Роль принципів адміністративного права у захисті прав і законних інтересів особи
На сучасному етапі розвитку національної правової системи відбувається переосмислення ролі держави та формування між владою і громадянами відносин нового типу. У цих відносинах важливу роль відіграють принципи права, які спрямовують законодавця на прийняття правотворчих рішень які спрямовані на захист прав та інтересів особи.
Взагалі, термін «принципи» походить від лат. «principium» – початок, фундамент) – вихідне положення; переконання людини, його створений погляд на те чи інше питання [88, с. 753], що тлумачиться як вихідні, фундаментальні положення, орієнтири, перевірені теорією і практикою [89, с. 13].
У юридичній літературі пропонують різні дефініції принципів права. В одних акцентовано на тому, що принципи – категорія об’єктивна, в інших їх тлумачать як головні ідеї та навіть як поняття, що виражають сутність історичного типу права. Деякі вчені наголошують на тому, що принципи є сферою правосвідомості, правової ідеології та науки, що юридичні основи – поза безпосереднім змістом права, яке розуміють досить широко. Тривають дискусії з приводу того, чи можна вважати принципами права такі загальні положення, які не дістали безпосереднього закріплення в нормативно-правовому акті, а лише випливають зі змісту його норм. У деяких визначеннях протиставляють поняття принципів права як його найважливіших соціальних основ і правових принципів, які, навпаки, властиві самій юридичній матерії [90, с.16].
Складний багатогранний зміст права, яке не може бути зведене до законодавства, вимагає комплексного підходу до його принципів. Такий підхід припускає їх аналіз у декількох аспектах, умовно позначених як генетичний, гносеологічний, онтологічний і функціональний. При цьому терміни «принципи права», «юридичні принципи», «засадничі ідеї», «відправні начала», «керівні положення» використовують як синоніми [91, с.115 ].
На думку Д. А. Керимова , принципами права зазвичай вважають лише ті засадничі ідеї, які офіційно закріплені в нормах законодавства. Логічними є твердження про принцип як основоположне першоджерело, головне положення, вихідний пункт, передумова теорії, концепції, керівної ідеї, фундаментального правила поведінки. Принципи можуть виявлятися лише в змісті зазначених норм, і до них не можна відносити провідні ідеї правосвідомості, які дістали суспільне визнання й реалізовані у правовідносинах, але не були зафіксовані в нормативно-правових актах [92, с. 210– 211].
У загальній теорії права принципи права розглядаються як основні (керовані) ідеї, вихідні положення, які характеризують зміст права, суть та призначення в суспільстві. З одного боку, вони виражають закономірності права, а з іншого – є найбільш загальними нормами, які діють у всій сфері правового регулювання і поширюються на всіх суб’єктів. Ці норми або прямо сформульовані в законі, або виводяться із загального змісту законів [93, с. 237].
Принципи, як зазначє В. Я. Малиновський – це специфічні поняття, змістом якого є не тільки сама закономірність, відносини, взаємозв’язок, скільки наше знання про них. Вони є результатом узагальнення людьми об’єктивно чинних законів і закономірностей, притаманних їм загальних рис, характерних фактів і ознак, які стають загальним началом їх діяльності [ 94, с. 190].
Таким чином, принципи права є закономірним явищем юридичної науки, які по своїй суті є універсальними і всебічно відображають сучасні підходи до їх докринального трактування. Під універсальністю принципів права Л. С. Явіч розумів те, що ними (принципами права) пронизана вся юридична матерія та що вони повинні враховуватись у будь-якій правовій ситуації. Вища імперативність, на думку автора, свідчить не лише про їхню обов’язковість, а й про те, що правові норми, які не вважаються принципами, повинні з них випливати та їм відповідати. На його думку, загальнозначимість принципів права полягає в тому, що вони спрямовують весь механізм правового регулювання суспільних відносин [95, с. 11].
Безперечно, в сучасних умовах, принципи права мають універсальний характер, оскільки повинні враховуватися суб’єктами правотворчості під час створення норм для здійснення правового регулювання суспільних відносин.
Прийняття Конституції України 1996 р. та входження України до європейського політичного, економічного, інформаційного і правового простору започаткувало процес утвердження конституційних принципів.
Конституція України закріпила основу принципово нового погляду на суспільне призначення адміністративного права, його якісно нову роль у регулюванні відносин між державою і громадянами. В його ціннісній характеристиці акценти щоразу більше зміщуються до правоохоронних та правозахисних. За своїм глибинним призначенням, як зазначав В. Б. Авер’янов, – адміністративне право має визначатися як «право забезпечення і захисту прав людини» [96, с. 10].
На думку Ю. П. Битяка, будь-яка діяльність, а тим більше управлінська, має певну основу. Зокрема, до принципів державного управління вчений відносить такі: відповідальність органів виконавчої влади (посадових осіб) за доручену справу про перед людиною і державою; верховенство права; законності; участі громадян та їх об’єднань в управлінні; рівності громадян в управлінні; гласності [97, с. 12 ].
На думку В. Б. Авер’янова, О. Ф. Андрійко, В. І. Полюхевича в узагальненому вигляді адміністративне право – це аж ніяк не «управлінське право», а переважно право «публічно-сервісне», тобто право, спрямоване на обслуговування потреб та інтересів приватних осіб у їхніх стосунках з органами публічної адміністрації. Це положення і має стати домінантною в тлумаченні «адміністративної» природи розглядуваної галузі права [98, с.71 ].
Г. Й. Ткач серед сучасних принципів адміністративного права виділяє конституційні та організаційно-функціональні. До конституційних вчений відносить принципи законності; пріоритету прав та свобод людини і громадянина; рівності громадян перед законом; демократизму нормотворчості й реалізації права; взаємної відповідальності між державою і людиною. До організаційно-функціональних принципів належать: підзвітність і підконтрольність державних органів; відкритість і прозорість; ефективність, неупередженість; професіоналізм і компетентність державних службовців [99, с. 36–37].
Можна і далі наводи різні наукові підходи щодо класифікації принципів, проте вважаємо зупинитися на принципах наведених А. М. Колодієм, який виокремлює наступні принципи: 1) правосвідомості; 2) правоутворення; 3) правотворчості; 4) системи права: а) загальноправові (основні); б) міжгалузеві; в) галузеві; г) інститутів права; 5) структура права: а) загальносоціального і юридичного; б) публічного і приватного; в) регулятивного і охоронного; г) матеріального і процесуального; г) об’єктивного і суб’єктивного; 6) право реалізації, а серед них – правозастосування; 7) правоохорони, а серед них – особливо – правосуддя і юридичної відповідальності [90, с. 39].
Ми погоджуємося з думкою, що принципи адміністративного права не є застиглою категорією, вони розвиваються паралельно та одночасно з розвитком адміністративного права, хоча іноді можуть і випереджати його розвиток, формуючи, як наслідок, магістральні напрями розвитку останнього [100, с. 51].
Аналіз змісту Конституції України та інших джерел свідчить, що конституційно-правові вихидні положення отримали свій подальший розвиток і закріплення в одній із провідних галузей вітчизняного права – Конституційному праві. Мова йде про реалізацію загального принципу українського адміністративного права закріпленого в Конституції України.
Взагалі, загальні принципи мають фундаментальне значення для всієї галузі адміністративного права, вони є взаємопов’язаними та найбільш дослідженими в науці адміністративного права.
До цих принципів можна віднести:
– принцип пріоритету прав і свобод людини і громадянина;
– принцип законності;
– принцип рівності громадян перед законом;
– принцип демократизму нормотворчості й реалізації права;
– принцип взаємодії відповідальності держави і людини;
– принцип гуманізму і справедливості у взаємовідносинах між державою і людиною [101, c. 98].
Зміст Конституції України, особливо розділів I, II, V, VII, VIII, показує, що на території України визначено новий підхід у взаємовідносинах між особистістю і державою яккий знаходить своє відображення у таких положеннях:
а) пріоритет громадян у взаємовідносинах з державою;
б) закріплення в Конституції прав і свобод людини і громадянина;
в) верховенства права в процесі регулювання взаємовідносин між громадянами і і державою;
г) забезпечення з боку держави прав та свобод людини і громадянина і її відповідальності перед собою [102, с. 87].
В контексті наведених принципів важливою гарантією захисту прав і інтересів особи виступає Конституційний принцип верховенства права, як зазначав В. Б. Авер’янов, означає, з-поміж іншого, підпорядкування діяльності державних інститутів потребам реалізації та захисту прав людини, забезпечення їх пріоритетності перед усіма іншими цінностями демократичного суспільства. Варто уваги, що у цьому розумінні принцип верховенства права за своїм змістом значно ширше принцип верховенства закону, оскільки не кожний чинний закон здатний відобразити справжні потреби повноцінної реалізації або захисту основних прав і свобод людини і громадянина [103, с. 31].
З огляду на тему дисертаційного дослідження, розглянемо категорію «інтерес» особи через призму окремих загальних принципів сучасного адміністративного права, оскільки саме вони найповніше характеризують цю юридичну категорію в адміністративному праві.
Принцип пріоритету прав і свобод людини і громадянина випливає з положень ст. 3 Конституції України. Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави. Цей важливий «інтерес» особи втілюється у його взаємовідносинах з державою, за якого держава повинна спрямовувати свою діяльність на втілення цього важливого принципу в життя.
Зважаючи на проблемні питання щодо захисту інтересу особи органами виконавчої влади та місцевого самоврядування, а також те, що у відносинах між фізичними та юридичними особами і суб’єктом владних повноважень нерідко виникає конфлікт «інтересу», перед багатьма особами особливо гостро постає питання вибору способу забезпечення або захисту своїх гарантованих Конституцією та законами України прав і свобод.
Правова реформа, яка сьогодні проводиться в нашій країні, має бути цілком спрямована на розвиток прав людини та механізму їх реалізації і захисту, причому успіх її значною мірою залежатиме від готовності та здатності державних органів, насамперед судових і правоохоронних, сприймати своє призначення як служіння кожній людині, охорона і захист її прав та свобод, гарантування її безпеки. Людський вимір – ось основний вектор конституційного регулювання соціальних процесів. З цього і треба виходити, проводячи відповідні реформи – економічні, соціальні, правові [104, с. 293].
Отже, реалізація юридичної категорії «інтерес» особи вимагає від держави не тільки створення умов, за яких кожна особа могла б реалізувати свої права та інтерес у взаємовідносинах з державою, але і у їх захисті.
Ця діяльність реалізується через виконання обов’язків державними службовцями, які повинні глибоко усвідомлювати, що владні повноваження надані їм для того, щоб у найкращий спосіб показувати своє підпорядкування волі законодавця, який встановлює систему прав і свобод людини та громадянина. А це підпорядкування проявляється у визнанні цих прав і свобод,бажанні їх задовольнити і захистити [105, с. 28].
Він має не лише ідеологічне, а й практичне значення, а публічна влада не тільки творить право, а й обмежена у творенні права [106, с.142].
Отже, принцип пріоритету прав і свобод людини та громадянина – це один із провідних загальних принципів сучасного адміністративного права України, який полягає в першості, первинності людини та громадянина, першочерговості їх прав свобод і законних інтересів щодо органів виконавчої влади держави, сутність якого складається з трьох основних цілей: права і свободи людини та громадянина – найвищі цінності для суспільства та є пріоритетними щодо інтересів держави; головним обов’язком публічної влади є повага, утвердження та забезпечення прав і свобод людини та громадянина; норми конституції та законів держави, хоча і є важливим джерелом права, але визначальним джерелом прав у суспільстві є природні права людини [107, с. 141 ].
Таким чином, відображений в Конституції України принцип пріоритету прав і інтересів особи є одним із найважливіших для реформування сучасного адміністративного права. Цей принцип вказує на характер відносин особи і держави, де остання повинна спрямовувати свою діяльність на втілення в життя конституційних прав і інтересів особи. Однак й інші принципи є не менш важливі в діяльності органів влади і суду. Зокрема, таким є принцип законності.
Представники науки теорії держави і права В. М. Субботін, О. В. Філонов, Л. М. Князькова, І. Я. Тодоров, під законністю слід розуміти особливий режим або процес діяльності держави і всіх інших суб’єктів суспільних відносин, суть якого зводиться до трьох основних вимог:
- наявність добре продуманої системи демократичних правових законів і підзаконних нормативних актів;
- точне і повне закріплення правового статусу (прав і обов’язків) усіх учасників суспільних відносин, особливо державних органів і посадових осіб;
- точне і неухильне дотримання законів та інших нормативно-правових актів усіма посадовими особами і громадянами [ 108, с. 284].
Ці ж науковці акцентують увагу на важливе для теорії і практики зміцнення законності. Принципи законності – це основні ідеї, початки, що виражають зміст законності, а вимоги – те, чого «вимагає» законність, тобто сформульовані в загальному вигляді правові розпорядження, дотримання, виконання яких робить явище (поведінка, акт і т. ін.) законним.
За такого підходи науковці виділяють чотири принципи законності: верховенство закону, єдність, доцільність і реальність законності [108, с. 285].
На думку Є. Б. Кубко, принцип законності слід розуміти як утвердження верховенства вимог і положень Конституції і законів України в адміністративно-правового регулювання суспільних відносин [101, с. 99].
Основні положення цього принципу закріплені у ч. 2 ст. 19 Конституції України, відповідно до якої органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Зокрема, ст. 7 КУпАП визначає, що ніхто не може бути підданий заходу впливу в зв’язку з адміністративним правопорушенням інакше як на підставах і в порядку, встановлених законом. Провадження в справах про адміністративні правопорушення здійснюється на основі суворого додержання законності. Застосування уповноваженими на те органами і посадовими особами заходів адміністративного впливу провадиться в межах їх компетенції, у точній відповідності з законом. Додержання вимог закону при застосуванні заходів впливу за адміністративні правопорушення забезпечується систематичним контролем з боку вищестоящих органів і посадових осіб, прокурорським наглядом, правом оскарження, іншими встановленими законом способами. Детальніше ці положення розкриваються в окремих статтях адміністративного кодексу України.
Вся работа доступна по ссылке
https://mydisser.com/ru/catalog/view/36970.html
