Быстрый переход к готовым работам
|
Значення норм публічного права у захисті прав і інтересів особиЗ давніх часів юридичний процес і відповідно юридична процесуальна форма започатковані ще з часів Стародавнього Риму. Майже за півтисячоліття до нашої ери було прийнято початкові правові засади організації громадського суспільства. Римський історик Тіт Лівій назвав Закони ХII таблиць «fons ommis publici privatique juris» – джерелом усього публічного та приватного права. Відомий російський вчений І. Б. Новицький характеризуючи Закони ХII таблиць як джерело всього публічного і приватного права, підкреслював: «Слово «джерело» у цій фразі уживається в сенсі кореня, із якого зросло могутнє дерево римського права; Лівій хотів терміном «джерело» позначити початок, від якого йде розвиток римського права [47, с.13 ]. Проте, за твердженням І. Б. Новицького, «Вираз джерела римського права» уживається також в сенсі джерел познання римського права. Сюди відносяться юридичні пам’ятки, наприклад, кодифікація імператора Юстініана, твори римських юристів: Тіта Лівія (кінець I ст. до н. э. – початок I ст. н. э.); Таціта (I-II ст. ст. н. э.); Амміана Марцелліана (IV ст. до н. э.); римських письменників: Плавта і Теренція, в комедіях яких немало вказівок на становищ права; ліриків і сатиріков (Катулла, Горація, Ювенала та ін.)» [47, с. 14 ]. Серед джерел, що мали велике значення, були праці республіканських юристів Секста Елія Пета Ката (II ст. до н.э.), якому належить збірник, що охоплює закони, тлумачення їх та описання форм процесу, а також Марка Манілія, Юнія Горута і Публія Муція Спероли, про яких юрист Помпоній говорив, що вони «jus civele funbaverunt» – заснували цивільне право [47, с. 25 ]. Саме римські юристи вперше розробили абстрактне право приватної власності і взагалі приватне право, як право абстрактної особи. Виникнення юридичного процесу і відповідно юридичної процесуальної форми значної мірою пов’язують з виникнення державного суду у Римі, який виник разом з утворенням державних органів, оскільки був і залишається складовою державного апарату. У стародавньому Римі вже в республіканський період існувало і публічне і приватне право і відповідно – публічні суди, які розглядали справи, що стосувалися інтересів держави, і цивільні суди, які розглядали майнові спори і деякі дрібні кримінальні справи. Саме діяльність судових органів, спрямована на здійснення правосуддя, називається судовим процесом. Залежно від характеру розглядуваних справ він поділявся на кримінальний і цивільний [48, с. 98]. Характерною особливістю римського цивільного процесу класичного процесу був поділ його на дві стадії провадження: а) розгляд справи у претора (jus); б) розгляд справи у суді (jubicum). Тобто судочинство розпочиналося з розгляду справи у претора (стадія jus). На цій стадії сторони викладали вимоги, заявляли претензії. При цьому особа, яка вважала своє майнове право порушеним і котра зверталася до суду за захистом, була позивачем, а особа, до якої заявлена претензія чи вимоги позивача – відповідачем. Вимога позивача, подана до суду з приводу надання захисту порушеному праву – позов. Таким чином, є правом і засобом, за допомогою якого особа може задовольнити в судовому порядку свої вимоги. Якщо відповідач визнав пред’явлені йому вимоги і зобов’язувався їх виконати, то подальший розгляд справи припинявся. У разі його незгоди претор просив свідків засвідчити зроблені сторонами заяви і передавав справу на розгляд судді (стадія jubicum). Така організація судового процесу існувала в Римі впродовж століть. Вона вважалася нормальним ординарним (тобто звичайним) порядком. Тому, коли в період монархії поділ судового процесу на дві стадії був скасований, він дістав назву екстраординарного (надзвичайного). З урахуванням наведеного, як зазначає Г. I. Трофанчук, можна стверджувати, що право на позов могло бути реалізоване як у приватних, так і в багатьох публічних відносинах за допомогою спеціальної юридичної процедури, що дістала назву судового процесу [48, с. 98]. Відомо, що сфера приватного права включає цивільне, житлове, трудове, сімейне, міжнародне приватне право. Цей перелік не є вичерпним, він змінюється, доповнюється новими галузями. Для зазначених галузей права характерним є те, що їх основу складають приватноправові відносини. Становлення приватноправової автономії особистості, інтенсифікація комерційних зв’язків, стрімкий розвиток підприємництва, виробничої кооперації, а також процеси інтеграції України в світове співтовариство, які безперечно потребують вдосконалення економіко-правового базису функціонування суспільства, зумовили відродження основних правових інститутів та запровадження державою широкого спектру правових гарантій захисту прав та інтересів. Формування відповідної системи захисту прав та інтересів особи зумовлює впровадження та створення адекватного правового механізму регулювання інститутів альтернативного вирішення приватно-правових спорів, який забезпечуватиме оперативне, об’єктивне та компетентне вирішення суперечок і розбіжностей, що виникають в динаміці приватно-правових відносин. Принцип приватноправової автономії особистості, що є наріжним каменем побудови цивільно-правового регулювання, передбачає надання широких прав учасникам правовідносин, у тому числі і права вільного обрання способів захисту своїх прав та законних інтересів [49, c. 3 ]. Однак що стосується правової природи права на захист, то в юридичній науці немає єдиної точки зору щодо даної проблеми. Традиційною вважається концепція, згідно якої право на захист є складовою будь-якого суб’єктивного права, поряд з правом на власні дії, а також правом вимагати певної поведінки від зобов’язаних осіб [ 50, c. 10]. На думку В. П. Грібанова, суб’єктивне право, що надане особі, але не забезпечене від його порушення необхідними засобами захисту, є лише декларативним правом, а можливість правоохоронного характеру включається в зміст суб’єктивної матеріальної вимоги як одне з його повноважень [51, c. 96]. Водночас існують й інші погляди щодо забезпеченністю суб’єктивного права можливістю державного примусу, який є невід’ємним від даного права, незважаючи на те, що має свою специфіку. Зокрема, О. С. Іоффе та М. Д. Шаргородський стверджують, що суб’єктивне право не було б правом, якби його здійснення не забезпечувалось би засобами загальнодержавного примусу, тому можливість застосувати в деяких випадках примусову силу державного апарату існує не паралельно з іншими, що закріплені в суб’єктивному праві можливостями, а властива їм самим, оскільки без цього вони не були б юридичними можливостями [ 52, c. 225]. Ми погоджуємося з думкою шановних науковців, що суб’єктивне право незважаючи на свою специфіку забезпечується засобами загальнодержавного примусу. Оскільки між громадянами та юридичними особами з однієї сторони та органами публічної влади (їх посадовими) особами з іншої сторони виникають відносини, які не належать до явищ об’єктивної дійсності, а тому потребують правового регулювання з боку держави. Чинне законодавство розрізняє два види суб’єктів правових відносин: особи приватного права і особи публічного права, у цих відносинах визначально беруть участь свідомі й вольові суб’єкти, необмежені законом у правоздатності або дієздатності. Йдеться про те, що право не може регулювати дії, які не залежать від свідомої волі недієздатних осіб. Базисом, на якому сформувалося правове регулювання прав та інтересів особи, відповідно до якого такі права та інтереси потребують юридичної регламентації, є конституційні основи правопорядку. Найважливіші суб’єктивні права і свободи закріплені Розділі ІІ «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина» Конституції України.
Вся работа доступна по ссылке |
|