Быстрый переход к готовым работам
|
Теоретико-методологічний дискурс виникнення фінансової глобалізаціїНаприкінці 90-х років ХХ сторіччя розгорнулась активна дискусія навколо проблем та модифікації процесів глобалізації. Вона здебільшого супроводжувалась критикою концепції дерегулювання фінансової сфери. Дж. Сакс передбачав й водночас попереджав про можливу кризу в реальному секторі економіки, наголошував на небезпечності перекосів у використанні інструментарію антикризових заходів і відповідної політики в цілому. Відомий теоретик неолібералізму К. Оме [519] прогнозував невтішні перспективи розвитку глобалізації, а Дж. Стігліц [333] неодноразово критикував та звинувачував МВФ за монетаристську політику, яка проводиться Фондом, надзвичайну жорсткість у нав’язуванні країнам основних вимог Вашингтонського консенсусу, негнучке ставлення до країн-боржників, дерегулювання економіки, скорочення господарських функцій держави, методологію приватизації, неспроможність оперативно вирішувати неординарні питання. Глобалізація змушує національні держави серйозно переосмислити роль і значення офіційних міжнародних організацій, які мають високий правовий статус та авторитет, у справі активізації міждержавної інтеграції з урахуванням нових геополітичних зрушень. Глобальна експансія капіталу актуалізує питання, пов’язані з аналізом недоліків наявного міжнародного інституціонального середовища. Також заслуговую на увагу поняття “фінансова глобалізація”, або глобалізація фінансових ринків, яке є одним з напрямків економічної глобалізації, включає також становлення і розвиток глобальних транснаціональних корпорацій (які вважаються рушійною силою глобалізації), регіоналізацію економіки (створення інтеграційних угрупувань), інтенсифікацію світової торгівлі і тенденції конвергенції. Фінансова глобалізація проявляється не лише у збільшенні оборотів міжнародних ринків капіталу, виникнення нових фінансових інструментів, розширення можливостей для інвесторів і позичальників, а й у створенні (що основне) єдиного фінансового ринку без кордонів. Нобелівський лауреат з економіки М.Алле вважає, що фінансова глобалізація руйнує умови зайнятості (через інтенсивну міграцію населення) і економічного зростання, що може призвести до виникнення фінансової кризи, яка викликає відплив інвестицій з країн, що розвиваються, і скорочення припливу нових, оскільки, по суті, основними "жертвами" наростаючої в ході фінансової глобалізації нестійкості всієї світової фінансової архітектури є саме ці країни [10, с. 17–23]. На думку С. Ткаченко, «глобалізація є наслідком, по-перше, фінансової революції, основний зміст якої зводиться до розширення меж діяльності міжнародних фінансових інститутів, міжнародної фінансової інтеграції та інтенсифікації розвитку фінансових інновацій; по-друге, економічного зростання західного світу і формування нової моделі самопідтримуючого розвитку в умовах зрілого індустріального суспільства; по-третє, активної експансії політичних та ідеологічних парадигм Заходу в напрямку країн колишнього комуністичного блоку, а також країн Азії та Латинської Америки». З іншого боку, на думку Т. Вахненко, теоретично фінансова глобалізація може справляти стимулюючий вплив на економічний розвиток, проте це положення у багатьох випадках не підтверджується на практиці [89]. Існує близько півсотні теорій розвитку, міжнародних відносин (як форми розвитку) глобалізації (як форми міжнародних відносин), інтеграції (як форми глобалізації), які пояснюють окремі аспекти фінансової глобалізації, починаючи з меркантилістської теорії міжнародної торгівлі XVII ст., послідовниками якої були Т. Ман, Ч. Дейвіант, Ж. Батіст, Колберт., В. Петті і закінчуючи новітніми теоріями інтеграції та глобалізації 2000-х рр. Всі теорії описують фінансову глобалізацію, виходячи з різних передумов, факторів, сценаріїв та наслідків. Проте всі вони, за винятком теорій фінансової інтернаціоналізації, визнають фінансову глобалізацію методом усунення глобальних фінансових дисбалансів, які, по суті, є причиною як глобальних, так і, частково, національних, фінансових криз. А теорії фінансової інтернаціоналізації є, по суті, теоріями міжнародної торгівлі, яка спричинюється до виникнення та поширення фінансових дисбалансів. Першими теоріями, які пояснюють фінансову глобалізацію, були де-юре теорії міжнародної торгівлі, а де-факто теорії інтернаціоналізації. Їх також можна віднести до теорій міжнародних відносин позаяк вони пояснюють принципи та механізм відносин між окремими соціально-економічними формаціями в рамках міжнародної торгівлі [13, 144, 150, 188, 189, 224, 292, 307, 368, 384, 401]. Меркантилістська теорія міжнародної торгівлі (XVII ст.) – засновники: Т. Ман, Ч. Дейвіант, Ж. Батіст, Колберт., В. Петті. Хоча перші спроби осмислити поділ держав на закриті та відкриті сягають IV ст. до н. е. (праці Платона та Арістотеля), а їх приклад можна зустріти ще за тисячі років до н. е. (наприклад, країни Межиріччя), перші обґрунтовані положення стосовно принципів та причин їх функціонування варто віднести до теорії меркантилізму. Розвиток меркантилістської теорії міжнародної торгівлі співпав з географічними відкриттями, розвитком банківської справи, що в свою чергу спричинило піднесення торгівлі та містобудування. Вперше у синхронічній взаємодії науки та практики відбувався замкнутий цикл розвитку «внутрішнє виробництво – експорт – золотовалютні надходження – імпорт – внутрішнє споживання». Таким чином, економічна система стала відкритою, тобто передбачала залучення до процесу розвитку та зростання зовнішніх джерел (ресурсів, ринків, золота та грошей і т. п.). Проте задля сталого розвитку потрібно було досягнути позитивної величини чистого експорту, від якого і залежав ступінь зростання та розвитку, адже панувало уявлення про сталий розмір багатства. Тож фактично зміна стану грошово-фінансових ресурсів (у часи меркантилізму втілювались у золоті та грошах) відкритої економічної системи пояснювались дисбалансами світового багатства (у сучасній термінології, світових грошово-фінансових ресурсів). Отже, меркантилістська теорія міжнародної торгівлі вперше висунула гіпотезу про кореляцію розвитку на основі інтернаціоналізації (як найнижчого ступеня фінансової глобалізації) з дисбалансами фінансових ресурсів у глобальному вимірі. Фінансова глобалізація породжується потребою супроводжувати розширення сфери обміну поза межі національної економіки, що в свою чергу необхідне для забезпечення стабільного розвитку. Теорія абсолютних переваг (XVIIІ ст.) – засновник: А.Сміт, Ф.Кене. Теорія абсолютних переваг є, по суті, удосконаленою формою (наступним етапом еволюції) меркантилістської теорії міжнародної торгівлі, яка релевантна принципам класичної політичної економії. В її центрі також стоїть гіпотеза про кореляцію розвитку на основі інтернаціоналізації як найнижчого ступеня фінансової глобалізації з дисбалансами фінансових ресурсів у глобальному вимірі. Проте специфікою теорії абсолютних переваг є глибший аналіз процесів інтернаціоналізації, а саме: вона не лише констатує факт необхідності залучення зовнішніх фінансових факторів для тривалого сталого розвитку, а й пояснює принципи та умови подібної взаємодії: країни експортують товари, у виробництві яких мають абсолютну перевагу, і відповідно, імпортують товари з тих країн, які відносно їх країни мають абсолютну перевагу у їх виробництві. Причому, в аспекті фінансової глобалізації, країна, яка має абсолютну перевагу у виробництві має відповідно і абсолютну перевагу у фінансовому розподілі, оскільки за експортований товар отримує надходження у вигляді фінансових ресурсів, які дорівнюють додатковим витратам фінансових ресурсів країн-імпортерів, які не мають такої переваги. Таким чином, теорія абсолютних переваг, пояснює вектор розподілу дисбалансів фінансових ресурсів у глобальному вимірі. Теорія відносних переваг (XIX ст.) – засновник: Д.Рікард. Теорія відносних переваг є свого роду уточненням, що коригує теорію абсолютних переваг. Оскільки для відкриття економіки з метою залучення до міжнародної торгівлі цілком необов’язково мати абсолютну перевагу у виробництві конкретного товару, очевидно, що рух фінансових ресурсів не обов’язково відбуватись за вектором описаним теорією абсолютних переваг. Якщо країна не матиме абсолютних переваг у виробництві якого-небудь товару, проте матиме порівняльну перевагу у виробництві певного товару відносно іншого перед країною, яка має абсолютну перевагу у виробництві цього товару, це зумовить перетік фінансових ресурсів з країни, яка має абсолютну перевагу до країни, у якої спостерігається порівняльна перевага, що обов’язково породжує появу або підсилення фінансових дисбалансів світової економіки. Таким чином теорія порівняльних переваг є остаточною ланкою для можливості побудови моделі фінансової глобалізації на основі факторів міжнародної торгівлі. Концепція імперіалізму і неоколоніалізму (поч. ХХ ст. (1910 р.)) – засновники: О. Бауер, Дж. Гобсон, Р. Гільфердинг, В. Ленін. Згідно з даною концепцією, фінансова глобалізація пояснюється становленням фінансової імперії, яка фінансує залежні країни задля накопичення капіталу. Таким чином відбувається переплетення фінансових потоків від імперії до колоній (залежних від імперії національних економік) у вигляді кредитів та інвестицій з одного боку, а також від колоній до імперій у вигляді позичкового відсотку та прибутку. Концепція циклічності цивілізацій (поч. ХХ ст.) – засновник: А.Тойнбі. Кожна цивілізація, за Тойнбі, характеризуються більш тривалими у часі та просторі факторами, ніж будь-який суспільно-політичний чи фінансово-економічний союз. І оскільки цивілізація має унікальну культуру, то очевидно, що така культура має бути заснованою на суспільно-політичній формації відповідного рівня розвитку, діяльність якої забезпечується релевантною її принципам фінансово-економічною системою, яка як елемент системи цивілізації повторює її цикли. Таким чином, можна констатувати, що кожна фінансова система відповідає певній цивілізації і проходить стадії генезису, розвитку і розпаду. Концепція міжнародного руху економічних ресурсів / Теорія співвідношення факторів виробництва (1933 р.) – засновники: Е. Хекшер, Б. Олін. Виходячи з положень теорії, країни експортують товари з більшою інтенсивністю споживання, вироблені з профіцитних ресурсів, тоді як імпортують товари інтенсивного споживання, виробництво яких потребує дефіцитних ресурсів. Таким чином, оскільки жодна країна не має з урахуванням фактору часу постійного профіциту усіх без винятку ресурсів, це обумовлює посилення інтернаціоналізаційних, а в окремих випадках, і інтеграційних процесів. Це, в свою чергу, призводить до інтенсифікації руху фінансових потоків між країнами, і, як наслідок, посилює фінансову глобалізацію.
Вся работа доступна по ссылке |
|