---

Теоретико-методологічні засади дослідження соціально-правових комунікацій

Кожна держава історично відтворює процеси еволюції, неминучу боротьбу, з одного боку, між прагненням до позитивних змін, а з іншого – до стабілізації. Таку ж прогресивно стабілізаційну для державної влади роль відіграє і право. На сучасному етапі тенденція перетворення держави із засобу реалізації права в суспільстві на «єдиновладного правосуб’єкта» все-таки домінує. Трансформоване під владного правосуб’єкта право стає засобом здійснення владних інтересів.

Сфокусованим методологічним інструментом є, на наш погляд, установлена дослідниками правової комунікації особливість правової держави, яка уможливлюється лише як підсистема правового суспільства. А отже, правова держава має бути самоорганізованою системою, що прагне до комунікаційного балансу, взаємної відповідальності й рівності [413, с. 2]. Превалювання інституту держави над інститутом людини не гармонізує комунікаційні зв’язки. Водночас додержання прав людини та її ініціативної потреби творити конструктивний, а не примусовий тип комунікації – стає виразною ознакою сьогодення.

Філософія взаємодії влади й суспільства в науковому контексті існує як різноспрямована, але така, що прагне до тяжіння сумісності течій, ідей та поглядів. Філософсько-правове осмислення феномена суспільно-правової комунікації державної влади й суспільства є невідкладним завданням забезпечення в Україні демократичних перетворень.

Методологічна основа поданого аналізу формується на тому, що соціально-правова взаємодія влади й суспільства – це основоположна парадигма, яка має міждисциплінарний характер. У загальній палітрі буття державна влада постає цілісним явищем, а її дослідження в методологічному аспекті формують не лише юриспруденція, а й логіка, політологія, соціологія, психологія, комунікативістика, паблік рилейшнз та інші науки.

Вони викликають закономірний дослідницький і суто праксеологічний інтерес не лише філософів, правників, а й політологів, соціологів і, насамперед, практиків-урядовців. Така інтегрованість проблематики не тільки сприяє поступові філософсько-правової науки, а й свідчить про її державотворчу глибинність, складність і потребу системного вирішення в ній гостро актуальних проблем взаємодії.

Основою наукового пошуку у сфері соціально-правових комунікацій та юридичного аналізу владно-суспільної взаємодії є методологія дослідження, сформована в умовах переосмислення східних і західних інтепретацій владних відносин. Новітнє правове методологіювання спонукає до своєчасної видозміни підходів у сучасних оцінках соціально-правових комунікацій двох концептів – влади й суспільства.

Трактування природи влади започатковані Аристотелем, Ж. Боденом, М. Вебером, Т. Гоббсом, Дж. Локком, Н. Макіавеллі, Ш. Монтеск’є, Платоном, Ж.-Ж. Руссо, Цицероном та ін. Їхні дослідження становлять науковий методологічний фундамент обґрунтування теорії влади як одного із складників означеної проблематики.

Крім теоретичного підґрунтя, методологічну основу дослідження становлять філософські закони єдності боротьби протилежностей (аналіз конфронтаційних моделей негативної взаємодії влади й суспільства, форми опозиційних протистоянь до всіх без винятку урядових ініціатив та ін.); перехід кількісних змін у якісні (прагнення до заміни гучних гасел на реальні якісні зміни стану справ у державі; забезпечення діалогу щодо концептуальних підходів у діяльності влади); заперечення заперечення (позиціонування методів «ворожої» комунікації як безпідставної, заперечення регулювання суспільних відносин продержавницькими технологіями).

Вихідними положеннями вважаємо використання різноманітних методологічних підходів, серед яких діалектичний, що надає можливість проаналізувати проблеми соціально-правової комунікації влади й суспільства, досконалість і недосконалість механізмів її забезпечення та шляхи подолання деформованих способів комунікаційної взаємодії.

Абстрагуючись від екстраполяцій усіх дослідницьких ідей, можна дійти такого попереднього висновку: вся система методологічних засад аналізу функціонування державної влади еволюціонує до трансформування державно-владного механізму у взаємодію із суспільством, у якому культивується примат людини, захист і охорона її законних прав та інтересів. Це об’єктивно наявна основа, яка методологічно співзвучна з найважливішою конституційною засадою: єдиним джерелом державної влади є народ.

Класичне концептуалізування наведеного положення належить М. Веберу, який усталив дуалізм понять «панування-підкорення». Дослідник методом зіставлення (порівняння) співвідносить владу з контролем, розподілом ресурсів і здатністю враховувати інтереси соціуму. Останнє і уможливлює висунення оригінальних державотворчих ідей, у яких взаємодія – загалом базове поняття існування влади в соціумі.

Конструкт взаємодії влади й суспільства вперше на рівні ідей прослідковується в теоретичних судженнях Т. Джефферсона. Лише участь кожного громадянина в управлінні країною, його залучення до управління народними справами дає підстави говорити про владно-суспільний «союз». Отже, ідея співпраці влади й суспільства набувала свого розвитку і вже в ХІХ ст. було започатковано перші форми суспільної комунікації, які стали здобутком філософії в інтерпретації владної співпраці з різними верствами суспільства.

Ця стратегічно змодельована роль була визначена А. де Токвілем на основі спостережень за діяльністю американської влади. Таким чином були виокремлені ознаки «суспільного договору» в комунікації влади й суспільства, а також її концептуального засобу – консенсусу «...базових верств суспільства із його правителями для реалізації і дотримання певних цінностей» [447, с. 13].

М. Вебер, здійснюючи подальші дослідження, розробив концепцію, що ґрунтувалася на визначальних тезах філософського закону єдності боротьби протилежностей:

влaда не виступає нaлежністю індивідів, а проявляється у віднoсинах мiж ними;

влaда пoвинна визнaчатися в тeрмiнах мoжливостi;

оснoву влaди мoжуть станoвити будь-якi речі та влaстивості;

влaда зaвжди направлена проти кoгось, вoна передбачає кoнфлікт і може діяти всупeреч інтересaм індивідів.

На початку ХХ ст. влада трактується не лише як атрибут держави, оскільки зникає її залежність від останньої. У цьому феномені П. Барах, М. Барац, Р. Даль, Г. Лассуелл, С. Льюкс, Ч. Мерріам убачають асиметризм суб’єкт-об’єктних відносин.

Завдання побудови нової філософії соціальної взаємодії влади й суспільства, покликане перемогти «хаотичні рухи цивілізації», нині осмислюється провідними аналітиками світу – Г. Алмондом, Р. Далем, К. Дейчем, Г. Кісінджером, К. Поппером, Дж. Фрідманом, Ф. Фукуямою, С. Хантінгтоном та ін.

Сучасні кризові виклики в суспільстві спричиняють необхідність аналітичного перегляду соціально-економічних і гуманітарних конфліктів у державі, які детерміновані: наростанням підвищеної напруженості громадянського суспільства у зв’язку із зростанням значення особи в соціальній та політичній сферах, виникненням нових типів соціальної поведінки й здатності здійснювати через нові форми соціальної організації та комунікації тиск на владу.

За спостереженням дослідників, суттєві зміни відбуваються в комунікаційних стратегічних потоках, де традиційні напрями в бізнес-комунікаціях В2В (від англ. «business to business») і В2С (від англ. «business to customer» – комунікації «бізнес – споживач») і в політиці як G2G (від англ. «qovenment to qovenment» – коли одна структура влади здійснює комунікацію з приводу реалізації політичних завдань з іншою владною структурою) і G2C (від англ. «qovenment to citizen» – комунікація влади з громадянином) починають витіснятися новими комунікаційними схемами С2С (від англ. «citizen to citizen» – коли люди безпосередньо спілкуються між собою щодо обговорення пропонованих владою продуктів). Значимість цього чинника посилюється багатократно з посиленням «інтернетизації країни» [188, с. 2], що і впливає на логістику сучасного методологіювання.

Побудова інноваційної моделі залучення адекватних ситуації механізмів соціально-правової комунікації влади й суспільства реально проектується на врахування появи нових ідеологій, а саме: комунікаційної, інформаційної та мультимедійної рефлексій, сучасних комунікаційних форм організації громадянського суспільства (блогосфера, соціальні мережі, флешмобінг та ін.) з метою подолання неефективності наявного соціального договору, високої ймовірності громадського невдоволення, непередбачуваної соціальної мобільності у зв’язку з підвищенням ролі високотехнічних засобів комунікаційного застосування.

Досліджуючи проблематику від загального до часткового, вважаємо за необхідне розглянути, зокрема, сформовані погляди на суспільний договір, які заклали основи комунікації, а на нинішньому етапі доповнюють методи розпізнавання її результативності через оцінку джерел її функціонування.

Теорія суспільного договору – це соціально-філософська концепція, що трактує громадянське суспільство (на противагу звичайно-природному стану людини) як результат свідомого акту конвенції щодо таких соціальних феноменів, як закон (і право в цілому) та держава (владні стосунки загалом).

Продовжуючи розгляд загальних принципів теорії суспільного договору, вважаємо, що вони ґрунтуються на таких засадах:

природного права (як права, заснованого на імманентній природі людини), яка має глибоке вкорінення в європейську традицію (Аристотель,  Цицерон);

держави як гаранта природного права;

констатування закону й держави в акті вільного волевиявлення незалежних індивідів;

народу як суверена права і влади (від ідеї договору народу з володарем, яку розвиває схоластика, народу до розуміння народу як фінального суверену влади в традиції Просвітництва) [161, с. 729].

За Ж.-Ж. Руссо, важливим у суспільному договорі є належна громадянська зрілість, яка формує розуміння багатьох інших, на нашу думку, зазначених вище проблем конфліктогенності в суспільстві. Саме суспільний договір детермінує розв’язання проблем, що стримують розвиток добробуту громадян, їх свободи та рівності.

Такі ж конструктивні задуми суспільного договору сформовані французьким соціологом А. Сен-Сімоном у працях «Організатор», «Про промислову систему», «Катехізис промисловців», «Нове християнство». Він сконструював ідеал суспільного устрою, як і француз Ш. Фур’є у своїх працях «Всесвітня гармонія», «Теорія всесвітньої єдності», «Новий промисловий і соціальний світ», у яких також розвивається ідея соціальної гармонії в інтересах усіх без винятку верств населення.

Новоєвропейська культура налічує два підходи до теорії суспільного договору. Перший полягає в консерватизмі, який інтерпретований на підставі ідеї добровільного обмеження індивідуальної свободи через перенесення природного права індивідів на державу або ж правителя для запобігання «війни всіх проти всіх» у Т. Гоббса; до більш м’якої парадигми перенесення лише деякої частини природного права на структури влади у Дж. Локка.

Другий підхід названий радикальним – від моделі гармонійного суспільства як такого, що поєднує інтереси індивідуально «щасливої людини» та щасливого «цілого» у Спінози; до розуміння народу як єдиного суверену влади, а «освіченого правителя» як гаранта реалізації природного права з делегованою йому народом відповідальністю керівництва в ідеології Просвітництва [161, с. 729].

 

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/37903.html