Комплексний підхід до формування стратегії реформування світового фінансового ринку в умовах глобальних трансформацій

Об’єднання окремих національних фінансових ринків у єдиний світовий фінансовий простір, яке є безпосереднім наслідком фінансової глобалізації, вимагає лібералізації внутрішнього фінансового сектору та операцій щодо транскордонного руху капіталів. Результатом такої лібералізації стала масштабна інтенсифікація та зміни у природі міжнародних потоків капіталу. Внаслідок цього міжнародна міграція капіталів серед інших факторів виробництва набула значення провідного чинника в процесі розвитку світової економіки, а іноземне інвестування стає невід’ємною та здебільшого визначною частиною внутрішніх економічних процесів більшості держав.

Але, не зважаючи на суттєве зростання загальних обсягів міжнародного руху капіталу, розподіл інвестиційних ресурсів між регіонами із різним ступенем розвитку відзначається значною нерівномірністю. З огляду на це можна говорити про суперечливість та неоднозначність розгортання процесу глобалізації, зокрема глобалізації міжнародних фінансових відносин та неоднаковий вплив міжнародної фінансової складової на економічний розвиток окремих груп країн. Відзнаками останнього на сьогодні етапу фінансової глобалізації є зміна структури потоків капіталу на користь приватних інвестицій та заміна потоків, спрямованих на розвиток виробництва у різних регіонах світу, на користь міжнародної диверсифікації інвестиційного портфеля. Окрім цього, спостерігається зростання абсолютного обсягу інвестицій у країни, що розвиваються та поступове вирівнювання обсягів накопичених інвестицій у різних країнах.

Однак зазначене вирівнювання відбувається переважно між країнами із приблизно однаковим ступенем розвитку, в той час як відносна частка інвестицій у країни, що розвиваються, зменшується, тобто ступінь залучення до глобалізації країн із різним рівнем економічного розвитку є різним. Відповідно різним є ефект, що отримують різні держави від участі у процесах глобалізації – цей ефект є тим більшим, чим вищим є рівень економічного розвитку країни.

Тим не менше, в перспективі одним із найважливіших наслідків фінансової глобалізації має стати поступове вирівнювання обсягів інвестування та вартості фінансових активів у різних регіонах. Економічні системи країн із найменшим рівнем економічного розвитку та країн, що розвиваються, є надзвичайно вразливими перед дією глобалізаційних чинників, що призводить до підвищення ризику фінансової нестабільності в цих країнах. Тому очевидно, що на певному етапі своєї еволюції фінансова глобалізація призводить до зростання рівня ризику, притаманного операціям на фінансовому ринку.

Особливо, з огляду на наведені причини, ця ризикованість проявляється в початковий період фінансової лібералізації у країнах, що розвиваються. Відповідно, головне завдання країн з так званими новостворюваними ринками полягає у мінімізації ступеня вразливості від зовнішніх шоків та від зміни позицій іноземних інвесторів, що спрямовують у ці країни великі потоки «гарячих» капіталів.

Високий ступінь мінливості потоків капіталу свідчить про надзвичайну чутливість цих потоків до своїх детермінантів, більшість з яких тісно пов’язана зі ступенем глобалізованості національного фінансового ринку і в кінцевому підсумку визначає рівень ризику та прибутковості інвестицій. Тобто можна зробити висновок, що внаслідок надзвичайно високої ліквідності глобалізованого фінансового ринку міжнародний капітал має тенденцію до притоку у країни із найкращими макропоказниками. Але в той же час надлишок капіталу призводить до погіршення макроекономічних показників, зростання спекулятивних інвестицій та сприяє нестабільності національного фінансового ринку. Відповідно значні обсяги іноземного інвестування до країни можуть стати безпосередньою причиною як фінансової кризи, так і наступної рецесії у реальному секторі національної економіки [321, с. 102].

Слід зауважити, що сучасна трансформація світового фінансового середовища відбувається, зокрема, під впливом таких тенденцій:

• збільшення міжнародних капіталопотоків у формі резервних активів;
• розвиток міжнародних ринків акцій, облігацій та банківського кредитування;
• реформування світової фінансової “архітектури”;
• формування регіональних валютних угруповань.

Фінансово-економічна криза, що охопила світ на початку ХХІ століття, виявила недоліки діючої світової валютно-фінансової системи, що зумовило необхідність її трансформаційних змін. Альтернативними варіантами розвитку сучасної світової фінансової системи у посткризовий період є збереження статус-кво, формування валютного поліцентризму або ж перехід до нової світової валюти. При цьому експерти як розвинутих країн, так і країн, що розвиваються, схиляються до одностайної думки, що у короткостроковому періоді альтернативи долару США як світової резервної валюти немає.

Розвиток зазначених трендів, пов'язаних з ослабленням США та інших країн Заходу, зростаючим значенням багатьох країн, що розвиваються, в планетарному масштабі означає докорінну зміну всієї структури світового економічного та політичного порядку, загалом складну реконфігурацію світу. Сучасний світ є мультиполярним, і структура світової валютної системи повинна відображати глобальні економічні зміни. Згідно з прогнозами експертів Світового банку найбільш імовірним сценарієм розвитку міжнародної валютної системи є формування мультивалютної системи. Відповідно до оцінок Європейського центрального банку (ЄЦБ) міжнародна валютна система вже перебуває на стадії перетворення на триполярну.

Обгрунтовано, що попри продовження домінування американської та європейської валют у світовій економіці та фінансовій сфері, британський фунт стерлінгів і японська єна залишаються світовими резервними валютами. Варто зауважити, що починаючи з 2005 р. середньорічні темпи приросту цих валют у офіційних золотовалютних резервах центральних банків світу (тобто тих резервів, валютна структура яких оприлюднюється, а це лише 55 % всіх валютних резервів) демонстрували сталу тенденцію до збільшення. Така ж тенденція збереглась і в посткризовий період 2011-2014 рр. [314].

Світова фінансова історія вже стикалась із багатовавалютним стандартом. Так, у 1922 р. на Генуезькій валютній конференції жодна з тоді домінуючих світових валют (долар США та фунт стерлінгів) не отримала особливого статусу. Натомість Бретон-Вудські валютні угоди 1944 р. закріпили такий статус за доларом США. Після існування бівалютної та моновалютної світової валютної системи на Ямайській валютній конференції (1978 рр.) зі створенням спеціальних прав запозичення (СПЗ) (англ. special drawing rights, SDR,) ідея валютного поліцентризму частково втілюється на практиці. За своїм задумом, СПЗ був споживчим кошиком валют, що сьогодні складається з євро, японської єни, фунт стерлінгів і долара США. Незважаючи на те, що концепція СПЗ виявилась нежиттєздатною, пов’язана з нею ідея використання декількох валют у світовій економіці нині набула самостійного значення. Принципи побудови Ямайської валютної системи на межі ХХ-ХХІ ст. перестали відповідати новим умовам функціонування глобальної економіки й торгівлі. Перерозподіл сил між провідними світовими центрами привів до появи нових валют, що стали претендувати на роль світових грошей.

Таким чином, зростає частка використання національних валют країн, економіка яких активно розвивалась впродовж останнього десятиріччя, у середньоденних оборотах на світовому валютному ринку. Регіоналізація в міжнародних валютних відносинах проявляється в застосуванні регіональних національних та колективних валют в інтеграційних політико-економічних утвореннях (табл. 5.5).

У наукових колах на роль наднаціональної резервної валюти також найчастіше пропонується використати досвід емісії та функціонування безготівкової розрахункової одиниці МВФ SDR, яка має відображати паритети купівельної спроможності, виконувати функції міжнародного платіжного і резервного засобів. Натомість SDR має виключно безготівкову форму у вигляді віртуальних записів на банківських рахунках, тому не може стати посередником обміну і взяти на себе таку функцію. Емісія SDR як світової валюти потребує вирішення низки інших проблем, серед яких зміна складу і пропорцій кошику валют, що входять до SDR.

Запровадження єдиної валюти в умовах глобального переміщення капіталів, товарів, робіт, послуг та робочої сили позбавило б світову економіку дисбалансів та підвищило б її стабільність.

Разом з тим, інституціональною передумовою такого запровадження є створення наднаціонального центрального банку як регулятора емісії та обігу такої валюти.

Необхідна й розробка єдиних механізмів використання такої валюти для всіх країн світу. І якщо така валюта буде базуватись на основі SDR, то потребує реструктуризації сам МВФ, де нині відповідно до діючих квот країн-членів найбільша кількість голосів у фонді (близько 35 %) належить США, Китаю, Японії і Німеччині.

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/87727.html