---

Основні аспекти міжнародно-правової охорони прав організацій мовлення

За останні кілька десятиліть з різким розширенням обсягів мовлення, появою нових засобів масової інформації (надалі – ЗМІ) та телекомунікаційних технологій, питання забезпечення належного рівня охорони суміжних прав організацій мовлення набуло особливої значущості. Однією з найактуальніших проблем при цьому вважається «піратство», а з винаходом мережевих технологій ситуація ще більше ускладнилася. Телерадіомовні організації прагнуть захистити власний інформаційний продукт від неправомірного використання третіми особами.

Пошуки оптимального рішення цієї проблематики ведуться в багатьох країнах світу, а також на міжнародному рівні. Тривалий час правове регулювання відносин, що виникають у зв’язку з використанням інтелектуальних цінностей правоволодільців суміжних прав, вважалося завданням національних держав. Однак, науково-технічний прогрес породжував нові виклики, відповіді на які державам не було під силу знайти поодинці. Назріла гостра потреба у міжнародній охороні суміжних прав, зокрема і прав організацій мовлення.

На сучасному етапі чітко визначилися основні тенденції її розвитку: майже повсюдне визнання цих прав; гармонізація та уніфікація національних законодавств; універсалізація охорони інтелектуальних благ і застосування єдиного підходу для її надання громадянам та іноземцям. Важливою тенденцією є й те, що відповідні міжнародні норми безперервно адаптуються до вимог часу.

Систему міжнародної охорони суміжних прав організацій мовлення становлять міжнародні договори та міжнародні організації. Провідна роль у ній відводиться міжнародному договору, який є складовим елементом системи права, що наділений певною автономією та зберігає при цьому онтологічний зв’язок із міжнародною правовою системою. Укладаючи такі договори, держави висловлюють згоду на часткову відмову від власних законодавств у конкретній сфері відносин і обрання шляху зближення з законодавствами інших країн.

Міжнародне співробітництво у цій сфері набуває різні форми. Так, охорона прав організацій мовлення у міжнародному праві може забезпечуватися: шляхом введення умов про взаємну охорону; шляхом укладення двосторонніх угод; шляхом участі у багатосторонніх міжнародних конвенціях. На сьогодні двосторонні зв’язки як і раніше активно розвиваються, але все ж домінує багатостороння взаємодія. Багатосторонні договори утворюють єдину систему і значно спрощують будь-які операції з інтелектуальними цінностями.

З огляду на зазначене, вважаємо необхідним дослідити правову природу основних елементів системи міжнародної охорони прав організацій мовлення.

Першим універсальним міжнародно-правовим документом, спрямованим на охорону прав організацій ефірного мовлення, стала Міжнародна конвенція про охорону інтересів виконавців, виробників фонограм і організацій мовлення, так звана Римська конвенція, прийнята дипломатичною конференцією держав, що відбувалася у Римі з 10 по 26 жовтня 1961 р., та набула чинності 18 травня 1964 р. Відтоді до неї жодного разу не вносили змін.

Це був перший міжнародний інструмент у сфері суміжних прав, як своєчасна реакція на об’єктивно назрілу потребу охорони інтересів артистів-виконавців, виробників фонограм і організацій мовлення як на рівні національних законодавств, так і на міжнародному рівні. У цьому документі був закладений зовсім новий підхід до інтелектуальної власності, тому її інколи порівнюють з першопрохідцем [54, с. 4].

Римська конвенція стала серією компромісів між протилежними інтересами. Її прийняття не рідко оцінюють як великий успіх дипломатії тих, хто привів конкуруючі сили до прийняття взаємоприйнятних рішень [228, с. 37].

Основна мета конвенції – захист від неправомірного привласнення або піратського використання результатів діяльності однієї особи (у сфері виконавчого мистецтва, виробництва фонограм та ефірного мовлення) іншою особою.

На відміну від більшості міжнародних конвенцій, укладених наприкінці ХІХ ст., які були результатом вдосконалення, систематизації та уніфікації уже існуючого національного нормативно-правового регулювання, Римська конвенція стала спробою встановити міжнародні норми відносно юридичної концепції, яка на момент підписання документа ще не знайшла належного закріплення у національному законодавстві. У цьому розумінні вона виступила у ролі «потужного стимулятора законодавчих ініціатив» [45, с. 26]. Незважаючи на це, з ряду причин до неї приєдналося майже втричі менше держав, ніж до Бернської конвенції. Так, станом на 01 жовтня 2009 р. учасницями цієї Конвенції було 88 держав [23, с. 121].

У цій конвенції встановлюється взаємозв'язок між охороною авторського права та суміжних прав. Зокрема, ст. 1 Конвенції проголошує, що охорона, надана Конвенцією, «не зачіпає і ніяким чином не впливає на захист авторських прав на твори літератури і мистецтва» [115]. Це означає, що жодне з положень Римської конвенції не можна інтерпретувати як таке, що шкодить авторсько-правовій охороні. Окрім того, щоб приєднатися до конвенції, та чи інша держава повинна бути не тільки членом ООН, а й членом Бернського союзу або Всесвітньої конвенції про авторське право. Через таку прив’язку вона вважається «закритою».

Одним з основних питань, що постають перед розробниками тієї чи іншої міжнародної конвенції, є визначення її сфери застосування. Статті 4–6 конвенції визначають сферу дії суміжних прав. Охорона інтересів правоволодільців розрахована на ті випадки, коли має місце «іноземний елемент», тобто базується на традиційному принципі застосування її положень лише у міжнародних ситуаціях, до іноземних організацій мовлення.

У розглядуваній конвенції надзвичайно важливим є правило асиміляції іноземних учасників у національне законодавство, яке означає, що у будь-якій країні, яка ратифікувала Римську конвенцію, організації ефірного мовлення інших держав-учасниць конвенції отримують таку ж охорону, як і самі організації цієї держави, тобто іноземні беніфіціарії підпадають під дію національного законодавства. Іншими словами, Римська конвенція базується на принципі національного режиму, надаваного державами-членами організаціям ефірного мовлення відповідно до національного законодавства.

Національний режим організаціям ефірного мовлення надається за умови, що їх штаб-квартира розташована в іншій Договірній державі (принцип національності) або якщо телерадіопередача в ефір здійснюється за допомогою передавача, розташованого в іншій Договірній Державі (принцип територіальності) (ст. 6 Конвенції) [115].

Дія національного режиму обмежена вимогою надання мінімального рівня охорони, гарантованого конвенцією, а також іншими обмеженнями, які нею регламентовані. Це означає, що крім прав, які окреслені самою Конвенцією та становлять мінімальний рівень охорони, а також зважаючи на передбачені у ній винятки і застереження, організації мовлення користуються у Договірних державах тими ж правами, якими наділені національні суб’єкти.

Суб’єктом охорони за Римською конвенцією є організації мовлення. Сутність цього терміна випливає з положень ст. 3: організаціями мовлення є організації ефірного радіо- й телемовлення [115]. Об’єктом охорони є передача організації ефірного мовлення, однак у Конвенції не розкрито визначення цього поняття.

Римська конвенція встановлює особливе право організацій ефірного мовлення на свої передачі (ст. 13) [115]. Окрім того, на додачу до мінімального рівня охорони, Римська конвенція також містить положення, які дозволяють національному законодавцеві врахувати і збалансувати різні підходи до врегулювання деяких аспектів охорони на власний розсуд, тобто так звані «застереження».

Разом з тим, при всій своїй уявній універсальності, Римська конвенція не позбавлена низки недоліків.

Насамперед слід вказати на вади, обумовлені конструкцією конвенції, що охоплює охорону трьох категорій бенефіціаріїв, інтереси яких у більшості суперечливі. Не дивлячись на те, що деякі положення конвенції намагаються збалансувати протистояння цих правоволодільців, все ж таки балансу між ними вони не встановлюють.

Надання можливості державам-учасницям робити застереження стосовно деяких важливих положень конвенції, лише підкреслює наявний у них відносно низький рівень охорони інтересів правоволодільців суміжних прав.

Одним із суттєвих недоліків Римської конвенції є те, що у ній не враховуються нові технологічні досягнення сучасності (кабельне, супутникове мовлення, розповсюдження передач мережею Інтернет тощо). Обсяг прав, передбачених конвенцією, на сьогодні виявився недостатнім для забезпечення повного та ефективного захисту інтересів організацій мовлення, внаслідок чого більшість розвинутих держав у своїх національних законодавствах почали передбачати більш «об’ємні» переліки прав організацій мовлення. До того ж такі переліки та їх тлумачення часто суттєво різняться одне від одного, що створює серйозні проблеми для міжнародного співробітництва у цій сфері.

Зазначені вади дали підґрунтя для одних учасників конвенції до прийняття спроб гарантувати свої інтереси за допомогою нових міжнародно-правових інструментів, зокрема, таких, як Брюссельська конвенція. А все це, своєю чергою, створювало і створює загрозу множинності конвенцій у сфері суміжних прав, що, звичайно, може ще більше ускладнити й без того не простий механізм правового регулювання.

У зв’язку з цим пропонуємо внести у конвенцію деякі зміни стосовно організацій мовлення.

Оскільки розповсюдження інформаційного контенту через кабельні мережі та за допомогою штучних супутників Землі у період розробки та прийняття конвенції тільки-но починало розвиватися, звісно, що розробники конвенції залишили поза увагою появу цих феноменів. Видається, що настав час заповнити цю прогалину, доповнивши ст. 3 такою дефініцією: «організації мовлення – організації ефірного, кабельного та супутникового мовлення».

 

 

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/13869.html