Предмет розголошення даних оперативно-розшукової діяльності, досудового розслідування

У науці кримінального права поряд з об’єктом виділяють і предмет злочину. Їхній тісний зв’язок обумовлюється тим, що у предметі злочину, перш за все, відбивається сутність суспільних відносин, які зазнають шкоди від злочинного посягання. В.Я. Тацій зазначає, що із встановлення предмета злочину часто й розпочинається процес з’ясування характеру самого посягання, а також способів його впливу на певний об’єкт [50, с. 56]. Така особливість предмета злочину, як властивість виступати виразником охоронюваних суспільних відносин, стала визначальною для науковців при встановленні місця цієї ознаки злочину у структурі складу злочину. Вже традиційно криміналісти зазначають, що об’єкт і предмет в сукупності складають самостійний елемент складу злочину, при цьому предмет злочину виступає в якості його факультативної ознаки [103, с. 53; 50, с. 56; 51, с. 88; 58, с. 41; 104, с. 8].

Щодо самого визначення предмета злочину серед науковців існують різні точки зору. Так, М.І. Загородніков ним вважає предмети і речі матеріального світу, впливаючи на які злочинець вчиняє злочин [105, с. 44]. А.Н. Трайнін під предметом злочину розуміє речі у зв’язку з якими або з приводу яких вчиняться злочин [106, с. 178]. М.І. Панов визначає його як предмети, речі матеріального світу, що виступають матеріальною формою виразу (субстратом) суспільного відношення або ж необхідною умовою або ж свідченням існування та нормального функціонування суспільних відносин, що охороняються кримінальним законом від суспільного посягання [107, с. 72]. З точки зору В.Я. Тація  предметом злочину слід вважати будь-які речі матеріального світу, з певними властивостями яких кримінальний закон пов’язує наявність у діях особи ознак конкретного складу злочину [50, с. 47]. М.І. Бажанов вказує, що предметом злочину є річ (фізичне утворення), матеріального світу, поводження з якою закон пов’язує з певною кваліфікацією і, відповідно, з відповідальністю [108, с. 33]. А.А. Пінаєв вбачає предмети злочину у предметах матеріального світу, шляхом впливу на які винний спричиняє шкоду суспільним відносинам [51, с. 88].

Зазначені вище позиції не вичерпують розуміння предмета злочину в науці кримінального права. В них окреслюється доктринальне бачення предмета злочину, як речей або ж предметів матеріального світу, що склалося на протязі останніх десятиліть. Підкреслимо, у наведених визначеннях акцент робиться на речовому субстраті наведеної категорії.

Та все ж є низка вчених,  які не підтримують цю позицію. Так, В.К. Глістін вказував, що предметом можуть бути поряд із речами матеріального світу й інші цінності [103, с. 53]. Це твердження ґрунтується на тому, що предмет злочину ототожнюється з предметом суспільних відносин як структурним елементом останнього. Пізніше, цю точку зору розвинув Г.П. Новосьолов, який зазначає, що не слід протиставляти предмет злочину предмету суспільного відношення, необхідно, навпаки, підкреслювати існуючий між ними зв’язок. Відповідно до сформульованого ним визначення, предмет злочину – це різного роду матеріальні і нематеріальні блага, здатні задовольняти потреби людей, злочинний вплив на які (чи незаконне поводження з якими) заподіює або створює загрозу спричинення шкоди [62, с. 53]. Такий підхід аргументовано піддає критиці В.Я. Тацій, який вказує, що слід визнавати помилковим ототожнення  предмета злочину і предмета суспільних відносин, тому що кожен із них виконує властиве тільки йому правове призначення. Автор підкреслює, що в деяких випадках обговорювані поняття співпадають, але це відбувається тільки тоді, коли предмети, що входять у структуру суспільного відношення законодавець додатково наділяє функціями предмета злочину [50, с. 43-57].

А.А. Тер-Акопов критикує загальновизнану позицію стосовно розуміння предмета злочину з інших підстав. Він вважає, що зведення зазначеного поняття лише до речей і предметів суттєво збіднює його. Зазначаючи, що предмет злочину за своїм змістом, як правило, матеріальний, цей науковець вказує, що якщо у визначенні поняття предмета злочину увагу акцентувати не на субстраті, із якого складається предмет, а на тому, що предмет – це носій цінності, представник об’єкта, то в якості нього має визнаватися і не речове утворення [59, с. 41]. Згідно з цим, автор визначає предмет злочину, як матеріальне утворення, що виступає в якості індивідуалізованого виразника і носія тієї або іншої суспільної цінності, яке визначає спрямованість діяння [59, с. 43].

Зі схожих підстав не підтримують бачення предмета злочину тільки як речей і інші вченні, які займалися дослідженням окремих складів злочинів. Так, О.Э. Радутний  предмет злочину розуміє, як «речі або інші явища об’єктивного світу (інформація, енергія тощо), з певними властивостями яких кримінальний закон пов’язує наявність в діянні особи ознак складу конкретного злочину» [109, с. 87]. О. Мазуренко й Н. Розенфельд пропонують під предметом злочину вбачати визначені в кримінальному законі речі або інші явища об’єктивного світу, впливаючи на які особа посягає на об’єкт злочину [110, с. 80]. Є.В. Лащук вважає його факультативною ознакою об’єкта злочину, що знаходить свій прояв у матеріальних цінностях (котрі людина може сприймати органами чуття чи фіксувати спеціальними технічними засобами), з приводу яких та (або) шляхом безпосереднього впливу на які вчиняється злочинне діяння [104, с. 8]. П.В. Олійник визначає предмет злочину як предмети, речі, інші об’єкти (явища) матеріального світу (спроможні фіксуватися спеціальними технічними засобами), що виступають об’єктами (предметами) суспільних відносин – об’єкта злочину, характеризуються фізичною, соціальною та юридичною ознаками і шляхом безпосереднього впливу на які та (або) у зв’язку з якими чи з приводу яких учиняється злочинне посягання на об’єкт [111, с. 8].

Заперечуючи розуміння предмета злочину тільки лише як речей матеріального світу, спробуємо знайти підтвердження вищезазначеної позиції  в нормах Особливої частини КК. В аспекті цього дослідження  цікавить таке не речове явище людського буття, як інформація, яке в низці складів злочинів виступає предметом злочину.  Особлива частина КК містить доволі багато статей, у відповідності з якими передбачається кримінальна відповідальність за порушення визначеного порядку поводження з інформацією. До них, зокрема, відносяться -  ст. 111 КК, ч. 1 ст. 114 КК, ст. 132 КК, ст. 145 КК, ст. 163 КК, ст. 168 КК, ст. 182 КК, ст. 209-1, ст. 222 КК,  ст. 231КК, ст. 232 КК, ст. 232-1, ст. 238 КК, ч. 3 ст. 243 КК, ст. 328 КК, ст. 330 КК, ст. 361-2 КК, ст. 362 КК, ст. 381 КК, ст. 383 КК, ст. 384, ст. 385, ст. 387 КК, ст. 422 КК. Як зазначає В.Б. Харченко, той факт, що відповідальність за здійснення «інформаційних» злочинів передбачається статтями, які містяться у різних розділах особливої частини КК зумовлюється тим, що диференціація кримінальної відповідальності залежить не від змісту та особливостей певної інформації з обмеженим доступом, з певними властивостями якої закон про кримінальну відповідальність пов’язує наявність у діях особи ознак конкретного складу злочину, а від характеристики об’єкта злочину [112, с. 208].

За для визначення місця, яке займає інформація у зазначених складах злочинів необхідно звернутися до аналізу структури суспільних відносин, котрі потерпають від цих злочинних посягань. До їх структури відносяться: суб’єкти суспільних відносин, предмет суспільних відносин  та соціальний зв’язок між ними (зміст). В усіх наведених випадках зв’язки між суб’єктами виникають із приводу користування інформацією. Сама інформація (або ж певний порядок користування нею) є тією змістовною складовою, яка спонукає суб’єктів суспільних відносин взаємодіяти між собою, тобто, виконує роль предмета суспільних відносин. Але цим роль інформації в наведених складах злочинів не обмежується. У досліджуваних випадках кримінально-правові відносини якраз і виникають між суб’єктами тільки тому, що порушується певний стан інформації (порядок поводження із нею). Саме тому, є підстави визнавати предмет цих відносин предметом злочинного впливу. Але і цим значення інформації у структурі складу злочину не вичерпується. У перелічених складах законодавець пов’язує настання кримінальної відповідальності з визначеними властивостями окремих видів інформації, а зміст самої інформації прямо вказує на те, які суспільні відносини потерпають від злочинного посягання. Тобто прослідковується прямий взаємозв’язок інформації з безпосереднім об’єктом цих злочинів. Ці властивості інформації переконливо свідчать на користь того, що вона має розглядатися саме в рамках такої ознаки складу злочину як предмет.  Та все ж на заваді визнання інформації предметом злочину стоїть «речове» визначення останнього. Отже, з метою подолання цього протиріччя потрібно з’ясувати, що являє собою такий феномен об’єктивної дійсності як інформація.

Саме слово «інформація» походить від лат. «informo», що перекладається як ‒ надавати форму, створювати уявлення про щось, зображати [113, с. 313]. У словнику під інформацією розуміють відомості про які-небудь події, чиюсь діяльність і т. ін., повідомлення про щось [114, 115, с. 512].

У суспільних науках не вироблено універсального поняття інформації. Це пов’язане, у першу чергу, з тим, що інформація як об’єкт наукового дослідження всебічно почала розглядатися тільки в першій половині ХХ століття з  виникненням сучасної кібернетики – науки про управління в системах різної природи. Н. Вінер, один із засновників кібернетики та сучасної теорії інформації, розуміє під інформацією визначення змісту, отриманого з зовнішнього світу в процесі нашого пристосування до нього й пристосування наших почуттів [116, с. 201]. Наразі категорія «інформація» стала ключовою у багатьох сферах науки та соціального буття. Це призвело до того, що філософи та представники інших наук, у тому числі правознавці, намагаються сформулювати уніфіковане визначення інформації [117, с. 222; 118, с. 25; 119, с. 14-18]. Або ж навпаки, вважаючи, що універсального визначення виробити неможливо у зв’язку з різноманітністю проявів інформації в різних сферах буття, концентрують увагу на виробленні галузевого поняття інформації [120, с. 26; 121, с. 33].  В. Цимбалюк зазначає, що у вітчизняній науці широкого поширення набула точка зору академіка В.М. Глушкова, відповідно до якої, інформація як відображення є атрибут всієї матерії, будучи властивістю всіх без винятку матеріальних об’єктів: як живої, так і неживої природи. За визначенням останнього «інформація в найширшому її розумінні є міра неоднорідності розподілу матерії та енергії в просторі й часі, міра змін, які супроводжують всі процеси, що протікають у світі» [118, с. 26].

Для з’ясування сутності інформації потрібно визначити її суттєві риси. Тим більш це важливо у зв’язку з тим, що закон  саме з ними пов’язує будь які правові наслідки. До властивостей інформації, які її відрізняють від інших предметів суспільних відносин відносять: 1) ідеальний характер інформації; 2) невичерпність  інформації (інформація може використовуватися необмеженим числом суб’єктів необмежену кількість разів, у тому числі з різних місць і одночасно); 3) самостійність інформації як об’єкта (залежність від середовища, у якій вона знаходиться, від носія, на якому відомості зафіксовані); 4) нелінійність інформації (при впливі на результат між кількісними і якісними характеристиками інформації відсутня пряма залежність, тобто, значний обсяг отриманих даних ні яким чином може не вплинути на хід подій, тоді як одиничне коротке повідомлення здатне радикальним чином змінити його або плин процесу); 5) відокремленість інформації (для включення в обіг інформація завжди опредметнюється у вигляді символів, знаків, хвиль, унаслідок цього відокремлюється від її виробника (творця) і існує окремо і незалежно від нього); 6) невідчужуваність інформації (знання невідчужувані від людини, їхнього носія) [122, с. 34]. Наведені ознаки не претендують на вичерпність, разом із тим вони дозволяють створити певне уявлення про сутність досліджуваного явища.

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/37450.html