Цивільно-військові відносини та демократичний цивільний контроль в Україні: деякі узагальнення

Слід вказати на глибинну історичну детермінованість проблематики ЦВВ в українських суспільно-політичних реаліях. Феномен таких відносин в Україні постає як явище культури суспільства, прояв суспільної свідомості, масового світогляду, менталітету, визначається як цілісний національно-культурний, політично-соціальний комплекс зі своїми етапами самостійного, самобутнього, оригінального розвитку. Такими етапами (періодами), на погляд дисертанта, є наступні [13].

1. Архаїчний період, що характеризується природною, стихійно-народною креативністю общинних та індивідуальних форм войовничості та її тісним зв’язком із захистом громади, своєї землі в часи, що передували Київській Русі.
2. Період формування та величі княжої військової інституції та її церковної підтримки за часів Київської Русі, коли співчутливе, доброзичливе, прихильне, поблажливе ставлення громади до війська (дружини) набуло вигляду загальносуспільного ідеологічно-морального імперативу.
3. Соціальний самозахист та самозбереження за часів литовсько-польської окупації, коли проявилося народне та православне самовизначення українців.
4. Період козацької войовничості та самоспасіння української нації від численних зовнішніх небезпек, ідейною основою чого було насамперед православ’я.
5. Період імперської опіки ЦВВ на Лівобережжі та Слобожанщині в ХVІІ-ХVІІІ ст., їх цілеспрямована трансформація у ВЦВ.
6. Період панування уніфікованих ВЦВ у Російській імперії (кінець ХVІІІ – початок ХХ ст.).
7. Період визвольних змагань першої половини ХХ ст. на західних землях та Правобережжі України, що ґрунтувалися на ідеї національної народної самооборони та неприйнятті втручання інших держав у життя народу.
8. Період панування загальносоюзних ВЦВ в Радянській Україні.
9. Період становлення та розвитку ЦВВ у незалежній демократичній Україні.

Ці історичні пласти об’єднує беззаперечна ціннісна основа, продукована ЦВВ: культ богатиря-лицаря-козака-воїна, колективні традиції вшанування героїзму на полі бою – це ті чинники, що сприяли збереженню общинного простору, розвитку народності, волелюбного духу народу. Особливо потужно постать українця-воїна постала під час буремних подій Другої світової війни 1939-1945 рр. [93]. Неупереджений підхід до формування вітчизняного варіанту ЦВВ дозволяє сформулювати висновок про багатовікове накопичення взаємовпливів у цій царині – як від політичної системи до реального та потенційного військовика, так і навпаки. Причому не всі з таких впливів були виключно конструктивними [103, с. 146-153].

На наше переконання, в онтології українського війська слід виділити наступне співвідношення: постають спочатку цивільні відносини між різними соціальними групами, дотичними до проблематики обороноздатності, а на їх основі – військові. Військо на українській території виникло, передусім, на потребу суспільства – служити вимогам громади, протидіяти експансії сусідів, боронити людей, їхні здобутки, служити владі, князю. Оскільки український народ споконвіку вів осілий спосіб життя, мав землеробську вдачу, в основному не переймався ідеями завойовництва, агресії, поневолення інших народів, то головною проблемою, що постала перед нашими пращурами, була необхідність оборони, захисту. Хоча, підкреслюючи соціально-політичний аспект, не слід забувати про природні, біологічно-психологічні джерела людської войовничості. Інакше не можна пояснити кулачні бої, бійки «лава на лаву», «вулиця на вулицю», «село на село», інші герці.

Принагідно слід зауважити, що в попередній країні неупереджені наукові дослідження на тему ЦВВ практично не проводилися. Навпаки, широко пропагувалася ідеологічна єдність усього суспільства, де військовики живуть у повній злагоді з цивільними співгромадянами, спільно підтримують партійну й державну політику, захищають єдину комуністичну ідеологію, є рівноправними господарями країни, мають високий соціальний статус, реально відчувають на собі увагу й турботу уряду та всієї цивільної спільноти. Такі відірвані від життя ідеологеми стосувалося не лише населення УРСР, а й будь-якої іншої радянської республіки, об’єднаних не стільки соціальним, скільки ідеологічним терміном «радянський народ» [137, с. 87-95].

Показово, що партійно-політичний підхід до формування ЦВВ в радянських умовах у цілому схвально оцінюється частиною сучасних українських науковців. При цьому ними замовчуються альтернативні (нерадянські) форми посилення громадянським суспільством військового потенціалу України, що на практиці реалізувалися у діяльності ОУН-УПА та ін. збройних структур націоналістичної спрямованості [102]. Як видно, тематика ЦВВ (ВЦВ) є предметом світоглядних розбіжностей наукового загалу України, що зайвий раз переконує в актуальності цього напрямку політологічних студій.

Якщо ж деталізувати військово-теоретичний спадок нерадянської України, то першою вдалою спробою висвітлення ставлення нації до своєї армії стала оприлюднена у 1936 р. у Львові колективна праця «Історія Українського війська», що стала першим та єдиним у своєму роді виданням, амбітним за задумом, популярним за зовнішнім оформленням та критично-науковим за змістом. Основним автором цієї праці став І. Крип’якевич (1886-1967). Щоправда, його дослідження були більше спрямовані насамперед на військовий, а не загальний політико-соціальний аспект суспільного буття, де ЦВВ могли б бути окреслені більш рельєфно [65].

Подібна історична ретроспектива дозволяє не лише виокремити традиційність, спадковість, специфічність національного варіанту ЦВВ, а й підкреслити особливості їхнього становлення, пов’язані з історичними чинниками та самобутністю українського народу, вказати на конкретно-історичні моделі ДЦК як механізми реалізації таких відносин в умовах демократичного державотворення в Україні. Саме тому на прискіпливу увагу заслуговують сучасні проблеми ЦВВ. Тим більше, що їх стрімке накопичення триває.

Національні особливості становлення цивільно-військових відносин. Проблема оптимізації ЦВВ безпосередньо стосуються державотворчої теорії та практики України. Проголосивши демократію вищою суспільною цінністю та конституційно визначеною ознакою державності, Україна поставила собі за мету розбудувати ЦВВ відповідно до західних стандартів [24, с. 63-101]. При цьому діяльність України з питань ствердження ЦВВ, розпочату з моменту набуття державно-політичної незалежності, доцільно диференціювати на нормативно-правовий та практичний аспекти.

Нормативно-правовий аспект. Як було показано вище, Закон України від 19.06.2003 р. «Про демократичний цивільний контроль над Воєнною організацією і правоохоронними органами держави» визначає сутність цивільно-військових відносин в Україні. У Законі Воєнною організацією держави приписується вважати  охоплену єдиним керівництвом сукупність органів державної влади, військових формувань, утворених відповідно до Конституції і законів України, діяльність яких перебуває під демократичним контролем суспільства і відповідно до Конституції і законів України безпосередньо спрямована на вирішення завдань захисту інтересів держави від зовнішніх і внутрішніх загроз.   

Закон України від 19.06.2003 р. «Про основи національної безпеки України» альтернативно визначає, що «Воєнна організація держави – це сукупність органів державної влади, військових формувань, утворених відповідно до законів України,  діяльність яких перебуває під демократичним цивільним контролем з боку суспільства і безпосередньо спрямована на захист національних інтересів України від зовнішніх та внутрішніх загроз».

Привертає увагу не лише «пакетне» (в один день) прийняття обох законів, але й синхронне визначення в них ДЦК обов’язковою умовою існування Воєнної організації держави. Не менш важливим є і те, що «демократичний цивільний контроль над Воєнною організацією держави та іншими структурами в системі національної  безпеки» визнано принципом її забезпечення.    

Вказані вище закони фактично підсумували початковий досвід налагодження відносин між державотворчою елітою України та численним прошарком військовослужбовців, не менш активно залучених у ствердження української державності. Ці ж закони виявилися системною відповіддю України світовому співтовариству на раніше взяті на себе військово-політичні зобов’язання. Так, Україна ще в 90-і роки виразила готовність запровадити демократичний цивільний контроль над силовими структурами. Це було зафіксовано в ряді документів, зокрема, «Партнерстві заради миру: рамковому документі» (1994 р.), «Кодексі поведінки стосовно воєнно-політичних аспектів безпеки» (Будапештський саміт ОБСЄ, 1994 р.), «Хартії про особливе партнерство між Україною і НАТО» (1997 р.).

Початок нового століття приніс деякі державні інновації, які, втім, не стали вирішальними. Так, про необхідність оптимізації ЦВВ йшлося як у Стратегії національної безпеки України від 12.02.2007 р., так і в Стратегії національної безпеки України від 08.06.2012 р. Останній документ урізноманітнив не лише понятійно-категоріальний апарат з питань ЦВВ, а й рекомендації щодо їхньої практичної оптимізації. Зокрема, у цьому документі один з принципів політики національної безпеки визначений як «демократичний цивільний контроль над сектором безпеки і оборони – системою органів, які відповідають за забезпечення безпеки та оборони держави». Забезпечення такого контролю передбачається досягти через:

розвиток ЦВВ у суспільстві, у тому числі за рахунок приведення у відповідність із стандартами держав-членів ЄС співвідношення цивільного та військового персоналу в органах сектору безпеки і оборони;

дальший розвиток механізмів президентського і парламентського контролю за діяльністю сектору безпеки і оборони, збільшення цивільної компоненти в органах сектору безпеки і оборони, збільшення цивільної компоненти в органах цього сектору;

збільшення відкритості і прозорості діяльності сектору безпеки і оборони, зокрема періодична публікація відповідних Білих книг;

залучення інститутів громадянського суспільства до вироблення та реалізації політики національної безпеки, а також до оцінки її ефективності.

На погляд автора, у Стратегії національної безпеки України від 08.06.2012 р. допущена термінологічна некоректність. Усталеною світовою практикою є практична об’єктивація, ствердження збалансованих ЦВВ, на основі яких виникають механізми демократичного цивільного контролю. Іншими словами, спочатку «відносини», потім «контроль». В Україні, як це видно із Стратегії, ситуація розвивається навпаки: контроль передбачається здійснювати через розвиток ЦВВ. Це дещо суперечить західним канонам, проте не заперечується в самій Україні.

Згадка про Білу книгу потребує додаткового пояснення. Так, Стратегічний оборонний бюлетень України на період до 2015 р. (Біла книга України), коментуючи відповідний Закон України, відносить демократичний цивільний контроль над Воєнною організацією і правоохоронними органами держави до «механізмів формування державної політики в галузі безпеки і оборони» [151, с. 20-21]. Ця теза має безумовний зовнішньополітичний підтекст: без розбудови ефективної системи ДЦК реальне наближення України до сім’ї демократичних правових європейських націй є нездійсненним, оскільки держава, неспроможна здійснювати ефективну безпекову й оборонну політику, загрожує не лише сама собі, а й ЄС як складному конфедеративному об’єднанню. Європейці не втомлюються нагадувати: прихід в ЄС нової держави на постійній основі має означати посилення безпеки Єросоюзу, а не навпаки.    

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/85770.html