Гармонізація конституційного законодавства України про статус засновників та членів громадських організацій з європейськими стандартами

Громадські організації є об’єктом конституційного регулювання переважно тому, що одним із конституційних прав особистості є право на об’єднання. Право на об’єднання в Україні, відповідно до норм чинного законодавства, включає як складову право на об’єднання в громадські організації. Об’єктом права на об’єднання в громадські організації є самі громадські організації, суб’єктами – всі особи, що мають право утворювати громадські об’єднання та бути їхніми членами. Змістом права на об’єднання в громадські організації є дії з утворення, легалізації, організації функціонування, а також з припинення діяльності громадської організації.

         Закон України «Про громадські об’єднання» від 22 березня 2012 р. у ч. 1 ст. 9 передбачає, що утворення громадського об’єднання здійснюється на установчих зборах його засновників та оформлюється протоколом.

         Відповідно до ч. 1 ст. 7 цього Закону, засновниками громадської організації можуть бути громадяни України, іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, які досягли 18 років, а молодіжної та дитячої громадської організації – 14 років.

         Стаття 7 містить і інші вимоги до засновників громадських організацій. Так, ч. 6 передбачає, що засновником громадської організації не може бути особа, яку визнано судом недієздатною. Слід відмітити доречність цієї вимоги, але з огляду на таке, що рекомендується європейськими стандартами, узгодження конституційного законодавства України про громадські організації з нормами цивільного законодавства незрозуміло, чому тільки недієздатні особи не можуть бути засновниками громадських організацій. Адже Цивільний кодекс України передбачає, що «цивільну дієздатність має фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними. Цивільною дієздатністю фізичної особи є її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов’язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання» (ст. 30) [177].

         Відповідно до норм Цивільного кодексу, повна цивільна дієздатність, за певними винятками, настає з 18 років (саме з цього віку можна утворювати всі громадські організації), а з 14 років часткова цивільна дієздатність особи замінюється неповною цивільною дієздатністю (з цього віку можна утворювати молодіжні та дитячі громадські організації). «Те, що діти можуть самостійно утворювати та брати участь у роботі громадських організацій, цілком відповідає ювенальним європейським стандартам», – зазначає Н. М. Крестовська [58, с. 80].

         Але, крім часткової, неповної та повної дієздатності й недієздатності, ст. 36 Цивільного кодексу передбачає ще й дієздатність обмежену:

         - суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо вона страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними;

         - суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо вона зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами, азартними іграми тощо і тим ставить себе чи свою сім’ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов’язана утримувати, у скрутне матеріальне становище [177].

         Уявляється, що обмежені в дієздатності фізичні особи навряд чи мають бути наділені правом утворювати громадські організації. Пропонуємо внести відповідні зміни до чинного законодавства.

         Також слід зазначити, що законодавство про громадські організації потребує змін, коли йдеться про вік 18 років для утворення громадської організації. Це стає очевидним, якщо проаналізувати зміст ст. 35 Цивільного кодексу про надання повної цивільної дієздатності. Так, до досягнення 18 років вона може бути надана:

         - фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років і працює за трудовим договором;

         - повнолітній особі, яка записана матір’ю або батьком дитини;

         - фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років і яка бажає займатися підприємницькою діяльністю;

         - у разі реєстрації шлюбу фізичної особи, яка не досягла повноліття.

         Кожна з цих категорій фізичних осіб має отримати можливість для реалізації та захисту своїх прав у т. ч. через утворення відповідних громадських організацій.

         Виходячи з цього, пропонуємо ч. 1 ст. 7 Закону України «Про громадські об’єднання» від 22 березня 2012 р. викласти в такій редакції: «Засновниками громадської організації можуть бути громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, які мають повну цивільну дієздатність, а молодіжної та дитячої громадської організації – які мають неповну цивільну дієздатність». У зв’язку з цим ч. 6 ст. 7 Закону пропонуємо виключити.

Нарешті, ч. 3 ст. 7 закріплює, що кількість засновників громадського об’єднання (а отже, і громадської організації) не може бути меншою, ніж дві особи. Питання кількості засновників громадської організації поки що не привертало уваги дослідників конституційно-правового становища громадських організацій в Україні. Однак у зарубіжній літературі воно обговорюється доволі активно.

         З приводу мінімальної кількості засновників громадських організацій у російській літературі розпочалась своєрідна дискусія. Зазначимо, що в законодавстві Російської Федерації не встановлено мінімальної кількості засновників громадської організації [82].

Зокрема, О. В. Шаклеїна в дисертаційному дослідженні «Цивільно-правовий статус некомерційних організацій» пише: «З метою забезпечення формування органів управління, виконавчих і контрольно-ревізійних органів некомерційної організації пропонується викласти відповідні норми закону таким чином, щоб число засновників некомерційної організації складало не менше 5, якщо інше не передбачено законом» [181, с. 12].

         Т. Д. Карліна вважає, що «мінімальна кількість засновників громадської організації має складати п’ять громадян. Це дозволить з метою забезпечення демократичних начал в управлінні громадською організацією сформувати керівні та контрольно-ревізійні органи таким чином, щоб одні й ті самі громадяни не входили одночасно і в той, і в інший орган» [34, с. 10].

Дещо інші вимоги пропонує впровадити А. І. Норкін: «Громадське об’єднання слід відносити до колективних типів суб’єктів права, оскільки… воно має бути засновано не менш ніж трьома учасниками, у кінцевому підсумку фізичними особами» [80, с. 22] (хоч він пише про громадські об’єднання, але наголошує на фізичних особах-засновниках, що дозволяє віднести його цитату до громадських організацій, які саме і відрізняються від громадських спілок тим, що їх засновують фізичні особи).

А ось А. В. Орлов є прибічником наявності двох засновників, коли йдеться про заснування громадської організації [86, с. 90]. Цілком погоджуємось з його аргументами проти точки зору тих авторів, які вважають доцільним включати до числа засновників щонайменше п’ять осіб. З цього приводу А. В. Орлов зазначив, що, на його думку, «під об’єднанням слід розуміти союз двох дієздатних фізичних осіб, тому слід ставити питання не про збільшення кількості засновників, а скоріше про скорочення їх до двох. Аргумент про те, що на всі органи громадського об’єднання не вистачить засновників, вважаємо перебільшеним, число органів не залежить від числа засновників (посади можна суміщати). Так, наприклад, для акціонерних товариств та товариств з обмеженою відповідальністю передбачена необхідність (можливість) наявності не меншої кількості контрольних та управлінських органів… однак зазначені організації можуть складатися не тільки з двох учасників, але й з одного» [86, с. 90][1].