---

Правові форми взаємовідносин спортсменів зі спортивними організаціями

Сучасна система взаємовідносин спортсменів зі спортивними організаціями має довгу історію, першоосновою для якої стало рішення Верховного суду США 1922 р., яким було встановлено виключення можливості для спортсменів бейсбольної ліги вільного вибору роботодавця і укладання з ними трудової угоди, передбаченої законом Шермана і яка входила до системи антитрестівського законодавства США. Обґрунтування такого рішення полягало в наступному: «на ігровому полі всі команди є суперниками, проте в ділових операціях вони стають партнерами або навіть учасниками спільного підприємства» [81, с. 138]. Створення спільного товару у вигляді спортивного шоу (видовища) є головною метою для всіх суб'єктів сфери професійного спорту, що дає можливість отримання учасниками різного роду комерційної вигоди. Цей принцип, закладений у систему формування професійного спорту, актуальний і донині, хоча при цьому може набувати різні правові форми. Під його впливом у світовому спорті склалися дві моделі взаємовідносин: американська і європейська.

Американська модель. Для цієї моделі характерна наявність потужної правової основи, на якій розвивається професійний спорт США. Історія американського професійного спорту, юридичні норми його розвитку народжувалися самим спортивним життям і виливались спочатку в судові позови, а потім, після винесення рішення суду, ставали прецедентами, на які згодом посилалися зацікавлені сторони.

Суб'єктами права у професійному спорті США є ліги, асоціації, спілки в особі їх керівників – президентів, голів рад, керуючих та ін.; команди з ігрових видів спорту в особі їх власників і керівників – президентів, головних менеджерів і тренерів; з індивідуальних видів спорту – в особі менеджерів, імпресаріо; самі спортсмени та агенти, які допомагають їм вести їх фінансові і юридичні справи; асоціації спортсменів професійних ліг; власники стадіонів, палаців спорту та інших спортивних споруд, де тренуються і змагаються спортсмени [271].

Основною структурною одиницею є ліга, асоціація, рада і т. д., що діють на підставі конституції або статуту. Низовою ланкою визнається команда (клуб). Кожна команда представляє собою окрему, як правило, комерційну організацію з усіма характерними для неї підрозділами і службами. На чолі організації стоїть особа, що координує її діяльність. Управління приблизно однакове для всіх видів спорту. Оперативне керівництво організацією здійснює президент, який обирається радою правління. Команду очолює генеральний менеджер. До складу команди входить головний тренер і ще кілька тренерів залежно від видів спорту. Загальна чисельність команд разом з адміністративним і обслуговуючим персоналом зазвичай становить від 70 до 100 осіб [272, c. 408].

Професійний спорт США – перш за все специфічний вид спортивно-розважального бізнесу, який базується на таких потужних комерційних і юридичних постулатах, як звільнення Національної бейсбольної ліги (НБЛ) від антитрестівського закону Шермана, контрактна система, статті індивідуальних контрактів про резервування гравців, угоди власників команд не конкурувати в бізнесі, спеціальна система набору гравців команди – «драфт», угоди між лігами та асоціаціями гравців ліг та ін. Хоча виключення з антитрестівського законодавства було зроблено Верховним судом США в 1922 р. тільки для бейсбольної ліги, але на практиці цією пільгою користувались і всі інші команди [273, c. 207].

Щоб розібратися в специфіці регулювання професійного спорту в США, потрібно ознайомитися з його структурою в професійних лігах, в основі якої лежить система правових актів, в тому числі положень, закріплених в локальних нормативних документах [274]. Це система резервування, яка складається з п'яти елементів:

1. Відбору гравців команди (драфта). Не спортсмен обирає собі команду, а система називає йому команду та ім'я його володільця, від якого він в разі підписання контракту повністю залежить. Спортсмен не має права вільного найму на роботу в той клуб, який його цікавить. Володільці клубів наймають спортсменів за спеціальною системою, яка, обмежуючи цивільні права спортсмена, дозволяє врівноважити конкурентоспроможність команд.
2. Утримання їх в команді. Прийнятий в команду новобранець заповнює стандартний договір, згідно з яким він добровільно перетворюється, по суті справи у власність володільця команди, образно кажучи в «живий товар». Стандартний контракт – це основний документ у професійному спорті, який регулює взаємовідносини володільця команди і спортсмена, що визначає їх права і обов'язки. Контракт підтверджує згоду гравця бути найнятим командою на зазначений термін з названою заробітною платою. У ньому говориться, що гравець згоден надавати послуги і брати участь у всіх іграх чемпіонату ліги, турнірах команд зірок і т. д. у своїй найкращій фізичній формі.
3. Контролю над гравцями. Контракт передбачає систему накладення стягнень на гравця за будь-яке порушення, навіть не обумовлене в контракті. Клуб може час від часу протягом дії контракту в односторонньому порядку встановлювати додаткові правила, що регулюють поведінку і стан гравця, і ці правила становлять частину контракту так само, як якщо б вони були написані в момент його укладення. Спортсмен добровільно погоджується на всі ті покарання, які тренери команд називають особливою системою виховання. Штраф накладається за запізнення на тренування, порушення режиму відбою, за надлишкову вагу і т. д.
4. Вирішення спірних питань між володільцями команд і спортсменами. Згідно з контрактом, суперечки всередині команди вирішує її володілець, а між ним і гравцями – керівник ліги. У НБЛ бейсболісти добилися права передачі спору щодо заробітної плати (у разі необхідності) в арбітраж. Сенатор С. Еврін заявив, що професійні спортсмени в США – це раби, яким добре платять. Завдяки великим прибуткам вони не виступають проти свого безправного становища в цілому, а лише потребують поліпшення окремих пунктів контрактів, що стосуються переважно фінансового та пенсійного забезпечення.
5. Купівлі-продажу гравців. Цей пункт називають «основою, на якій покоїться професійний спорт». Після підписання контракту, гравцем, володільцем команди і затвердження його керівником ліги він вступає в силу. Система контрактів настільки продумана юридично, що не залишає гравцям практично ніяких можливостей для переходу в іншу команду на власний розсуд. Спортсмен може розірвати контракт тільки у разі невиконання клубом зазначених у ньому платіжних зобов'язань по відношенню до гравця. Клуб може перервати контракт за письмовою заявою гравця, якщо він: а) не зможе або відмовиться вести себе у відповідності з нормами людського співжиття, не буде в змозі підтримувати себе у відмінній фізичній формі або порушить тренувальний графік і правила клубу; б) не зможе продемонструвати необхідні професіоналізм і здібності, властиві кваліфікованому гравцю; в) нездатний, відмовляється або ігнорує виконання своїх обов'язків, а також порушує інші пункти контракту; г) нездатний виконувати свої обов'язки через травму.

Європейська модель. Основна особливість розвитку європейського професійного спорту пов'язана зі ставленням до неї держави. На відміну від США, де професійний спорт розвивається за юридичним нормами, притаманними будь-якому іншому виду бізнесу, а також нормами прецедентного права, в більшості країн Європи прийняті закони про розвиток спорту, а в ряді країн – про розвиток професійного спорту або розділи про професійний спорт в законах про спорт (Іспанія, Італія, Португалія).

Спортивні закони європейських країн зумовлюють нормативний зміст європейських хартій, статутів та інших локальних нормативних актів, за якими живе спортивний світ. Іноді органи державної влади змушують спортивні товариства та професійні ліги включати у свої статути правила, розроблені державними органами. Однак у цьому випадку дуже важливо, щоб спортивні організації, які отримали такі «директиви» від держави, були переконані в їх доцільності. У різних країнах нерідкі випадки, коли спортивні організації при розробці своїх правил вимагають від державних органів, що пропонують поправки, зробити виняток, щоб не порушувати свої апробовані роками правила, або пояснюють це необхідністю більш ефективного розвитку даного виду спорту, підвищення спортивних результатів. В процесі пристосування спортивних статутів і хартій до законів певних країн досить часто виявляються суперечності між статутами міжнародних спортивних організацій та національним законодавством.

Розвиток професійного спорту в Європі вимагав розробки єдиної політики з цілого ряду питань, і в першу чергу правил найму спортсменів та оплати їх праці. Так, наприклад, в англійському футболі протягом тривалого часу діяли норми, що встановлюють розміри максимальної заробітної плати. Таким чином, ліги захищали права менш забезпечених клубів, зрівнювали шанси команд при комплектуванні складів, іноді на шкоду інтересам найкращих гравців і найбільш сильних у фінансовому відношенні клубів.

На відміну від американських асоціацій професійних спортсменів, в ігрових видах спорту в європейських країнах діяльність асоціацій по захисту прав спортсменів не така помітна. Проте їх роль і активність постійно зростають. Особливо активно діють асоціації у випадках перегляду правил, в конфліктних ситуаціях між клубом і гравцем. Крім того, асоціації стали основними центрами, де спортсмен може отримати кваліфіковану пораду з багатьох питань.

Важливою ознакою тієї чи іншої моделі професійного спорту є так звані володільці команд. У кінцевому рахунку, саме вони визначають багато параметрів розвитку спорту в суспільстві. У світі склалися три основні форми володіння професійними командами, які мають поширення в США і Європі: особиста (індивідуальна або групова); корпоративна; акціонерна. При корпоративній формі власником клубу є фірма або компанія (по аналогії з українським законодавством – підприємницькі товариства), при акціонерній – власники акцій. Остання більшою мірою властива європейському спорту. Володільців команд США по їх відношенню до спорту можна розділити на осіб, які люблять спорт та самостійно керують командою; бізнесменів, для яких володіння клубом є справою престижу або реклами; людей, для яких спортивний бізнес став додатковим вкладенням капіталу; бізнесменів, для яких спортивний бізнес основний вид діяльності; осіб, які отримують прибуток у результаті придбання команди і подальшого перепродажу окремих гравців або команди цілком [275, c. 201].

Підводячи підсумок вищесказаного, слід зазначити, що правове регулювання професійного спорту в Європі знаходиться в стадії формування. Воно базується на нормах спортивного законодавства відповідних країн. На відміну від правового регулювання в ігрових видах американського професійного спорту, де окремі ліги і навіть клуби розробляють власні правові положення, на прийняття правових норм функціонування професійного спорту в європейських країнах істотний вплив здійснюють державні органи і національні федерації. Питаннями правового регулювання займається також Рада Європи. Останнім часом у розвитку правового регулювання в Європі активізувалась участь цивільних судів [272, c. 410 – 427].

В Україні формування взаємовідносин спортсменів зі спортивними організаціями відбувалось під впливом політичної системи і до 1988 р. визначалось наявністю у сфері спорту тільки громадських організацій у вигляді добровільних спортивних товариств з притаманними їм членськими відносинами або трудовими, що полягали в прийнятті фізичної особи на роботу в якості спортсмена-інструктора. Такий підхід був притаманний аматорському спорту, який переслідує інші цілі і завдання, ніж професійний.

Постановою Ради міністрів СРСР, ВЦРПС і ЦК ВЛКСМ від 2 серпня 1988 року N 945 "Про вдосконалення управління футболом, іншими видами спорту і додаткові заходи по впорядкуванню утримання команд і спортсменів з основних видів спорту" були закладені правові основи професіоналізації спорту в СРСР, визначено правове становище основних його суб'єктів. Заняття спортом на професійній основі було прирівняне до інших видів професійної діяльності.

Однак, найбільш значущою для розвитку правовідносин спортсмен – спортивна організація стала Постанова Ради міністрів СРСР від 8 січня 1991 року N 14 "Про додаткові заходи щодо економічної діяльності в області спорту", якою встановлювалося, що з 1 січня 1991 р. трудові відносини спортсменів, тренерів та інших фахівців збірних команд СРСР регулюються особливою формою трудового договору – контракту, що укладається між зазначеними категоріями громадян та Державним комітетом СРСР по фізичній культурі і спорту або органом, якому зазначеним комітетом делеговані повноваження на укладення контракту.

На думку Т. Ю. Коршунової значення даного акта для правового регулювання сфери професійного спорту полягає в тому, що він розглядав професійну спортивну діяльність спортсменів, тренерів та інших фахівців збірних команд як трудову діяльність, яка повинна була регламентуватися діючим на той час законодавством про працю [276, c. 56].

З точки зору М. О. Ткалича спортивний контракт повинен вступати в силу з моменту його підписання сторонами і міг бути змінений лише за згодою сторін, що, безумовно, свідчить про його цивільно-правову природу, оскільки у відповідності зі ст. 24 КЗпП України трудовий договір набирає чинності з моменту видання наказу чи розпорядження власника або уповноваженого ним органу про зарахування працівника на роботу, або тоді, коли наказ чи розпорядження не були винесені, але працівник фактично був допущений до роботи [277].

Таким чином, можна відзначити наявність проблем, пов'язаних з галузевою приналежністю таких контрактів, закладених в їх правовій природі.

Подальший розвиток законодавства не вносив ясність у досліджувану проблему. Закон довгий час не приділяв належної уваги вирішенню цього питання, однак, 21.06.2001 р. в нього були внесені зміни, що призвели до появи ст. 23-3, яка встановлювала можливість здійснення діяльності особами в професійному спорті на підставі трудових договорів (контрактів), які укладаються в порядку, що затверджується КМУ з урахуванням вимог українських і міжнародних організацій.

Імперативне закріплення регулювання подібних відносин нормами трудового права не привело до розуміння і встановлення їх дійсної правової природи.

Чинна на сьогодні редакція Закону від 01.01.2011 р. дещо по-іншому поставилась до вирішення даного питання. Було дано визначення професійного спорту – комерційний напрям діяльності у спорті, пов'язаний з підготовкою та проведенням видовищних спортивних заходів на високому організаційному рівні з метою отримання прибутку. Таким чином, можна визнати професійний спорт напрямком підприємницької діяльності. Проте, та ж ст. 38 Закону встановлює, що діяльність у професійному спорті спортсменів, тренерів та інших фахівців, яка полягає у підготовці та участі у спортивних змаганнях серед спортсменів-професіоналів і є їх основним джерелом доходів, здійснюється згідно з цим Законом, КЗпП України та іншими нормативно-правовими актами, а також статутними та регламентними документами відповідних суб'єктів фізичної культури і спорту та міжнародних спортивних організацій.

Вважаємо, що не використовуючи в Законі щодо контракту термін «трудовий», але посилаючись при цьому на регулювання відносин за допомогою КЗпП України, законодавець передбачає наявність трудових відносин, не виключаючи при цьому і цивільно-правових.

Спір щодо галузевої приналежності спортивного контракту, що почався в 1991 р., не вичерпав себе і понині. На сьогоднішній день склалося декілька основних точок зору з цієї проблеми. Перша полягає в тому, що діяльність спортсмена повинна регулюватися виключно трудовим правом [278; 279; 280; 281].  Друга – в тому, що відносини спортсменів-професіоналів необхідно регулювати тільки нормами цивільного права. В рамках цієї позиції одні пропонують регулювати діяльність спортсменів аналогічно діяльності адвокатів і нотаріусів – окремим законом з наданням їм особливого пільгового податкового режиму [282].  Інші пропонують спеціальний вид договору з професійним спортсменом – «підприємницький контракт», або «договір про підприємницьку діяльность» [283, с. 109 – 111]. Окремі автори [284; 285], у силу суперечливості норм Закону, трактують діяльність професійних спортсменів як підприємницьку.

Третя група фахівців [286; 287] в якості компромісу допускає регулювання діяльності спортсменів альтернативно або трудовим, або цивільно-правовим договором, при цьому ступінь компромісу пропонується різна. Ряд експертів [288] віддає пріоритет цивільному праву, вважаючи, що це буде більш вдалим для спорту вищих спортивних дивізіонів, і залишаючи можливість укладати трудові договори для низькооплачуваних спортсменів. Інші [289] обґрунтовано зауважують, що діяльність спортсменів переважно в індивідуальних видах спорту (теніс, легка атлетика, плавання і т. д.) навряд чи варто регулювати трудовим правом.

Найбільші заперечення з перелічених точок зору виникають щодо можливості регулювання взаємовідносин спортсмен – спортивна організація саме трудовим правом.

Доктриною трудового права виділяється кілька ознак трудового правовідношення, що дозволяють виділити його в самостійний тип правовідносин, не характерний для інших галузей права [290, с. 122 і далі; 291, с. 92; 292, с. 172 - 174]. Такими є:

1. Трудове правовідношення опосередковує неодноосібну кооперовану працю правосуб’єктної особи. Роботодавець набуває господарську владу над працівником як особою, що застосовує свою працю в його інтересах і повинен організовувати і управляти процесом праці.

Про кооперовану працю в спорті можна говорити лише стосовно до його командних видів, де не допускається участь одного спортсмена в змаганнях (футбол, хокей, гандбол тощо). Інші види спорту, які передбачають самостійний або одноосібний виступ спортсмена, не передбачають таку кооперацію, а тому і не вимагають укладення трудового договору. Необхідно також звернути увагу на «квазікомандні» види спорту. Такі припускають ситуативне об'єднання спортсменів з індивідуальних видів спорту в групи для проведення змагань. Наприклад, естафети в біатлоні, плаванні, шахи та ін. Явище в спорті досить поширене, однак, загальний результат тут складається з окремих результатів кожного спортсмена, розділених у часі, а в командних досягається нерозривними, спільними зусиллями всіх спортсменів.

Крім того, виділяються «безумовно» індивідуальні види спорту, де спортсмен сам може виступати роботодавцем і не бути зацікавлений у співпраці зі спортивною організацією. Сформована система відносин у професійному боксі, великому тенісі дозволяє спортсменам самостійно визначати коло свого персоналу, починаючи від тренера і закінчуючи асистентами. Такі відносини не можуть набути трудову природу, якщо спортсмен не зареєстрований в якості фізичної особи-підприємця.

Однак, варто погодиться з Т. Ю. Коршуновою, яка відзначає, що «праця всіх без винятку спортсменів є праця несамостійна. Вони цілком залежать від тренерів, клубів, спортивних федерацій, збірних команд, інших спортсменів, що змагаються з ними та ін. Вони підпорядковуються правилам, встановленим фізкультурно-спортивними об'єднаннями всіх рівнів: від міжнародного до територіального. Їх забезпечують формою, надають їм можливість тренуватися, виступати на змаганнях, організують процес тренувань та проведення спортивних заходів та ін.» [276, с. 63].

2. Робочий час, як зміст обов'язку трудящого і предмет правомочій з іншого боку.

КЗпП України поняття «робочий час» не встановлюється, але в той же час воно вживається в трудовому законодавстві в різних значеннях: а) норма тривалості робочого часу; б) час, протягом якого працівник відповідно до розпорядку дня, графіка змінності повинен перебувати на своєму або іншому вказаному йому робочому місці і виконувати свої трудові обов'язки; в) фактично відпрацьований робочий час, що підлягає обліку в табелі обліку робочого часу або інших документах [292, с. 406].

У спортсменів робочий час визначається часом тренувань, змагань, перебування в режимі тренувального збору, часом, необхідним для відновлювальних процедур та ін. Відсутні у спорті такі поняття як: «норма робочого часу», «скорочений робочий час», «неповний робочий час», оскільки інтенсивність тренувань, графік змагань (вихідні, святкові дні), час їх початку і закінчення може залежати не від роботодавця і режиму роботи підприємства, а від зручності глядачів, вимог спонсорів, умов домовленостей з телекомпаніями і не пов'язується з нормами робочого часу, встановленими законодавством для звичайних працівників.

3. Відплатність трудового правовідношення.

Виконання працівником роботи викликає зворотну дію з боку роботодавця по виплаті йому відповідної винагороди згідно встановленим нормам. Заробітна плата виплачується відповідно до кількості і якості праці, її складності, інтенсивності, впливу на здоров’я працівника, впливу несприятливих кліматичних умов і т. д.

Принципи встановлення винагороди в спорті істотно відрізняються від застосовуваних у сфері звичайних трудових правовідносин. Завдання спортивної організації – досягнення спортивного результату, неможливе без залучення фінансових коштів, які можливо отримати за допомогою продажу створюваного спортивною організацією продукту – спортивного шоу (видовище). Тому для останньої винятково важливим фактором є стимулювання спортсменів, спрямоване на досягнення спортивних результатів, створення конкурентного, цікавого, видовищного змагання, здатного залучити максимальну кількість глядачів, що забезпечить необхідну фінансову основу для спортивної організації. Іноді розмір винагороди спортсмена залежить більшою мірою від його здібностей створювати таке шоу (видовище), залучати і утримувати глядацький інтерес, а не від досягнутого результату.

Потрібно відзначити, що в спорті поняття «кваліфікація працівника» носить достатньо суб'єктивний характер. Якщо для звичайного працівника, рівень його кваліфікації проявляється у розрядах, досвіді роботи на інших підприємствах, стажі роботи та ін., то для спортсменів така градація неприйнятна. Присвоєні спортсмену спортивні звання, більшою мірою підтверджують його колишні заслуги, а не служать аргументом при визначенні рівня його винагороди. Спортивний досвід також є відносним критерієм. Участь у змаганнях низького рівня і набуття досвіду такого роду, може виявитись недостатнім для участі в міжнародних зустрічах. Також необхідно відзначити і особистісний фактор. При укладенні контракту зі спортсменом визначальними факторами можуть стати його антропометричні дані, швидкісні, особистісні якості, можливість взаємодіяти в колективних діях, іноді особисті симпатії. Такі критерії встановлюються виходячи з ігрової концепції, моделі, тактичних схем, застосовуваних тренерами.

Існуюча в спорті можливість переходу спортсмена з однієї спортивної організації до іншої також не знаходить свого відображення у трудовому законодавстві, спрямованому на встановлення принципу вільного вибору місця роботи. Не визначено в КЗпП України і практика виплати компенсації за підготовку спортсмена, що має місце в спорті, як і можливість залучення спортивною організацією третіх осіб для виплати спортсмену винагороди (індивідуальний контракт), заснованої на залученні для виплати винагороди спонсорів, інших суб'єктів у сфері спорту, які не є стороною у трудових правовідносинах.

4. Триваючий характер правовідношення.

Таке правовідношення, як правило, не припиняється після закінчення працівником якої-небудь трудової дії або завдання, яке носить не разовий, а систематичний характер. На думку В. І. Прокопенко працівники укладають трудовий договір для того, щоб мати постійне джерело доходів для себе і своєї сім'ї. Тому вони зацікавлені в тому, щоб їх відносини були стабільними і триваючими. В цьому проявляється гарантія зайнятості працюючих [293, c. 50]. Триваючі правовідносини можуть бути встановлені на невизначений строк, і виконання зобов'язання не може служити способом їх припинення. У цьому зв'язку умови припинення триваючого правовідношення стають предметом особливого юридичного нормування (строк попередження про припинення тощо) зазначав М.Г. Александров [290, c. 122].

Право на працю в професійному спорті реалізується за іншими правилами, ніж встановлено КЗпП України. Починаючи вже з дитячого віку, спортсмен, проходячи навчання в спортивній організації, набуває так звану спортивну «приписку» до неї, необхідну при укладенні першого професійного спортивного контракту для виплати компенсації за його підготовку. Уклавши контракт, спортсмен може вільно обирати собі іншу спортивну організацію тільки після закінчення строку його дії або ж при наявності обопільної згоди і в строго відведений федераціями з видів спорту період (трансферне вікно). Порушення встановлених правил може призвести до застосування однієї з спеціальних спортивних санкцій, не характерних для трудового права – дискваліфікації, тобто неможливості реалізувати свої спортивні вміння та навички, а спортивна організація обмежується в можливості виконувати функції роботодавця. Існуюча в трудовому законодавстві можливість звільнення за власним бажанням з попередженням роботодавця за 14 днів, у спорті пов'язана зі складнощами в подальшому працевлаштуванні спортсмена і виходить за рамки його інтересів.

5. Управління неодноосібною, кооперованою працею.

На думку С. М. Приліпко і О. М. Ярошенко умовою будь-якої колективної праці, незалежно від галузі економіки, правової форми організації і соціально-економічних відносин у суспільстві, у якому вона відбувається, є трудова дисципліна [292, c. 510]. В об'єктивному вираженні вона виступає в якості певного порядку, сукупності правил поведінки, без яких не може існувати організація.

Порушення трудової дисципліни призводить до дисциплінарної відповідальності, яка покладається на працівника і вираженої у вигляді дисциплінарних стягнень. Трудове законодавство розрізняє загальну (догана і звільнення) і спеціальну (в залежності від категорії працівника) дисциплінарну відповідальність.

Сфера професійного спорту вибудовує особливу систему підтримки дисципліни, відмінну від загальноприйнятої у трудових правовідносинах. В основному, спортивні організації зберігають таку систему в таємниці, мотивуючи це можливістю домогтися найвищої результативності завдяки її застосуванню. До неї може включатися система штрафів (запізнення, прогул, неналежне виконання вказівок тренера, режиму харчування, занять діяльністю з підвищеною травмонебезпечністю і т. д.), усунення від участі у змаганнях (невиконання обсягу необхідної фізичної підготовки), переведення для участі в змаганнях нижчого рівня в рамках однієї спортивної організації та ін. Проте, найбільш суворі заходи впливу застосовуються в разі вживання спортсменом заборонених препаратів (допінг), що впливають на результат змагань. Його застосування карається попередженням з анулюванням досягнутих результатів, повторне виявлення такого порушення може призвести до довічного позбавлення права участі в міжнародних змаганнях, що призводить до відсутності зацікавленості до спортсмена з боку спортивної організації і, як наслідок, припинення з ним правовідносин (переважно передбачається контрактом).

 

 

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/143248.html