Быстрый переход к готовым работам
|
Національні економіки у глобальному економічному просторіСучасний світ характеризується масштабними цивілізаційними та глобалізаційними змінами, що впливають на економічний розвиток країн, обумовлюючи новітні виклики та ризики для національних економік. Держави прагнуть або модернізувати свої економіки [178, c. 369], або через вибір нових моделей національного розвитку [212, c. 245] забезпечити економічне зростання та економічний добробут з урахуванням впливу сучасних глобальних явищ і процесів. Однак єдиних підходів і рекомендацій у цьому зв’язку бути не може, оскільки для кожної економіки характерні власні інституціональні засади розвитку. Водночас аритмічність і просторова турбулентність світової економіки вимагають нового рівня узагальнень і неортодоксальних наукових підходів в осмисленні особливостей і характеру функціонування національних економік у сучасних умовах. Новітні тенденції у розвитку світової економіки призвели до активізації факторів, що посилюють нестабільність і знижують рівень стійкості національних економік. Зокрема, до ключових глобальних тенденцій належать такі, як: зростання політичних та економічних суперечностей між країнами та групами країн; посилення інтеграційних і дезінтеграційних процесів у світі; транснаціоналізація світової економіки; висока волатильність на фінансових ринках і частота появи криз різної природи; розгортання процесів девальвації простору, що перестає бути стримуючим чинником людської життєдіяльності, та ревальвації часу, цінність якого зростає; перевищення допустимих меж антропогенного навантаження на навколишнє природне середовище; зниження темпів глобального зростання і посилення нестабільності міжнародного середовища. Окремо варто виокремити тенденцію до зростання "віртуалізації" економічного простору, внаслідок якої посилюється роль і значення суб’єктивного фактора, що породжує не лише нові можливості, але й обумовлює загрози для соціально-економічного розвитку країн у результаті інформаційної асиметрії [311]. Зокрема, американський економіст Дж.Стигліц математично довів, що асиметрія інформації є причиною "негативного відбору", забруднення навколишнього природного середовища, підвищеного морального ризику та інших "провалів ринку" [139, c. 15]. Окрім того, в інформаційній ері розвиток національних економік відбувається на найвищому рівні економічної залежності й взаємозалежності країн під впливом глобалізації, яка синхронізує й деформує коливання у різних країнах і регіонах світу. Глобалізація призводить до ще більш вираженого циклічного розвитку національних економік. Проблеми в одному секторі економіки позначаються на функціонуванні інших секторів і поширюються через державні кордони, впливаючи на розвиток інших країн. Таке свідчить про те, що жодна країна не є відокремленим утворенням, коли йдеться про стійкість її економіки. Разом із тим, домінуючою тенденцією у ХХ ст. було посилення ролі держави в економіці, що базується на вченнях кейнсіанської економічної школи. Проте на початку 80-х рр. ХХ ст. стало очевидним те, що роль держави в економіці має свої межі й вона не повинна руйнувати основи ринкового механізму – конкуренцію, самостійність товаровиробників, порушувати пропорції між заощадженням і споживанням. Світова криза 2008–2009 рр. зумовила перегляд економічної політики більшості країн на користь активного державного регулювання економічних процесів. Однією із основних науково-прикладних проблем залишається обґрунтування оптимального співвідношення ринкового та державного регулювання економіки. У такому контексті цікавим є досвід розвинених країн, який буде розглянуто після обґрунтування важливого твердження про те, що економічна модель розвинених країн переважно себе вичерпала і не може бути запропонована країнам з економікою, що розвивається. Пов’язано це із тим, що споживання природних ресурсів та обсяги забруднень на душу населення у розвинених країнах у 20–30 разів більші, ніж у країнах, що розвиваються. Більше того, окремі вчені називають сучасну епоху – "епохою антропоцена" [561], позначену надмірним споживанням, інтенсивним руйнуванням природних систем і погіршенням екологічних умов із наростанням загроз національній і міжнародній безпеці. Наприклад, викиди СО2 у високорозвинених країнах становили 11,6 тонн на душу населення за останніми даними Світового Банку, країн із розвитком вище середнього – 5,4, країн із розвитком нижче середнього – 1,6 та низьким розвитком – 0,3, а світове значення – 4,9 [419]. За даними Агентства з навколишнього природного середовища Нідерландів найвищі показники викидів СО2 у розрахунку на одну особу зафіксовано у 2012 р. в Австралії – 18,8, у США – 16,4, у Саудівській Аравії – 16,2, у Канаді – 16,0 та Південній Кореї – 13,0 [542]. При цьому відповідний показник для України становив 7,0 тонн у розрахунку на одну особу у 2012 р., що є нижчим середнього значення як для країн Європейського Союзу – 7,4 загалом, так і для окремих країн, зокрема для Німеччини – 9,7, для Великої Британії – 7,7. З огляду на зазначене, досягнення усіма країнами світу життєвого рівня високорозвинених країн не може бути забезпечено за прикладом їх економічних моделей, оскільки це передбачало би збільшення використання природних ресурсів та обсягів забруднень у десятки разів, що не доцільно через уже перевищення допустимих меж антропогенного навантаження на довкілля. У сучасному світі постійно зникають різні види тварин і рослин, зменшуються ліси, збільшуються пустелі та площі територій, на яких порушено природну рівновагу, що є безумовним підтвердженням фактичного перетину людством допустимої межі споживання продукції біосфери. У найближчій перспективі у більшості країн світу, у тому числі й в Україні, варто очікувати на істотне підвищення екологічних обмежень. Політичними, економічними й адміністративними заходами буде стримуватися виробництво, орієнтоване на екстенсивне використання природних ресурсів і таке, що забруднює екосистему. Окрім того, досягнення усіма країнами світу рівня розвитку високорозвинених є утопічним завданням ще й відповідно до закону конкуренції і боротьби за лідерство, а також у зв’язку з ритмічністю і циклічністю розвитку світової економіки. У такому контексті стійкість національної економіки має розглядатися із усвідомленням того, що економічна система функціонує циклічно. Відправною та визначальною фазою нового циклу є криза, яка своєю руйнівною силою приводить до збалансування структури економічної системи через її оновлення, удосконалення і позбавлення від неефективних елементів. Останнє базується на оптимізації основних макроекономічних пропорцій, насамперед між заощадженням і споживанням, пропозицією і попитом. Зростання економіки веде до посилення нерівномірності у розвитку різних її сфер, формує передумови до порушення основних макроекономічних пропорцій. При загостренні диспропорцій до критичного рівня знову виникає криза, яка виступає свого роду сигналом економіки про необхідність приведення економічної діяльності у відповідність із об’єктивними пропорціями суспільного виробництва і законами природи [481, c. 1]. Криза є наслідком неефективності державної політики, економічної діяльності суспільства загалом і людини зокрема. Необхідною умовою виходу із кризи є інший, якісно вищий рівень мислення і рішень. Показовою у цьому випадку є історична аналогія, коли радянська система господарювання декілька разів переживала кризовий стан: у другій половині 50-х рр., у середині 60-х рр. і наприкінці 70-х – початку 80-х рр., коли різко уповільнювалися темпи економічного зростання і суттєво погіршилися основні показники ефективності виробництва [176, c. 69–155]. З огляду на це, необхідність проведення реформ наприкінці 90-х рр. ХХ ст. носила об’єктивний характер. Перед відповідними країнами соціалістичного простору постало завдання переходу від командно-адміністративної економіки до нової, орієнтованої на створення іншої економічної системи. Наразі перед Україною знову постала проблема вибору шляху вирішення суспільно-політичних і економічних проблем: через зміни еволюційним шляхом і проведення послідовних ринкових перетворень чи застосування підходів "шокової терапії". Така задача вимагає усвідомлення того, що діяльність Людини, як джерело нарощування ентропії в економічній системі, формує нову світову архітектуру, в якій державні кордони нестримно розмиваються. Звідси, запобігання руйнуванню стійкості національної економіки у процесі її циклічного розвитку є однією з умов існування країни в умовах глобалізації. Акцентовані вище особливості, характеристики, обставини, виклики для функціонування національних економік в умовах глобальної економіки обумовлюють необхідність розгляду загального та особливого у забезпеченні стійкості економік окремих країн (табл. 2.1). Одним із лідерів ділової активності та впливу на фінансово-економічні процеси у світовій економіці на початку ХХІ ст. залишаються США. Економічну модель цієї держави прийнято вважати ліберальною, що спирається на класичну економічну теорію та абсолютизує механізм ринкового регулювання. Проте це доволі спрощене уявлення, оскільки у ній активно використовуються три механізми, а саме: забезпечення ринкового регулювання всередині країни, активна транснаціоналізація з метою світової експансії та потужне державне регулювання, яке дозволяє співіснувати обом механізмам і забезпечує розвиток громадянського суспільства у країні. Економічна модель США є ліберальною виключно у контексті внутрішньої ринкової складової розвитку країни. Виступаючи гарантом демократії, держава забезпечує формування потужного класу платоспроможних, вільних у своєму виборі споживачів зі зростаючими потребами, без яких неможливий розвиток економічної системи і поява яких є продуктом її еволюції. Модель США називають "капіталізмом першої хвилі індустріалізації", в якій історично упродовж тривалого періоду часу ендогенним шляхом розвивалися капіталістичні відносини, адекватна соціальна структура та ринкові механізми накопичення та алокації ресурсів, на відміну від європейських країн, які відносять до "другої хвилі капіталістичної індустріалізації", де держава відігравала провідну роль у становленні ринкових відносин
Вся работа доступна по ссылке |
|