Об’єкт розголошення даних оперативно-розшукової діяльності, досудового розслідування

Традиційно, дослідження складу конкретного злочину науковці розпочинають з аналізу об’єкта злочину. Це пов’язане з тим, що злочин як явище об’єктивної дійсності набуває свого негативного змісту тільки у контексті розгляду його як соціального феномену, що спричиняє шкоду певним значущим суспільним відносинам. У зв’язку з цим першочергове значення об’єкта злочину полягає в тому, що він указує на соціальну сутність злочину. Крім того, встановлення об’єкта злочину в процесі кваліфікації дозволяє здійснити відмежування певного злочину від суміжних та інших діянь, які не є злочинами.

Вирішення теоретичних і практичних завдань, які постають у зв’язку з дослідженням об’єкта злочину, неможливе без з’ясування змісту поняття «об’єкт злочину». Між тим, кримінальне законодавство такого визначення не містить. Відсутність нормативного закріплення визначення об’єкта злочину призводить до наявності різноманіття поглядів у теорії на це поняття. Разом із тим аналіз наукової думки свідчить про те, що найбільш розповсюдженою є точка зору, згідно з якою об’єктом злочину визнаються суспільні відносини [48, с. 29; 49, с. 113; 50, с. 13; 51, с. 79;  52, с. 52; 53, с. 178; 54, с. 96; 55, с. 749; 56, с. 6]. Однак, на протязі останнього часу низка науковців виступають із критикою такого бачення об’єкта злочину. У своїх працях вони відстоюють позиції, відповідно до яких під об’єктом злочину слід розуміти цінності [57, с. 75-78; 58, с. 124; 59, с. 29], правові блага [60, с. 10; 61, с. 169],  людей [62, с. 60], соціальну оболонку людини [63, с. 84], соціально значущі цінності, інтереси, блага [64, с. 209, 65] та ін. Кожна з перелічених позицій цілком заслуговує на увагу і не може розглядатися як хибна. Таке різноманіття поглядів потрібно відносити на рахунок багатовекторності спрямування шкідливого впливу злочинних посягань. Це, у свою чергу, призводить до того, що науковці в межах різних концептуальних підходів намагаються сформулювати універсальні категорії, які б охопили всі складові множини. У зв’язку з цим у більшості випадків наукові дискусії щодо об’єкта злочину зводяться лише до обопільної критики термінології, що застосовується сторонами. Що ж до правозастосовчої практики, то як справедливо вказує В.Б. Харченко питанню встановлення об’єкта належної уваги не приділяється з огляду на те, що слідчими і суддями об’єкт злочину сприймається як щось само собою зрозуміле, невіддільне від посягання [66, с. 77]. Разом із тим, визначення і встановлення об’єкта злочину, який відіграє роль критерію систематизації норм особливої частини кримінального законодавства, дозволяє відмежувати діяння від суміжних злочинів тощо, свідчить про «недооціненість» цього питання з боку правозастосовців.

Вважаємо, найбільш виваженою є позиція тих учених, які вбачають під об’єктом злочину суспільні відносини. Розуміння об’єкта злочину як суспільних відносин на які посягає злочин, завдаючи їм певної шкоди, і які поставлені під охорону кримінального закону – це не догматичний підхід, а наукова позиція, що послідовно відстоюється вже не одним поколінням науковців у багатьох працях.

Для якомога точнішого уявлення про те, яким чином  злочинним  посяганням завдається шкода суспільним відносинам, необхідно окреслити обсяг і структуру цього поняття. В філософії під суспільними відносинами розуміються відносини між людьми, що встановлюються у процесі їхньої спільної практичної і духовної діяльності [67, с. 333]. Але як і будь-яке складне явище об’єктивної дійсності воно являє собою цілісну систему елементів, які взаємопов’язані і взаємодіють між собою. Загальновизнаним у науці є погляд, відповідно до якого структуру суспільних відносин складають:

1) носії (суб’єкти) відносин;

2) предмет із приводу якого існують відносини; 

3) суспільно значима діяльність (соціальний зв'язок) як зміст відносин [50, с. 16].

Деякі вченні не згодні з таким структуруванням суспільних відносин. Так, Б.С. Нікіфоров під елементами  суспільних відносин вбачає: 1) учасників суспільних відносин; 2) самі по собі  відносини; 3) умови реалізації суспільних відносин [48, с. 30]. П.С. Матишевський наводить свою конструкцію суспільних відносин, яка складається з: 1) суб’єктів суспільних відносин; 2) їх дій або  станів  по  відношенню один до одного; 3) інтересів суб’єктів; 4) матеріального втілення інтересів та потреб суб’єктів у вигляді предметів [58, с. 124]. Автори одного з вітчизняних підручників пропонували наступну структуру суспільних відносин: 1) суб’єкти або учасники суспільних відносин; 2) їхні дії або стани по відношенню один до одного; 3) інтереси суб’єкті суспільних відносин, які знаходяться під охороною кримінального закону; 4) їхній матеріальний вираз у вигляді предметів, речей або інших матеріальних цінностей [68, с. 75]. Таким чином, відносно питання структури суспільних відносин маємо констатувати, у науці існує багато підходів до виокремлення складових цього явища.

Разом із тим слід відмітити, що й ті автори, які під об’єктом злочину вбачають блага та цінності до структури останніх відносять окремі елементи, що складають суспільні відносини. У Є.В. Фесенко це: 1) потерпілі; 2) їх інтереси та права; 3) соціальні зв’язки; 4) матеріалізовані та не матеріалізовані блага [57, с. 76]; у П.С. Матишевського це: 1) суб’єкти суспільних відносин; 2) блага, що належать цим суб’єктам; 3) предмети, що залучені в сферу цих відносин [58, с. 124]; С.Б. Гавриш до складу правового блага, як охоронюваної законом цінності відносить: 1) речі (матеріальні предмети, продукти духовної творчості, особисті немайнові блага); 2) дії (утримання від них); 3) результати дій суб’єктів правовідносин [60, с.12].

Дослідники об’єкта злочину доповнюють або ж навпаки виключають окремі його структурні елементи. Однак, слід зауважити, що до кожної системної категорії ставляться вимоги необхідності й достатності елементів, що  її складають. В.Я. Тацій з цього приводу зазначав, що доповнення суспільних відносин не властивими їм елементами (наприклад, зовнішніми умовами їх виникнення, передумовами їх нормального функціонування, соціальними потребами і інтересами), веде до того, що відносини фактично втрачаються як такі, зникають і підміняються якимись іншими, загальнішими поняттями. Аналогічний негативний результат отримуємо і тоді, коли із структури суспільних відносин необґрунтовано виключається обов’язковий його  елемент [50, с. 17].

Суспільні відносини як об’єкт злочину – це системне явище. А до будь-якого такого явища в науці прийнято застосовувати логічну операцію поділу обсягу поняття на взаємопов’язані класи, відповідно до найбільш істотних ознак, що властиві одиницям цих сукупностей, і які відрізняють їх  поміж себе і від одиниць іншої якості, тобто класифікувати. Класифікація об’єктів злочинів дозволяє більш детально з’ясувати їхню сутність.

В юридичній літературі традиційно проводиться класифікація об’єктів злочинів у залежності:

1) від ступеня узагальнення  суспільних відносин, що охороняються  законом про кримінальну відповідальність (так звана класифікація «по вертикалі»);

2) від важливості охоронюваних кримінальним законом суспільних відносин, яким спричиняється безпосередня шкода конкретним злочином (так звана класифікація «по горизонталі»).

Відповідно до першого класифікаційного критерію виділяють систему об’єктів, що складається із трьох рівнів: загального, родового, безпосереднього. В основі цієї класифікації лежить співвідношення таких категорій філософії, як загальне, особливе та одиничне,  які виражають об’єктивні зв’язки світу, а також ступені їх пізнання. Така класифікація об’єктів злочинів має важливе теоретичне й практичне значення. Загальний об’єкт злочину допомагає у визначенні природи і сутності злочинів, ступеня їх суспільної небезпечності, відмежуванні від незлочинних діянь [50, с. 81]. Що ж стосується значення родового і безпосереднього об’єктів, то у науці кримінального права загальновизнаною є думка, відповідно до якої, родовий об’єкт є критерієм систематизації норм Особливої частини КК, а встановлення безпосереднього об’єкта має важливе значення для з’ясування характеру і ступеня суспільної небезпечності вчиненого злочину, правильної його кваліфікації, допомагає у відмежуванні від суміжних злочинів.  Все це у повній мірі свідчить про важливість і необхідність якомога глибшого дослідження об’єкта злочину на кожному з щаблів його узагальнення.

Поняття родового об’єкта злочину охоплює сукупність суспільних відносин, що складають певну сферу суспільного життя й поставлені під охорону пов’язаних між собою кримінально-правових норм. Існують об’єктивні критерії, за допомогою яких здійснюється поділ на групи суспільних відносин, як однорідних – це тотожність або схожість суб’єктів суспільних відносин, а також збіг чи схожість тих соціальних інтересів, які складають зміст суспільних відносин. 

 Як уже зазначалося, родовий об’єкт слугує критерієм розподілу складів злочинів в окремі розділи Особливої частини КК. У цьому аспекті спробуємо дослідити ст. 387 КК.

За час свого існування норма, у якій закріплюються підстави кримінально-правової відповідальності за розголошення слідчої таємниці, неодноразово змінювалася. Більш того змінювалося і місце її розташування в системі норм Особливої частини вітчизняного кримінального законодавства. Саме тому, вважаємо за доцільне, з метою точного встановлення родового об’єкта посягання, передбаченого ст. 387 КК, вдатися до історичного аналізу досліджуваної кримінально-правової норми. Це допоможе зрозуміти наскільки усталеним є місце   вказаного складу злочину в групі складів, які у чинному КК об’єднані в розділі ΧVIII Особливої частини «Злочини проти правосуддя».

В історичному екскурсі обмежимося рамками ΧΧ століття, у якому відбувалося становлення нової системи права – радянського права, що стала основою правотворчості для нашої держави[1]. Україна стала частиною новоутвореної держави, що складалася з радянських республік.  За загальним правилом, розбудова кримінального законодавства окремих республік здійснювалася шляхом калькування відповідних норм законодавства Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки (далі – РРФСР).

На момент прийняття першого Кримінального кодексу УСРР 1922 року, у ньому не передбачалося кримінальної відповідальності за розголошення таємниці слідства. Відзначимо, що в цьому Кодексі, як і у наступному, взагалі не існувало окремої глави «Злочини проти правосуддя». Аналіз зазначеного КК привів нас до висновку, що злочини, родовим об’єктом яких був порядок відправлення правосуддя, розташовувалися в главах «Посадові (службові) злочини» і «Злочини проти порядку управління» [69]. Згодом, Кодекс було доповнено статтею 104-2, яка містилася у розділі «Злочини проти порядку управління» і передбачала відповідальність за розголошення даних розслідування, прокурорського нагляду ревізійного провадження. У КК УСРР 1927 року в главі «Б. Інші злочини проти порядку управління» містився аналогічний склад злочину. У статті 91 цього Кодексу передбачалася відповідальність за оголошення даних попереднього слідства, дізнання, провадження прокурорського нагляду або ревізійного провадження без відповідного дозволу прокурора, слідчого або відповідального за провадження дізнання або ревізії посадової особи [70]. Фактично, диспозиція норми  попереднього кодексу без будь-яких змін була відтворена у ньому.

Наступна віха розвитку вітчизняного кримінального законодавства пов’язана з прийняттям КК Української Радянської Соціалістичної Республіки (далі – УРСР) 1960 року, у якому вже злочини проти правосуддя були виокремленні в самостійну главу. Одночасно з цим, стаття, що передбачає кримінальну відповідальність за розголошення таємниці попереднього слідства або дізнання, зазнала деяких змін. У статті 181 цього Кодексу містилося наступне положення: «розголошення без дозволу прокурора, слідчого або особи, що проводить дізнання, даних попереднього слідства або дізнання» [10]. Було виключено з диспозиції кримінально-правової норми вказівку на те, що кримінальна відповідальність у відповідності з цією статтею настає за розголошення даних  прокурорського нагляду і ревізійного провадження. Подібний крок законодавця обумовлювався поступовою гуманізацією кримінального законодавства УРСР. Однак визначальним тут є зовсім інший момент, який полягає у трансформації досліджуваної кримінально-правової норми у відповідності до особливостей родового об’єкта злочинів проти правосуддя[2].

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/37450.html