Зовнішня торгівля для стійкості національної економіки

Як зазначалося вище глобалізація призводить до зближення механізмів регулювання зовнішньоекономічних відносин та усунення відмінностей між національними економіками через швидкість поширення інформації та доступу до ресурсів і ринків територіально суттєво віддалених. При цьому взаємопов’язаність і взаємозалежність національних економік найбільше визначається рухом товарів і послуг, фінансових і людських ресурсів, поширенням інформації. Звідси на економічну незалежність країни і стійкість її економіки безперечно вливають зовнішньоторговельні відносини.

Історія економічного розвитку країн свідчить, що колись слабо розвинені та економічно відсталі країни стали заможними і могутніми головним чином у результаті їх успішної торговельної політики, інші, навпаки, – з висоти національної величі знизилися на рівень незначності у результаті невдалих зовнішньоторговельних відносин. В історії країн і народів є приклади, коли нації втрачали свою самостійність і навіть переставали політично існувати головним чином через те, що їх торговельна система не сприяла збереженню і зміцненню їх економічної незалежності і стійкості їх економік [195, c. 23]. Разом із тим, при значному зростанні світового виробництва у період 1950–2013 рр., країни суттєво відрізняються за ступенем орієнтації їх національного виробництва на світовий ринок.

Виділяють різні моделі зовнішньої торгівлі, а саме: орієнтовані на розвиток експорту, імпорту або ж на розвиток внутрішньої економіки [121,
c. 88–92]. Ефективність їх практичної реалізації залежить від стадії розвитку національної економіки. У цьому контексті німецький економіст Ф.Ліст зазначав, що для економіки окремої країни на перших етапах її становлення вигідним є повна свобода торговельних відносин з більш розвиненими країнами. Надалі забезпечення розвитку можливе завдяки застосуванню обмежень у її міжнародних торговельних відносинах, що, у підсумку, дозволить такій країні стати на рівень тих, що її випереджали [195, c. 25]. Цей підхід успішно реалізовувався у Китаї відповідно до стратегій розвитку, запропонованих Ден Сяопіном, Ху Цзіньтао та Вень Цзябао (див. п. 2.1). У цьому контексті, із "парадоксу загарбника" [138, c. 107–108] слідує, що взаємодіючи з країнами вищого економічного розвитку, окрема країна набуває поштовхів до зростання через посилення конкуренції, переймання прогресивного досвіду та адаптацію до вищих стандартів господарювання.

В умовах глобалізації не лише збільшуються масштаби зовнішньої торгівлі країн, але й змінюється її характер. Вона із засобу обміну надлишками промислової і сільськогосподарської продукції перетворилася в інструмент економічної кооперації і впливу. Характерною особливістю розвитку міжнародної торгівлі у другій половині ХХ – початку ХХІ ст. було збільшення експорту значно швидшими темпами, ніж зростало промислове виробництво і збільшувався ВВП [127, c. 73–76] (додаток Д, табл. Д.1).

По відношенню до 1950 р. у 2010 р. індекси промислового виробництва і ВВП збільшилися у 8,5 разів, а фізичний обсяг експорту – майже у 30 разів. Якщо на початку 50-х рр. ХХ ст. світовий експорт складав переважно 10% від обсягу промислового виробництва і ВВП світу, то на початку ХХІ ст. – близько 30%. Це свідчить про збільшення рівня залучення національних економік у міжнародний поділ праці (МПП) та відображає тенденцію зростаючого залучення економік переважної більшості країн світу у міжнародний обмін.

Варто виділити і таку особливість: частка зовнішньої торгівлі у ВВП менша для великих країн, але вища для країн малих (рис. 2.2), однак в одних і в інших вона поступово збільшується. Зокрема, упродовж 1992–2013 рр. мала місце тенденція до збіль­шення відкритості економік усіх країн світу, що свідчить про зростання інтернаціоналізації національного виробництва

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/39528.html