Природно-ресурсні фактори формування стійкості національної еко-номіки

Класичними факторами суспільного виробництва є земля, праця і капітал, які із подальшим розвитком економічних відносин доповнені такими чинниками як підприємницькі здібності, інформація, наука та екологія. Стан цих факторів, їх кількісні та якісні характеристики, рівень залучення у суспільне виробництво визначають системні властивості економіки країни, зокрема такі, що формують її здатність реагувати на зовнішні виклики й ефективно виходити на оптимальні параметри свого функціонування задля високого рівня економічного добробуту [129, c. 213]. На рівні національної економіки проблема формування і забезпечення стійкості є недостатньо вивченою, незважаючи на розвинені теоретико-методо­логічні засади та практику реалізації макроекономічної стабілізаційної політики та антикризових стратегій уряду.

Одним із критеріїв стійкості національної економіки є її адаптивність (див. рис. 1.6), тобто здатність пристосовуватися до кризових явищ, гнучко реагувати на них із можливістю трансформувати негативні впливи у позитивні наслідки [446, c. 39]. Адаптивність притаманна економіці починаючи із факторноорієнтованої стадії розвитку країни [520, c. 10], коли її глобальна конкурентоспроможність базується на забезпеченості факторами виробництва, у першу чергу природними і трудовими ресурсами. При цьому стан, різноманітність і тенденції у споживанні та відтворенні природних ресурсів і виробничих активів визначають стійкість національної економіки до таких глобальних викликів сучасності як продовольча, енергетична, сировинна проблеми і кліматичні зміни. Ідентифікація природних і виробничих резервів або компенсаційних ресурсів дозволить провести оцінювання рівня стійкості національної економіки. Якісними факторами їх активізації у випадку кризових явищ в економіці є ефективність функціонування державного сектора економіки і приватного бізнесу, розвиненість інфраструктури та організаційно-правового механізму регулювання економіки, довіра населення до влади та чи­сельність робочої сили.

Оцінюючи природно-ресурсний потенціал економіки варто підкреслити, що наразі вперше в історії свого розвитку людство зіткнулося з глобальними обмеженнями не лише економічної активності, але й з проблемою збереження людини як виду. Така ситуація розглядається як процес загострення глобальних ресурсних проблем у світі. Найбільш масштабного розголосу набула проблема деградації довкілля. На конференції ООН з питань навколишнього природного середовища та розвитку, яка відбулася в 2012 р. у Ріо-де-Жанейро, зазначалося, що інтенсивне руйнування природних систем і погіршення екологічних умов формує загрозу національній і міжнародній безпеці (додаток И, табл. И.1).

Вплив на навколишнє природне середовище, обумовлений зростанням чисельності населення і підвищенням рівня життя, перекриває прогрес у сфері зниження рівня його забруднення і підвищення ресурсоефективності. За оцінками міжнародних експертів до 2050 р. буде продовжуватися деградація і виснаження потенціалу навколишнього природного середовища (природного капіталу) [503]. Очікується також посилення ризику незворотних змін, які можуть поставити перед загрозою результати двох століть підвищення рівня життя людства.

У контексті навколишнього природного середовища, стійкість економік країн світу перебуває під загрозою через зростання світових температур та екстремальних погодних явищ, які, ймовірно, відбуватимуться дедалі частіше та матимуть щодалі, то більш руйнівні наслідки. Соціальні наслідки зміни довкілля проявляються у таких викликах і ризиках, як нестача продовольства, зростання захворюваності, розширення екологічних міграцій.  

Упродовж   другої   половини   ХХ   ст.   людство   змогло   відвернути

загострення глобальної продовольчої проблеми і навіть змогло її пом’якшити (табл. 3.1). Прогнозне оцінювання самозабезпеченості продовольством до 2030 р. свідчить про недостатній її рівень у країнах, що розвиваються, а також в інших регіонах світу, окрім індустріальних і транзитивних країн, що пов’язано, зокрема, із демографічним вибухом у країнах Азії та старінням населення в країнах Західної Європи. При цьому частка сільськогосподарських земель у світі збільшилася за останні 30 років з 33,1 до 35,2% суші, доля пашні – з 10,4 до 11,0% або з 1,3 до 1,4 млрд га при прирості населення на 2,5 млрд осіб [550, c. 30–36]. Мінімальна забезпеченість однієї особи наразі становить 0,07 га пашні – до 2050 р. за межами цього мінімуму буде жити від 1,6 до 5,5 млрд осіб. Деградація сільськогосподарських земель та їх забезпеченості водою сягає 16% всіх сільськогосподарських площ.

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/39528.html