---

Об’єкти охорони суміжних прав організацій мовлення

Правова охоронаінтересів учасників суспільних відносиннеможливабезчіткого уявленняпро об'єкттакихвідносин. У теорії права об’єктом прийнято вважати матеріальні й нематеріальні блага, з приводу яких виникають правовідносини [259, с. 212]. Це саме правило торкається і об’єктів права інтелектуальної власності. З огляду на цей постулат, об’єктами інтелектуальної власності слід вважати ті результати інтелектуальної діяльності, з приводу яких, у визначених законодавством суб’єктів, виникають права.

Як слушно наголошується науковцями, результати інтелектуальної діяльності є основною рушійною силою стрімкого розвитку науки, техніки та технологій у всіх сферах людської діяльності [34, с. 148]. Суперечки про їхню юридичну природу, то затихаючи, то розпалюючись знову, тривають не одне сторіччя. Питання полягає у тому, чи є інтелектуальна власність особливим різновидом права власності або особливою групою прав? З огляду на це, у цивілістичній літературі виокремлюють дві основні теорії сутності права інтелектуальної власності.

Послідовники пропрієтарної (від латинського слова рroprietas – власність) теорії, до числа яких належать О. І. Харитонова [238, с. 7], В. Є. Макода [100, с. 52], О. М. Мельник [110, с. 12], В. В. Бондін [19, с. 32] розглядають досліджуваний правовий феномен у рамках відносин права власності. Цікавою видається позиція Л. Б. Гальперіна, який розкриває зміст прав інтелектуальної власності через призму класичної тріади правомочностей власника [9, с. 3].

Прихильники теорії виключних прав (В. А. Дозорцев, Г. Ф. Шершеневич, Я. М. Шевченко, О. П. Сергєєв та багато інших) розглядають інтелектуальну власність як сукупність виключних прав, що належать суб’єкту правовідносин у досліджуваній сфері, не зводячи такі права до права власності. Зауважимо, що теорія виключних інтелектуальних прав сьогодні є найпоширенішою.

На підтвердження цієї теорії у літературі виділяють ознаки, які відмежовують об’єкти інтелектуальної власності з-поміж інших об’єктів цивільних правовідносин, зокрема це унікальність, корисність, значна чутливість до фактора часу, оригінальність, новизна [221, с. 38–39].

Слід приєднатись до позиції цивілістів, які вважають, що, незважаючи на різну природу названих об’єктів, базовою підставою надання результатам інтелектуальної діяльності правової охорони, як об’єктам права інтелектуальної власності, є їхній нематеріальний характер [61, с. 70; 100, с. 52;155, с. 27]. По суті, це нематеріальний об’єкт, який має об’єктивну форму.

Окрім того, заслуговують нашої уваги висловлювання Р. Еннана, який, досліджуючи окреслену проблематику, зазначив, що «до об’єктивованих результатів інтелектуальної діяльності доступ інших осіб може бути здійснений саме внаслідок відсутності (неможливості) фактичного володіння ним» [57, с. 12]. Тобто, на відміну від матеріальних об’єктів, інтелектуальна власність не наділена предметно-просторовою дискретністю. У цьому полягає докорінна відмінність права інтелектуальної власності від права власності, яке є речовим.

Незважаючи на те, що у назві Книги IV ЦКУ «Право інтелектуальної власності» вживається термінологія, аналогічна речовому праву, однак, дослідивши сутність прав на об’єкти інтелектуальної власності, можна дійти висновку, що законодавець дотримується іншої концепції – режиму виключних прав.

Враховуючи наведене, на наше глибоке переконання, позиція вітчизняних та зарубіжних науковців, які стверджують, що право інтелектуальної власності є лише виключним правом на використання її об’єкта, є найбільш оптимальною.Вважаємо, що фундаментом права інтелектуальної власності є не власність як така, а сукупність виключних прав на результати діяльності, і саме з цих позицій має відбуватись правове регулювання права інтелектуальної власності.

З огляду на те, що чинне законодавство України не містить легального визначення об’єкта права інтелектуальної власності, вважаємо за необхідне внести ясність у цьому питанні.

Варто зазначити, що деякі автори правомірно стверджують, що «об’єкти права інтелектуальної власності можна розуміти через поняття інформації» [87, с. 16]. Безперечно, будь-який об’єкт інтелектуальної власності, у якому фігурують інтелектуальні цінності або блага, створені інтелектуальною працею, несе в собі певне інформаційне навантаження. Як слушно відзначається у літературі, «інформація є тим первинним фактором, з якого та задля якого виникає і розвивається інформаційне суспільство» [14, с. 21].

Варто погодитись із думкою О. В. Кохановської, яка у своїй праці зазначає, що «інформація є універсальним об’єктом цивільних прав, який за певних умов поглинає усі інші об’єкти» [86, с. 170]. Інший сучасний дослідник П. Нікулін взагалі прирівнює інтелектуальну власність до інформації [125, с. 106].

Отже, інформація, у якій відображено розуміння тими чи іншими суб’єктами навколишньої дійсності, є тим об’єднуючим фактором, який поєднує усі об’єкти інтелектуальної власності. Перше питання, яке необхідно розглянути для того, щоб охарактеризувати результат творчості як єдиний об’єкт інтелектуальної власності – це поняття інформації, яке застосовується для цілей цивільного права.

Проблемі надання юридичного визначення поняття «інформації» присвячено низку праць, проте це питання й досі вважається відкритим.

Зауважимо, що існування безлічі підходів до розуміння «інформації» не привело до вироблення загальноприйнятого теоретичного визначення цього терміна. Існуючі дефініції кардинально відрізняються [218, с. 469; 215, с. 28–29]. Варто відзначити, що нормативні визначення теж потребують удосконалення.

Підставою невизначеності юридичної сутності «інформації» є майже неосяжний обсяг значення цього терміна. З огляду на це, для практичного використання у досліджуваній сфері сформулюємо визначення цього поняття. Так, під інформацією слід розуміти результати інтелектуальної діяльності особи, включені в економічний обіг шляхом об’єктивації у такій формі, яка дозволяє пряме або непряме сприйняття їх іншими людьми.

Якщо відштовхуватися від наведеної дефініції, то до цієї категорії слід включити практично всі охоронювані результати інтелектуальної діяльності. Можна сказати, що інститут виключних прав цілком присвячений регулюванню правового режиму інформації. При цьому з останнього твердження неважко вивести перше, тому що творча праця є різновидом інтелектуальної діяльності, а продуктом останньої є інформація, яка, у свою чергу, є специфічною формою надання правової охорони результатам інтелектуальної діяльності.

Оскільки інформація є формою результатів інтелектуальної діяльності, то виникає запитання: що ж є їхнім об’єктом?

Традиційно діяльність творців зі створення об’єктів інтелектуальної власності ототожнювалась з творчою діяльністю. Варто зауважити, що не будь-який результат творчості стає об’єктом права інтелектуальної власності – він повинен бути втілений у певній об’єктивній формі.

В. І. Серебровський вважає, що «поки думка автора не отримала певного зовнішнього вираження – об’єктивної форми, немає об’єкта авторського права» [10, с. 80], тобто, на його думку, об’єктивна форма – це певне зовнішнє вираження думки творця. Натомість Б. С. Антимонов і К. А. Флейшиць нерозривно пов’язують форму вираження твору з можливістю його відтворення [10, с. 81], а Н. В. Дельцова та М. В. Гура – із здатністю його сприйняття іншими особами [46, с. 5; 43, с. 6].

Безумовно, важливим є той факт, щоб вираз зовні ідеї, образу, думки повинен бути придатний для сприйняття та відтворення, оскільки сама інформація має нематеріальний характер і, лише будучи втіленою в об’єктивній формі, може стати об’єктом правової охорони.При цьому варто приєднатись до висловлювань науковців, які стверджують, що не варто ототожнювати інформацію та матеріальну об’єктивну форму, у якій вона втілена [92, с. 281].

Таким чином, об'єктивна форма вираження об’єктів інтелектуальної власності – це зовнішня форма вираження результату творчої діяльності, що забезпечує його сприйняття і допускає можливість його відтворення або повідомлення іншим особам безпосередньо або за допомогою технічних пристроїв.

Як бачимо, ознаками, якими повинен бути наділений результат творчості, щоб він був визнаний об’єктом інтелектуальної власності є його творчий характер і об’єктивна форма, яка забезпечує відтворення та сприйняття твору третіми особами. Окрім того, як влучно зауважив К. В. Манжул, об’єктом права інтелектуальної власності може бути лише той творчий результат, що як такий, визнаний чинним законодавством і відповідає йому [102, с. 87].

З огляду на зазначене, можна сформулювати визначення поняття «об’єкт права інтелектуальної власності»: право на нематеріальний результат творчої діяльності особи, який відповідає вимогам, встановлених законом, виражений в об’єктивній формі і представляє собою нове рішення задачі пізнання світу.

Чинний нині перелік об’єктів права інтелектуальної власності був легалізований на міжнародному рівні у Конвенції про створення ВОІВ. Так, відповідно до положень ст. 2 Стокгольмської конвенції, інтелектуальна власність включає права на конкретні результати інтелектуальної діяльності. Одним із багатьох об’єктів права інтелектуальної власності, що визнається законодавством більшості країн світу, є права на програми (передачі) організацій мовлення, які мають певні особливості при їх використанні.

Організації мовлення володіють правовою охороною щодо своїх програм та передач, які створюються у результаті їхньої професійної діяльності і, як зазначає у своїй праці А. Сіренко, являються основним засобом транслювання інформації між державами [212, с. 415].

У більшості держав, за винятком держав англосаксонської правової системи, результати діяльності організацій мовлення належать до об’єктів, що охороняються суміжними правами.

До цих об’єктів слід віднести результати творчої діяльності організацій мовлення, які фіксуються на певному матеріальному носії у вигляді серії послідовних кадрів чи аналогових або цифрових сигналів, які кодують зображення, і сприйняття яких є можливим виключно за допомогою певного виду екрана, на якому такі зображення відображаються за допомогою певних технічних пристроїв.

Слушним при цьому є зауваження Р. Б. Шишки, «що суб’єктивні права… на об’єкти суміжних прав виникають з моменту надання твору об’єктивної форми» [251, с. 180]. Отже, лише після набуття об’єктивованої форми або фіксації на певному матеріальному носії програма може бути доведена до відома глядача.

Суміжні права організації мовлення поширюються на форму, під якою слід розуміти результат діяльності організації мовлення, виражений у вигляді програми (передачі). Передачею можна іменувати об’єктивну форму вираження, в якій існує матеріал, що лежить в основі мовлення після його фіксації відеокамерою за допомогою передавального пристрою з метою наступного повідомлення публіці.

Вбачаємо необхідним зосередити увагу на об’єктній сфері охорони прав організацій мовлення.

Закон про авторське право окреслює види об’єктів суміжних прав, серед яких є передачі (програми) організацій мовлення (ст. 35) [171]. Аналогічна норма регламентована ЦКУ (ст. 449) [241]. Зазначеними нормами охороняються «передачі (програми)» організацій як ефірного, так і кабельного мовлення.

Прогалиною цих законів є те, що вони не містять дефініцій термінів «програма» та «передача» як особливих об’єктів охорони, хоча вони є досить складними і неоднозначними, тому, безумовно, потребують детальної регламентації. Сфера створення та використання цих інформаційних продуктів регулюється спеціальним Законом про телебачення, який і надає відповідні визначення. Окрім того, привертає увагу нечіткість термінології, що вживається у цих нормативних актах, як у Законі, так і у ЦК зазначено низку назв одного і того ж об’єкта.

У цивілістичній науці існують різні точки зору стосовно того, що є об’єктом суміжних прав організацій мовлення. Так, Н. Є. Яркіна вважає, що об’єктом охорони мають бути не передачі, а саме програми організацій мовлення, оскільки передачі є частиною програм, а охороною має користуватись безперервне мовлення – програма, що найчастіше і є предметом посягання при крадіжці сигналів [262, с. 10]. Протилежної точки зору дотримується В. Негрескул, зокрема вона пропонує залишити у Законі один термін – «передача» [122, с. 17].

Щоб з’ясувати, що ж насправді охороняється правом і є об’єктом суміжних прав мовників, звернімось до закордонного досвіду вирішення цього питання.

У країнах загального права результати організаційно-технічної діяльності організацій мовлення розглядаються як твори і підпадають під авторсько-правову охорону. Поняття авторського права визначається терміном «copyright». Ця правова конструкція спрямована на охорону володільця авторського права від будь-якого неправомірного відтворення твору. Головною причиною для надання авторсько-правової охорони є економічний вклад у створення об’єкта.

У країнах романо-германської традиції визнається факт існування суміжних прав та проводиться чітке розмежування між передачею як організаційно-технічною діяльністю, щодо якої мовники користуються суміжними правами, і змістом програми, використання якого регулюється іншими правовими нормами.

Аналіз законодавчих актів держав романо-германської та англо-американської правової системи, показує, що об’єкти, щодо яких організаціям мовлення надається правова охорона, мають різні найменування. Свідченням цього є наявність відповідних норм у законодавстві цих держав. Так, у Білорусії (ст. 34 Закону Республіки Білорусь «Про авторське право і суміжні права») [135] та Італії (ст. 79 Закону Італії «Про авторське право та суміжні права») [287] організаційно-технічна діяльність з передачі звуку або зображення і звуку іменується передачею.

Відзначимо, що Закон Російської Федерації (надалі – РФ) «Про авторське право і суміжні права» окремо не виділяє статтю, яка б визначала види об’єктів суміжних прав. Лише проаналізувавши положення Розділу ІІІ вказаного нормативного документа, можна дійти висновку, що об’єктом правової охорони організацій ефірного і кабельного мовлення також є передачі [151, с. 114–115].

Водночас, як було з’ясовано, якщо в більшості держав англо-американської правової системи передача – це трансляція, то у державах континентального права передача – це нематеріальний об’єкт.

Натомість французьке законодавство визначає об’єктом охорони програми організацій аудіовізуального мовлення (ст. L. 216-1 Кодексу інтелектуальної власності Франції) [278].

У деяких країнах об’єктом охорони визначено трансляцію. До прикладу, п. 11. ст. 2 Закону Литовської Республіки «Про авторське право та суміжні права» регламентовано, що об’єктом суміжних прав є радіо і/або телевізійна трансляція організації мовлення [134]. Іспанське законодавство взагалі містить норму про те, що об’єктами правової охорони визнаються як передачі, так і трансляції [277]. Деякі цивілісти сучасності також відзначають, що «результатом діяльності організацій телерадіомовлення є трансляція програм (передач) в ефір і по кабелю» [24, с. 8].

Дозволимо собі з цим не погодитись, оскільки трансляція має на увазі під собою технічний процес поширення інформаційного продукту за допомогою електромагнітних хвиль або провідника, а охороні підлягає сам результат діяльності організації мовлення. Слушним при цьому пригадати судження Н. Стремецької: «Об’єктами суміжних прав є не процес використання, а об’єктивні результати такого процесу – передача (програма)» [220, с. 4]. Звісно, якщо припустити, що об’єктом охорони є процес, то має місце монополія на здійснення мовної діяльності, що, у свою чергу, суперечить свободі конкуренції і є неприпустимим.

Видається, що поширення серед дослідників думки, ніби об’єктом суміжних прав організації мовлення є трансляція, мовлення обумовлено, зокрема, тим, що в офіційному тексті Римської конвенції, викладеному англійською мовою, об’єкт охорони представлений словом «broadcasts» («передачі», «програми», «передачі в ефір»), тоді як діяльність організації мовлення – «broadcasting» («трансляція», «мовлення»,«передача в ефір»). При перекладі на українську мову обидва терміни були позначені однаковими словами – «передача в ефір», внаслідок чого виникла плутанина: поняття трансляція (мовлення) стало застосовуватися до об’єкта суміжних прав організації мовлення.

 

 

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/13869.html