегія національної безпеки, Воєнна доктрина не мають сьогодні логічного продовження у вигляді чинних Концепції реформування і розвитку ЗС, Програми реформування і розвитку ЗС, Програми розвитку озброєнь і військової техніки.

Із затвердженням нової Воєнної доктрини воєнно-політичне керівництво держави взяло на себе відповідальність за те, що збройна агресія, у результаті якої може виникнути локальна або регіональна війна проти України, у середньостроковій перспективі, є малоймовірною. Така настанова визначила спрямованість оборонного планування, принаймні на найближчі п’ять років, лише на загрозу прикордонного конфлікту.

З урахуванням того, що Стратегічний оборонний бюлетень на період до 2015 р. не був і не є керівним документом, ЗС з 2012 р. перебувають поза рамками системи оборонного планування, тобто в режимі ручного управління.

Фахівці НІСД вважають (і дисертант розділяє таку позицію), що так званим «критичним моментом» неповернення оборонного потенціалу України до стану бодай часткового розвитку стали останні роки перебування на посаді Верховного Головнокомандувача В. Ющенка. Так, у 2009 р. зрив державних планів реформування та технічного переоснащення Збройних Сил став систематичним. Бойова підготовка армії практично була зведена до тренувань перед парадом. Якщо у 2007 і 2008 роках наліт на одного бойового льотчика становив близько 40 годин, то у 2009 р. практично весь оборонний бюджет пішов на утримання особового складу. На ремонт арсеналів і бойову підготовку практично нічого не залишилося. На мінімальному рівні вдалося утримати лише підготовку представників винищувальної авіації, які несуть бойове чергування в системі Повітряних Сил країни, а також екіпажів транспортної авіації. У вертикалі державного управління оборонною сферою з’явилися рецидиви невиконання рішень і указів Президента, втілення голосних декларацій лише на рівні слів [177].

Екс-міністр оборони України О. Кузьмук (з 2013 р. доктор воєнних наук), резюмуючи еволюцію національної оборонної сфери впродовж 1991-2013 рр., вказує на наступне [79, с. 188-189].

 

 

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/85770.html