---

Правовий простір і соціально-правові комунікації: взаємозв’язок та взаємозалежність

Проблема правового простору і пов’язаних з ним соціально-правових комунікацій є новою для вітчизняної філософії права. Незважаючи на те, що витоки поняття «правовий простір» можна віднайти у працях Т. Гоббса, Дж. Локка, І. Канта та інших класиків філософії, пройшов досить тривалий час формування цього наукового терміна як сталої дефініції.

У сучасній науці внаслідок суттєвих методологічних змін досить помітною є тенденція до «взаємопереходу» категорій різних наук, доказом чого є активне використання категорій природознавства в соціально-гуманітарних науках (М. Ахундов, М. А. Мостипаненко, М. В. Мостипаненко та ін.).

Нині термін «правовий простір» став часто вживаним у політико-правовій сфері та легітимним у науковому словообігу, хоча донедавна він вживався переважно в публіцистиці. Також він став і юридичним терміном, зокрема, у вітчизняному законодавстві. Так, у загальній частині Концепції реалізації державної політики у сфері інформування та налагодження комунікації з громадськістю з актуальних питань європейської інтеграції України на період до 2017 року, схваленої Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 27 березня 2013 р. № 168-р, зокрема, зазначено, що «...одним з основних напрямів державної політики України є забезпечення інтеграції держави в європейський політичний, економічний, правовий простір з метою набуття членства в Європейському Союзі (Закон України «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики»)» [200].

Термін «правовий простір» також уживається в законодавчих актах країн СНД, зокрема Російської Федерації. Наприклад, у ст. 3.1 Федерального закону «Про загальні принципи організації законодавчих (представницьких) органів і виконавчих органів державної влади суб’єктів Російської Федерації» йдеться про загрозу «єдності правового та економічного простору» [427].

Таким чином, поняття «правовий простір» перестало бути неологізмом, хоча потреба і схильність до продукування неологізмів у правовій сфері найбільш чітко прослідковується саме в періоди соціально-економічних перетворень. Очевидно, поява такого поняття є наслідком застосування методичних прийомів, у результаті чого виникають нові юридичні конструкції.

До вже чітко визначеного поняття додається визначення, що відповідає реаліям і потребам часу, при цьому нове визначення має більше значень, ніж базове поняття. Як поширений приклад сьогодення є запровадження в лексику правознавчих студій понять «правове життя», «правова дійсність», «правовий комфорт» тощо. На нашу думку, поняття «правовий простір» було введене для вирішення конкретних практичних завдань, зокрема, його появу спонукали процеси об’єднання в Європі та створення «єдиного європейського правового простору».

Водночас у вітчизняному правознавстві проблематика правового простору є недостатньо дослідженою, хоча деякі її аспекти висвітлено в працях Ж. Алексєєвої, В. Ляшенко та ін. Більш інтенсивно з теоретико-правових позицій «правовий простір» розробляється представниками російського правознавства, зокрема, відомі праці М. Козюка та І. Барциц.

Російський професор І. Барциц у статті «Правовий простір: основні ознаки і закономірності розвитку» акцентує увагу на взаємозв’язку правового простору і державності, що в цілому є коректним з позицій позитивістського розуміння права: «Процеси формування правового простору безпосередньо детерміновані процесами розвитку державності. Зазначений взаємозв’язок зумовлює перенесення низки основних характеристик державного простору в категорії, які характеризують правовий простір» [45, с. 110].

Основними характеристика правового простору науковець уважає:

державний суверенітет;

неперервність, однорідність і цілісність правового простору;

територіальна обмеженість;

системно-структурний характер;

внутрішня єдність правового простору;

зовнішня єдність (єдність у міжнародно-правових відносинах);

спадковість у формуванні правового простору держави [45, с. 111].

Така наукова позиція дозволила І. Барцицу дійти висновку, що під правовим простором слід розуміти «...фізичну реальність, на яку поширюється дія юридичних норм верховенства Конституції» [44, с. 24].

Такий підхід має право на існування, але лише в межах суто юридичного підходу. Незгоду з таким вузьким визначенням правового простору через територіальність держави висловив і М. Козюк у праці «Правовий простір і правові комунікації» [190]. При цьому вчений залишається на позитивістських позиціях у розумінні правового простору.

З філософсько-правових позицій, поняття «правового простору» набагато ширше за своїм значенням. Обмежувати правовий простір кордонами окремої держави – означає максимально зближувати його з правовою системою держави. Не абсолютизуючи роль державності в конструюванні правового простору, вчений за його основу визнає систему національного права (законодавство).

Автор уважає, що в такому трактуванні правовий простір близький до поняття «правова система», яку він розуміє як конкретно-історичну сукупність права (законодавства), панівної державної ідеології та юридичної практики [190]. У свою чергу, як зазначають дослідники
В. Синюков та Ф. Григор’єв, до структури правової системи, як правило, входять:

система законодавства;

структура юридичних відомств та організацій (включаючи правоохоронні);

регіональна і місцева інфраструктура;

система профілактики правопорушень і соціальний контроль;

система правового інформування і правових комунікацій;

інфраструктура забезпечення прав людини;

система юридичної освіти [387, с.10].

А тому для М. Козюка цілком очевидним є те, що «… елементи, які входять у «правовий простір», є певною інфраструктурою системи права, тобто певного роду вторинними утвореннями. Розглядаючи правовий простір, ми відволікаємось від історичних, політичних, економічних аспектів, яких достатньо багато, та аналізуємо лише нормативний механізм регуляції поведінки суб’єктів права» [190], що цілком відповідає опису вияву юридичного в соціальному житті.

На наш погляд, власне філософсько-правове бачення правового простору безпосередньо пов’язане з розумінням соціального простору. Сьогодні категорія «соціальний простір» не є достатньо опрацьованою, хоча вона була предметом дослідження таких авторів, як А. Гуревич, В. Кемеров, В. Шинкарук та ін.

Сoціальний прoстір виступaє певною aбстракцією, що фoрмується декількома підпростoрами  – і eкoномічним, i філосoфським, i правoвим.
А. Соколов у роботі «Загальна теорія комунікації» зазначає: «Соціальний простір – це інтуїтивно-відчутна людьми система соціальних відносин між ними. Соціальні відносини численні та різноманітні – родинні, службові, сусідські, випадкові знайомства та ін. Поширення сенсів у соціальному просторі означає сприйняття їх людьми, які перебувають у певних соціальних відносинах з комунітантом цих сенсів» [392].

Водночас більшість авторів поняття «соціальний простір» трактують як певну логічну конструкцію, створену для розуміння простору, який включений у систему суспільних відносин, що складають суспільне буття. Складність і багатоманіття соціального буття спонукає до умовного виділення в ньому різних форм соціального простору: правового, економічного, політичного, ідеологічного тощо.

Результатом такої аналітичної роботи є поява синтетичних понять: Л. Гумильов зазначає про «географічний простір», С. Андреєв і А. Венгеров – про «політичний простір», К. Янагида і А. Уваров – про «історичний простір».

Правовий простір як підпростір соціального простору є сферою дії права; сукупністю чинних та дієвих норм права, законів, принципів, правової символіки і знаковості, тобто сферою права. Коли йдеться про правовий простір, то під «простором» розуміється не територіальні межі, а весь спектр суспільних відносин, які підпадають під правове регулювання, а також наявних предметних форм права.

Правoвий прoстір мoже будувaтися рiзними мехaнізмами та способaми, щo мoже прoявлятися у різнoманітних принципах рoзвитку і функціoнування. Однaк при цьoму завжди зaлишається зaгальним – реaльне існувaння прaвових вимoг, кoтрі мoжуть мaти різні фoрми предметногo вирaження – звичaй, правило, установа, зaкон тощо, а також нaявність спoживачів означених вимoг.

Правовий простір є особливою філософсько-правовою категорією, оскільки відображає виникнення, вираз і межі кожної правової дії, норми, процесу та способу регулювання правовідносин. Якщо взяти до уваги те, що правові відносини є специфічною формою соціального взаємопроникнення суб’єктів та об’єктів права з метою задоволення і реалізації інтересів, то просторові відносини відображають взаємодії між тривалістю та послідовністю правових подій і процесів. Просторові параметри постійно взаємодіють із правовими відносинами в процесі врегулювання поведінки індивідів у соціумі: простір здатний забезпечувати право, стабілізуючи його або обмежуючи.

Щодо використання категорії «простір» у площині юридично-правових явищ, то сьогодні немає одностайної думки вчених щодо цього. Водночас досить ґрунтовними є доробки європейських і російських правознавців, присвячених різним просторовим параметрам у праві.

На думку французького правника, автора «Загальної теорії права»
Ж.-Л. Бержеля, коректним є розгляд категорій «простір» і «право» у двох аспектах: перший повинен розглядати дію права в конкретному просторі, а другий – дію права у правових системах [55, с. 250–260].

У свою чергу, російський соціолог Л. Ганцева в дослідженні «Правовий простір: соціально-філософський аналіз (на прикладі Російської Федерації)» стверджує, що першочерговість формування терміна «простір» у праві зумовлено тим, що простір матеріального й соціального світів є об’єктивною реальністю існування поза людиною і незалежною від окремих суб’єктів права. Тобто об’єктивна складова простору в процесі стикання з індивідом і його свідомістю перетворюється в суб’єктивну, яка в подальшому перетворюється у правову культуру, впливаючи на правову матерію загалом, або, іншими словами, на норми права і правове життя суспільства [93].

Водночас академік Д. Керімов установлює, що кожний закон має свою об’єктивну реальність дії в просторі. Ця об’єктивна реальність дії закону в конкретно-історичних умовах має свої межі, що і пояснює потребу корекції раніше прийнятих правових приписів і норм [182, с. 102, 103].

Ураховуючи складність явища правового простору, В. Суханов виділяє три основні форми правового простору: суспільний, локалізований, індивідуальний, які перебувають в органічному взаємозв’язку й конкретизуються сукупністю економічних, політичних та історико-культурних факторів [404, с. 167].

Крім цього, незважаючи на існування різнопланових підходів до визначення сутності правового простору, сьогодні досить уживаним у юридичній літературі є також використання поняття «єдиний правовий простір», що, можливо, доцільно пояснити розвитком нових форм об’єднань на міждержавному рівні.

Зокрема, зазвичай цей термін уживається, коли йдеться про єдиний правовий простір для країн Європейського Союзу. У цьому аспекті рівнопорядковими є поняття «єдиний правовий простір», «єдиний економічний простір» тощо. Важливого значення поняття та явище єдиного правового простору набуває на тлі глобалізаційних процесів, що відбуваються в сучасному світі.

Як зазначає М. Гнатовський у роботі «Концепція «європейського правового простору» в контексті проблем європейської інтеграції», перші кроки на шляху доктринального розроблення поняття європейського правового простору були зроблені французькими та радянськими науковцями наприкінці 80-х – початку 90-х років минулого століття.

Однією з перших робіт, стверджує М. Гнатовський, присвячених аналізу цієї концепції, стала праця французького правника Е. Крабі «Дослідження поняття європейського правового простору». Ми погоджуємося з позицією вченого, що це поняття (європейський правовий простір) «...охоплює різні галузі національного права – від кримінального до міжнародного приватного, а необхідність правового співробітництва держав-членів Європейського Союзу була зумовлена, насамперед, інтересами створення спільного (єдиного) ринку» [102].

 

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/37903.html