Суб’єктивна сторона розголошення даних оперативно-розшукової діяльності, досудового розслідування

Сучасна наука кримінального права увібрала в себе значну кількість постулатів класичної школи кримінального права, серед яких є й положення, відповідно до якого особа не може відповідати за вчинене діяння за відсутності вини. М.С. Таганцев  з цього приводу зазначав, що поняття злочинного діяння включає у себе два моменти: зовнішній – заборонене законом посягання і внутрішній – винність або злочинну волю [24, с. 251]. Підтвердження прямої залежності проявів поведінки людини від процесів, які протікають у її психіці містяться у психологічній науці. Так, С.Л. Рубінштейн вказував на те, що кожна, навіть сама проста дія людини з неминучістю є разом із тим якимось психологічним актом, що більш менш насичений переживанням, в якому виражається відношення діючого суб’єкта до оточуючих [206, с. 19]. Саме цьому, можливо вести мову про злочин як про психофізичну єдність зовнішнього прояву поведінки суб’єкта та його психічної діяльності, яка супроводжує вчинення діяння. Особливість встановлення суб’єктивної сторони складу злочину полягає в тому, що в більшості випадків її ознаки стають очевидними для слідчого завдяки аналізу ознак інших елементів складу. На це, зокрема, вказує і Пленум Верховного суду України, звертаючи увагу на те, що питання про умисел необхідно вирішувати виходячи з всіх обставин вчиненого діяння, зокрема, враховувати спосіб, знаряддя злочину, причини припинення злочинних дій [154].

У рамках суб’єктивної сторони злочину традиційно виділяють такі ознаки, як вина, мотив і мета, які у сукупності і складають зміст цього елементу складу злочину [108, с. 46; 82, с. 40; 207, с. 10].

Вина є однією з фундаментальних категорій кримінального права.  Прямим підтвердженням цього слугує те, що, по-перше, у визначенні самого злочину (ч.1 ст.11 КК) міститься вказівка на ознаку винності, по-друге, одним із принципів вітчизняного кримінального права є принцип відповідальності лише за наявності вини. Відповідно до сучасної доктрини кримінального права злочин розглядається як явище, що включає в себе як об’єктивну, так і суб’єктивну складові. Ознака ж винності, як стрижнева ознака суб’єктивної сторони, покликана відобразити внутрішню сутність злочину, яка полягає в психічному ставленні особи до вчинюваної дії чи бездіяльності та її наслідків.

Установлення саме цієї ознаки дозволяє уникнути об’єктивного ставлення в кримінальному праві, тобто випадків притягнення осіб до кримінальної відповідальності за відсутності вини.

У науці кримінального права сформульовані певні вимоги, які прямо випливають із принципу суб’єктивного ставлення. Так, по-перше, кримінальна відповідальність може бути покладена лише на особу, яка винна у вчиненні злочину, тобто, таку особу, що вчинила його умисно або з необережності. По-друге, особа винна у вчиненні злочину підлягає кримінальній відповідальності і може бути звільнена від неї лише у випадках і в порядку, що передбачений кримінальним законом. По-третє, будь-які об’єктивні обставини злочину можуть впливати на відповідальність суб’єкта лише за умови, якщо вони охоплювалися його виною. По-четверте, міра кримінальної відповідальності визначається, поряд з іншими обставинами, ступенем вини особи, що вчинила злочин  [208, с. 16].  Дотримання цих вимог дозволяє вести мову про реалізацію принципу відповідальності особи лише за наявності вини і є передумовою реалізацію інших принципів кримінального права.

Визначення вини як ознаки суб’єктивної сторони дається у ст. 23 КК. Соціально-правова ж її природа розкривається за допомогою таких категорій як зміст, форма, соціальна сутність, ступінь, які у своїй сукупності визначають троїсту сутність вини як психологічного процесу, соціально-політичного явища і юридичної категорії.

Зміст вини складають свідомість і воля, які є елементами вини як психічного ставлення, або ж інтелектуальний та вольовий елементи вини [207, с. 66;  209, с. 24]. У визначеннях конкретних видів вини відображається співвідношення цих двох складових.

Форма вини визначається закріпленим у законі співвідношенням психічних елементів (свідомості та волі), що утворюють зміст вини, тобто відмінностями в інтенсивності та визначеності інтелектуальних і вольових процесів, що відбуваються у психіці суб’єкта злочину [210, с. 166; 54, с. 154]. У залежності від цього традиційно виділяють такі форми вини, як умисел та необережність, які є узагальненими поняттями двох пар видів вини. На відміну від КК 1960 року, зараз у законі закріплені всі чотири види вини окремо один від одного, які визначають, відповідно прямий і непрямий умисел (ч. 2 та ч. 3 ст. 24 КК) та злочинну недбалість і злочинну самовпевненість (ч. 2 та ч. 3 ст. 25 КК). Тут можна погодитись з тим, що поза визначеними в законі видами, вина відсутня [207, с. 18]. Вважаємо, що намагання розширити перелік видів вини призведе лише до плутанини і безладу у системі побудови структурних елементів суб’єктивної сторони складу злочину.

Соціальна сутність вини полягає в зневажливому ставленні особи до суспільних відносин, що поставлені під охорону кримінального закону.  О.І. Рарог зазначав, що соціальна сутність вини становить  негативне (за наявності умислу) або зневажливе чи недостатньо уважне (за наявності необережної форми вини) психічне ставлення до основних соціальних цінностей, що виявилося у конкретному злочинному діянні [207, с. 22].

Під ступенем вини пропонують розуміти кількісну характеристику вини [209, с. 48; 64, с. 217] або ж інтенсивність психічного ставлення до вчинюваного [211, с. 80][1]. 

Далі, слід звернути увагу на тому, що в законодавстві України традиційно не використовується такий спосіб викладення статей Особливої частини КК, відповідно до якого кожна з них обов’язково має містити вказівку на форму(ми) або навіть вид(и) вини, за яких тільки й може вчинюватися конкретне злочинне посягання. Ст. 387 КК викладена теж без вказівки на форму (вид) вини. Це, у свою чергу, вимагає з’ясування того,  за наявності яких форм і видів вини можливо вести мову про злочинність розголошення таємниці слідства. Поняття «розголошення», яке у цьому складі характеризує діяння,  не дозволяє  однозначно стверджувати, що розголошення вчинити з необережності неможливо. При встановленні специфічних ознак цього діяння  здійснюється акцент на цілеспрямованому характері самого розголошення (передачі інформації)[2]. Разом із тим зробити інформацію гласною, особа може й у результаті неналежного ставлення до її збереження, тобто, не спрямовуючи свідомо вольові зусилля на передачу інформації. Так, наприклад, коли слідчий, виходячи з кабінету, залишає матеріали кримінального провадження на столі, у зв’язку із чим у сторонніх осіб з’являється можливість ознайомитися з ними. У цьому випадку може мати місце як умисел, так і необережність стосовно розголошення.

Взагалі, у чинному КК містяться чотири склади злочинів, вчинення яких, на думку більшості дослідників, тягне кримінальну відповідальність за необережне розголошення певної інформації. Перш за все, вкажемо на склад злочину, який передбачає наявність виключно необережної форми вини. Це склад розголошення відомостей про заходи безпеки щодо особи, взятої під захист, передбачений у ч. 1 ст. 381 КК. Ставлення особи до наслідків, тут виключно необережне, тобто це склад злочину є матеріальним. Така особливість його конструкції  є перепоною до того, щоб повноцінно зіставляти зі складом розголошення даних досудового розслідування, який є формальним. Навпаки, склади злочинів, які містяться у ст. 132, ч. 1 ст. 328, ч. 1 ст. 422 КК сформульовані також як формальні, а щодо форми вини, яка може мати місце при їх вчиненні, висловлюються думки про можливість як умисного їх вчинення, так і необережного [213; 164, с. 387; 214, с. 131]. Ця особливість їх конструкції, а крім того, і фактична схожість механізму вчинення діяння (розголошення), дозволяє ставити питання про доцільність здійснення дослідження щодо форм вини цього посягання. Так, можливо навести  думку Ш.С. Рашковської, яка зазначала, що оголошення (розголошення – Б.А.) даних попереднього слідства може бути вчинено як умисно так і з необережності [166, с. 42].  М.Й. Коржанський теж наводив приклади необережного розголошення (під час телефонній розмові, що була підслухана сторонньою особою, або внаслідок втрати листа) [89, с. 403][3]. Всупереч цій позиції, інші науковців вважають, що кримінально караним є лише умисне розголошення таємниці слідства [167, с. 48; 75, с. 20; 97, с. 1038]. Відстоюючи саме таку позицію, І.С. Власов та І.М. Тяжкова вказують, що з суб’єктивної сторони даний злочин може вчинюватися  тільки умисно. На їх думку, допускаючи можливість розголошення вказаних даних з необережності надмірно розширюється цей склад і тим самим робить можливим притягнення до відповідальності за діяння, що не становлять суспільної небезпечності [77, с. 107]. Погоджуючись із цією думкою, зазначимо, що аргументи на користь того, що розголошення даних досудового провадження тягне за собою кримінальну відповідальність лише за наявності умислу, потрібно шукати у такій якості (ознаці) злочину як суспільна небезпечність, зокрема, у ступені суспільної небезпечності. Аналіз цієї характеристики злочинного посягання дає відповідь на запитання щодо форми вини розголошення слідчої таємниці. Так, Л.М. Кривоченко вказувала, що ступінь суспільної небезпечності утворюють: а) об’єкт злочину, б) характер завданої або можливої шкоди, інші ознаки (об’єктивні та суб’єктивні [215, с. 46]. А.А. Пінаєв зазначав, що ступінь суспільної небезпечності − це кількісна характеристика посягання. Залежить вона від багатьох ознак і передусім від розміру шкоди, заподіяної об’єкту. На ступінь суспільної небезпечності впливає форма і вид вини, а також спосіб, мотив, мета, обставини що характеризують особу винного і багато інших [51, с. 50]. Таким чином, форма вини в значній мірі може впливати на ступінь суспільної небезпечності, а відтак і на визнання посягання злочином. Що стосується необережного розголошення зазначеної інформацію, то, по-перше, відмітимо, що вчинення розголошення з необережності суб’єктами, передбаченими ч. 1 ст. 387 КК, майже виключається, а по-друге, навіть у випадках необережного розголошення суб’єктами, передбаченими в ч. 2 ст. 387 КК, спрямування психічної діяльності та її інтенсивність, які в даному випадку полягають у неналежному ставленні до збереження такої інформації, не є достатніми для криміналізації такого діяння. Відтак, ступінь суспільної небезпечності розголошення даних досудового розслідування не досягає рівня, який властивий злочинам.

Вважаємо, що забороні, під загрозою застосування кримінального покарання, підлягає саме усвідомлена та цілеспрямована діяльність із передачі третім особам відомостей, що становлять слідчу таємницю.

Встановивши той факт, що форма вини при вчиненні злочинів, передбачених  ч. 1 та ч. 2 ст. 387 КК може бути лише умисною, спробуємо дати відповідь на питання щодо виду(видів) умислу, за наявності якого(яких) можливо ставити питання про притягнення особи до кримінальної відповідальності за ст. 387 КК.

Так, серед науковців існує точка зору, що цей злочин може бути вчинений як із прямим умислом, так із непрямим [167, с. 48; 75, с. 20; 97, с. 1038]. І.М. Тяжкова вказувала, що немає підстав всупереч думці окремих авторів як розширювати цей склад, допускаючи можливість здійснення його із необережності, так і обмежувати його лише випадками здійснення з прямим умислом [75, с. 20]. І.С. Власов та І.М. Тяжкова з цього приводу зазначали, що немає необхідності обмежувати склад розголошення слідчої таємниці випадками здійснення діяння лише з прямим умислом [77, с. 107]. Переважна ж більшість вчених вважають, що цей злочин може бути вчинений лише з прямим умислом [168, с. 53; 85, с. 156; 78, с. 18; 6, с. 234; 96, с. 28, 19, с. 253;  80, с. 99].