Характеристика національного регулювання відносин у сфері суміжних прав організацій мовлення

За роки незалежності в Україні фактично сформувався національний інформаційний простір, збільшився сегмент провайдерів та операторів телекомунікацій, реальністю стала цифрова форма передачі телевізійних сигналів, стрімко розвиваються супутникове та кабельне телебачення. Відбувається злиття засобів мовлення, телекомунікацій і комп’ютерних технологій у єдиний сегмент.

Не викликає сумнівів, що ефективне використання окреслених досягнень можливе лише за наявності грамотної та детальної законодавчої регламентації. У зв’язку з цим, питання правової охорони прав на результати діяльності організацій мовлення набувають особливої значущості.

Варто відзначити, що за своїм правовим змістом законодавство у досліджуваній сфері становить сукупність нормативно-правових актів, які забезпечують регулювання відносин, що виникають з приводу створення, використання і захисту прав організацій мовлення на свої програми (передачі).

Як відомо, найважливішою ознакою якості будь-якого нормативного акту є повнота правового регулювання. Правове регулювання – це засіб державного впливу на суспільні відносини у конкретній сфері з метою їх упорядкування. Воно забезпечується за допомогою спеціальних правових засобів: норм права, юридичних фактів, власне правовідносин, актів реалізації прав та обов’язків суб’єктів, правозастосовних актів. Повнота правового регулювання є гарантом ефективності нормативно-правових актів, моделі тих правовідносин, які потребують правового регулювання за допомогою регулятивних норм.

Зауважимо, що у літературі поряд з категорією «правове регулювання» вживається термін «правова охорона». При співставленні цих понять погляди дослідників розділились на три групи. Перші вважають «охорону» ширшим поняттям щодо «регулювання»; друга група включає «охорону» в «регулювання». Треті віднайшли компромісне вирішення проблеми співвідношення регулювання та охорони: ці категорії перебувають у діалектичній єдності [44, с. 30–31].Не вдаючись до детального аналізу, вважатимемо найбільш прийнятною та обґрунтованою останню концепцію, тобто у подальшому виходитимемо з того, що ці поняття є синонімічними.

Окрім цього, у цивілістичній доктрині диференціюються такі категорії, як захист прав та їх охорона. Питання щодо сутності зазначеного категоріального апарату має дискусійний характер.

Детальне визначення «охорони прав інтелектуальної власності» дав у своєму дослідженні Р. Б. Шишка, визначивши її як широкий комплекс засобів правового, організаційного та іншого характеру, що встановлюють правовий режим об’єктів права інтелектуальної власності, визначають правове становище суб’єктів, порядок набуття, реалізації і припинення суб'єктивних прав та юридичних обов’язків, способи і порядок захисту прав суб'єктів у разі їх порушення,перешкоджають технічними (програмними) засобами порушенню цих прав [253, с. 22]. Такого «класичного» визначення «охорони прав» дотримуються також Я. М. Шевченко [255, с. 4] та З. В. Ромовська [204, с. 481–482].

Ми поділяємо цю позицію і виходитимемо з того, що охорона – це сукупність заходів, які спрямовані на забезпечення нормальної реалізації прав суб’єктів права інтелектуальної власності, а також на їх захист у випадку порушення.

Натомість під терміном «захист прав інтелектуальної власності» слід розуміти передбачені законодавством заходи, спрямовані на визнання та поновлення прав інтелектуальної власності у випадку їх порушення або оспорювання, застосування до порушників мір відповідальності, що реалізуються через відповідні державні механізми.

Отже, категорії «охорона» і «захист» співвідносяться як загальне і частина, тобто «захист» є складовою частиною «охорони», яка виявляється в екстраординарних умовах – під час неправомірного посягання на об’єкт права інтелектуальної власності.

Варто звернути увагу на те, що у сфері охорони прав організацій мовлення існує два рівні правового регулювання відносин: міжнародний та національний. З огляду на це, у самому загальному вигляді систему джерел законодавства України, в яких «живе» суміжне право організацій мовлення, утворюютьміжнародно-правові акти (акти, прийняті в рамках Всесвітньої організації інтелектуальної власності (надалі – ВОІВ) та її спеціалізованих установ, регіональні угоди, які ратифіковані Верховною Радою України (у подальшому – ВРУ)), Конституція України, кодекси,закони, що регулюють спеціальні питання у цій сфері та які безпосередньо не пов’язані з її регулюванням. Крім законів, ця система звісно включає інизку підзаконних актів.

З’ясувавши концептуальні теоретичні засади, розглянемо правове регулювання відносин у досліджуваній сфері.

Слід зазначити, що становлення та розвиток законодавства України у сфері охорони прав організацій мовлення на території України, головним чином, обумовлені її політичним та соціально-економічним становищем. До моменту здобуття Україною незалежності правове регулювання відносин у сфері охорони суміжних прав взагалі залишилося поза увагою законодавців. За Радянського Союзу передачі організацій ефірного мовлення визнавалисяоб’єктамиавторського права. Так, згідно зі ст. 483 Цивільного кодексу УРСР 1963 р. авторське право на радіо- і телепередачі належало радіо- і телевізійним організаціям, які їх передавали [244].

31 травня 1991 р. ВР СРСР прийняла «Основи цивільного законодавства СРСР і республік», які вперше запровадили охорону так званих «суміжних» прав [127]. Однак, у зв’язку з розпадом СРСР Основи так і не набрали чинності.

В українському законодавстві суміжні права одержали визнання 1993 р. у зв’язку із прийняттям 23 грудня 1993 р. Закону України «Про авторське право і суміжні права» (надалі – Закон про авторське право). Як слушно відзначається у літературі, їх закріплення стало втіленням загальноєвропейських тенденцій захисту інтересів створювачів різноманітної продукції на ринку шоу-бізнесу [243, с. 213].

Сам факт прийняття Закону про авторське право, безумовно, є видатним явищем у суспільному житті України, адже цим, як відзначається у літературі, «Україна продемонструвала бажання і готовність інтегруватись до міжнародних структур з питань авторського права і суміжних прав» [67, c. 117]. Саме у зв’язку з прийняттям зазначеного нормативного акту, Законом України (надалі – ЗУ) «Про внесення змін до Цивільного кодексу Української РСР» від 04 лютого 1994 р. ст. 472 Цивільного кодексу УРСР було викладено у новій редакції [174], вперше у кодифікованому законодавчому акті закріплено охорону суміжних прав.

Оцінюючи Закон про авторське право, можна без перебільшень стверджувати, що він посідає центральне місце серед нормативних актів, присвячених регулюванню відносин у сфері охорони немайнових та майнових прав організацій мовлення. З його прийняттям охорона прав цієї категорії бенефіціаріїв уперше наблизилась до рівня охорони, яка надається у більшості розвинутих країн світу.

Загальна позитивна оцінка Закону, про який йде мова, зовсім не виключала його недосконалості, зокрема: він не містив норму, яка б регламентувала дію міжнародних договорів у цій сфері; права організацій мовлення у цьому законі були викладені занадто стисло, безумовно, таке тлумачення зазначених прав певною мірою обмежувало їх. Зважаючи на це та враховуючи політичні та економічні зміни, які відбулись у суспільному житті нашої Держави з моменту прийняття Закону, 11 липня 2001 р. ВРУ був прийнятий ЗУ «Про внесення змін до Закону України «Про авторське право і суміжні права», який викладений як нова редакція вказаного нормативного акту. Нова редакція Закону пройшла ретельне опрацювання і експертизу зарубіжних фахівців, де отримала досить високу позитивну оцінку, її було розроблено з урахуванням багаторічного досвіду правового регулювання авторських і суміжних прав, чинних міжнародних конвенцій, що стало запорукою високого правового рівня Закону.

У Законі деталізовано й уніфіковано понятійно-категоріальний апарат, виключні права організацій мовлення на використання програм і передач. Основним надбанням цього Закону є те, що він значно розширює можливості організацій мовлення вільно розпоряджатися наданими їм правами. Його цінність полягає й у тому, що більшість норм розрахована на безпосереднє застосування. Цілком зрозуміло, що дієвість будь-якої норми проявляється саме у можливості її використання у правозастосовній діяльності.

Багато було труднощів, змін, навіть була нова редакція, проте, незважаючи на це, Закон не позбавлений деяких недоліків. До них можна віднести неврегульованість багатьох питань здійснення суміжних прав, зокрема не визначені договірні засади передачі суміжних прав. Не відображені у Законі й права організацій мовлення, які викликані реаліями сьогодення, а саме: у зв’язку із появою нових цифрових технологій, розширенням платформ дистрибуції контенту, зокрема у мережі Інтернет, наданням різноманітних послуг платного телебачення. Дефініція терміна «організація мовлення» не охоплює супутникових мовників, Інтернет-мовників та інших суб’єктів інформаційної діяльності, які, окрім організацій ефірного та кабельного мовлення, також створюють і розповсюджують власні програми (передачі). З огляду на це, положення Закону щодо охорони прав організацій мовлення, безсумнівно, потребують удосконалення.

Деякі норми, що регулюють відносини, які виникають у сфері телевізійного та радіомовлення, правові, економічні, організаційні умови їх функціонування, відобразились у ЗУ «Про телебачення і радіомовлення» (у подальшому – Закон про телебачення), який прийнятий 21 грудня 1993 р. На той час відносини, на регулювання яких він спрямований, існували на початковому етапі свого становлення, а отже, об’єктивно закон не міг врегулювати основні напрями розвитку телерадіоінформаційної галузі.

Варто відзначити, що протягом тривалого часу (до моменту внесення змін 03 лютого 2004 р.) розглядуваний акт містив норми, що встановлювалиавторське право телерадіоорганізацій на створені ними передачі та програми і тим самим вступали в колізію із Законом про авторське право.

Модернізація правового поля діяльності теле- і радіокомпаній, наближення його до європейських норм зумовили викладення Закону у новій редакції (12 січня 2006 р.). Нова редакція передбачає системний розвиток законодавчих засад діяльності у галузі телебачення і радіомовлення. Так, визначення основних термінів – мовлення, телерадіоорганізація, ретрансляція – приведено у відповідність до європейської практики та відповідних конвенцій. Структуровані та логічно викладені основоположні засади діяльності та розвитку галузі. Докладно регламентовані засади, механізми, процедури ліцензування діяльності багатоканальних мереж та організацій кабельного телебачення.

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/13869.html