---

Поняття принципів цивільного права

Дослідження загальних засад цивільного законодавства неможливе без дослідження принципів цивільного права, які і є основою, підґрунтям загальних засад, що врешті решт знаходять своє місце у законодавстві.

Термін «принцип» завжди потребувала теорія цивільного права. З його допомогою доктрина узагальнює напрацьоване, організовує емпіричний матеріал, ємко і коротко означає те істотне, що носить не локальний, а найбільш загальний характер [230, с. 122]. Досягненням цивілістичної науки є розробка поняття і змісту принципів цивільного права саме на галузевому рівні, уточнення формулювань, приведення у відповідність з вимогами часу понятійного апарату.

Принципи права – виключно складне для розуміння явище. Упродовж тривалого часу вони викликали, і продовжують викликати найгостріші дискусії: що є принцип права, як він впливає на формування позитивного права, як співвідноситься з правовою нормою і тому подібне [243, с. 13].

Можливе різне тлумачення самого терміну «принцип». Так, його трактують як як те, що «лежить в основі певної сукупності фактів, теорії, науки, переконання людини, ті практичні і моральні засади, якими вона керується у своєму житті в різних сферах діяльності» [470, с. 525], як «основоположні ідеї (вимоги), які у своїй сукупності визначають ідеальну конструкцію, модель» [440, с. 101] як керівництво до дій [422, с. 791].

Для вірного розуміння вчення про принципи сучасного цивільного права варто звернутися до витоків цієї категорії.

Розгляд принципів цивільного права у світлі їх еволюційного процесу дозволяє показати і довести через які причини виникли і одержали законодавче визнання принципи цивільного права; під впливом яких чинників відбувалося їх формування і розвиток; які цілі переслідував законодавець, висуваючи на передній план ті або інші принципи; яка роль відводилася принципам цивільного права в різні історичні періоди.

Потреба в узагальнених, засадничих правилах поведінки формувалася тисячоліттями. В результаті їх багатократного і довготривалого застосування ці правила склалися у вигляді звичаїв, повторюваних від покоління до покоління, і стали своєрідною принциповою основою (принципами) для появи права людей, набуваючи елементів нормативності, невідворотності покарання у разі їх порушення. Так зародилися правові принципи у далекому минулому і своє первинне закріплення отримали у біблейських заповідях, які стали керівними положеннями (принципами) для людського суспільства і утілили в собі його засади [204, с. 3; 3, с. 220-231].

Принципи об’єктивно обумовлені характером суспільних відносин, на яких базується система права, вони формуються не довільно, а відповідно до об’єктивних закономірностей, які відображаються в їх змісті і складають їх суть [58, с. 47]. «Принцип» – це не що інше, як об’єктивна закономірність, притаманна будь-якому суспільно-політичному явищу, сформульована у вигляді певної ідеї, правила або засади [298, с. 89].

Термін «принцип» ототожнювався у філософів Стародавньої Греції з уявлення­ми про основу, початок, джерела, першопричину. Але початок формуванню принципів цивільного права як правової категорії належало римським юристам.

Згадки про фундаментальні засади права можна зустріти в основних джерелах права у будь-яких правових системах. Проте найбільш ґрунтовно ці принципи були розроблені у римському праві. Саме слово «принцип» походить від латинського «principium», де означає основні, найзагальніші вихідні положення, засоби, правила, які визначають природу явища, його спрямованість і найсуттєвіші властивості [475, с. 25].

Великий вплив на розвиток цивілістичної думки в Україні, як багатьох інших країн світу, здійснило саме римське приватне право. Його джерела та, особливо, розробки римських юристів, напевне, мають вважатися відправною крапкою розвитку принципів цивільного права.

Історія еволюції римського права має унікальний характер. На його формування впливали і грецька філософія, і право інших народів. Римські юристи зробили суттєвий внесок у вивчення проблем теорії права, зокрема розробку основоположних понять, концепцій юриспруденції. Під впливом стоїцизму природне право для них виявлялось як ідеальне. Завдяки такому ідеальному підходу було створено абстрактну систему права, яка складалася із системи інститутів і принципів [23, с. 15]. В роботах науковців принципи цивільного права знаходили своє становлення та відображення.

 Важливо зазначити, розвідки щодо засад приватного права, зазвичай провадилися на конкретних прикладах, життєвих казусах і, як правило, не мали характеру загальних розмірковувань. Сказане не означає, що теорія права займала взагалі другорядне місце, але теоретичні вибудови були кінцевим результатом досить довгого ланцюжка аналізу реальних (а пізніше й спеціально змодельованих) судових спорів [481, с. 67]. Та все ж слушним є наголосити на високому становищі римських юристів, чиї тлумачення норм набули загальнообов’язкового характеру і стали своєрідним джерелом права, а консультаційна практика та науково-практичні висновки безпосередньо впливали на розвиток права. Тому принципи правової доктрини можна вважати принципами римського права [475, с. 25].

Відомий юрист Марк Тулій Цицерон зробив великий внесок в розвиток наукової думки про принципи приватного права того часу, при тому зробив це на стільки якісно, що його досягненнями ми керуємося й сьогодні. В своїй праці «Про закони» він обґрунтовував теорію природного права та зазначав, що довільно прийнятим законам протистоять закони природи. В цій роботі можна відмітити наявність такої категорії як «справедливість». Цицерон знову і знову повертається до поняття справедливості та її співвідношення з законністю. Пізніше ця категорія переростає в принцип справедливості. За Цицероном, перше завдання справедливості у тому, щоб нікому не завдавати шкоди, не користуватися спільною власністю як суспільною, а приватною як своєю [115, с. 14] .

Римські юристи, що бачили в справедливості онтологічну і аксіологічну основу права, вважали справедливість ідеєю, ідеалом права, а само право – цілеспрямованим рухом до досягнення справедливості [4]. Саме це підкреслює вислів Ульпіана в І-ій книзі у титулі І першої книги Дигест «Про справедливість і право». «Тому, хто вивчає право, необхідно перш за все довідатися, звідки походить слово «право» (jus). Право отримало свою назву від слова «справедливість» (justitio), бо «право є мистецтвом благого і справедливого (Iusestars boni et aequi)» [167, с. 27].

Паул зазначав: «У справах, особливо юридичних, треба пам’ятати про справедливість» (Д. 50.17.90). «Це бажано з міркувань справедливості, хоча право й не приписує» (Д.39.3.2.5). Марцел наводить таке положення імператора Антоніна «Хоча й важко змінювати встановлений порядок: але там, де цього вимагає явна справедливість, необхідно надати допомогу.»(Д. 4.1.7. рг) [481, с. 71].

Ідеї давньогрецької філософії щодо місця принципу справедливості та ідеї природного права кардинально вплинули на подальший розвиток приватного права. Саме завдяки їй римське приватне право змогло набути абстрактності, яка дозволяла регулювати цивільні правовідносини, що постійно розвивалися. У творах давньогрецьких авторів та в законодавчих актах часто зустрічаються посилання на справедливість, добру совість [24, с. 142].

У розробках римських правників періоду формування приватного права часто відображається така етична категорія як «bona fides», куди слово «добрий» спочатку увійшло як прикметник. Ця категорія в процесі формування приватного права набула самостійності, існувала як цілісне поняття, приблизно рівне нашому «добросовісність, совісність, сумлінність» [332, с. 132].

Отже, саме римські юристи вперше розробили чіткий механізм реалізації концепції добросовісності у цивільних правовідносинах, спрямували таким чином розвиток обороту від правил незручного та консервативного «суворого» права до нового, більш універсального стану, який відповідав динамічним інтересам учасників договірних правовідносин [332, с. 133].

У римських юристів можна зустріти і початки принципу неприпустимості позбавлення права власності. Так, основою вчення Цицерона про справедливість та несправедливість є уявлення про недоторканність власності і тому найважливіший обов’язок полягає у додержанні та охороні цієї недоторканності. Такий висновок знаходить підтвердження і при аналізі промови Цицерона Цецину: яка користь буде від набутку без впевненості у тому, що збережеш його за правом власності, яка користь володіти маєтком без установленого пращурами права кордонів, права володіння [481, с. 62]?

Платон у «Державі», конструюючи ідеальну справедливу державу, обґрунтовує принцип рівності чоловіка та жінки. Тут чітко виражений принцип рівності. Хоча, О. В. Аксенова стверджує, що римське право за своєю суттю відкидає рівність всіх перед законом, підтверджуючи це всіма положеннями, оскільки право, застосовуючи рівну мірку до індивідів, що відрізняються один від одного і фізично, і розумово, і етично, порушує, на думку римлян, справедливість, яка полягає в тому, що кращі повинні отримати краще, а гірший – гірше [4].

Та все ж навряд можна заперечити, що з плином часу, принцип формальної рівності в області приватного права набув поширення, в першу чергу, завдяки розвитку торгівлі (але тільки для вільних осіб).

Існуючі економічні відносини в Давньому Римі вимагали втілення в правовій формі ідеї власності як основи економічного обороту, ідеї рівності в замкнутому колі обраних, якими були римські рабовласники і ідеї свободи для них [153].

Принцип судового захисту цивільного права та інтересу сягає корінням Давнього Риму. Казуїстичність римського права ґрунтується на усвідомленні високої ролі судової влади. «Я маю позов - означає я маю право», «jura novit curia» – суд знає право – описують це відношення римські вислови.               Законами XII таблиць було «заборонено жертвувати храмам ту річ, яка є предметом судового розгляду; інакше ми підлягаємо штрафові у розмірі подвійної вартості речі, але ніде, не з’ясовано, чи повинен цей штраф сплачуватися державі або тій особі, яка заявила домагання на дану річ». «Якщо викликають (кого-небудь) на суд, хай (викликаний) йде. Якщо (він) не йде, хай (той, хто викликав) підтвердить (свій виклик) при свідках, а потім веде його насильно» [185]. Ці дані підкреслюють високу роль судової влади в Давньому Римі.

Що стосується принципу свободи договору, можна стверджувати, що він також бере свій початок з давніх часів. У римському праві існували договори суворого права і договори, засновані на добрій волі. У договорах суворого права існував культ буквального тексту договору. У договорах, заснованих на добрій волі, головну роль грало не формальне тлумачення договору, а його сенс. Тобто, тут бачимо принцип свободи договору. Але, як проголошує сентенция давньоримских юристів: «Legum servi esse debemus, ut liberi esse possimus» (потрібно підкорятися законам, щоб бути вільними, тобто ми маємо бути рабами законів, щоб мати можливість бути вільними) [177]. Відповідно, тодішнє уявлення про свободу договору багато в чому відповідає сучасному.

Але варто враховувати, що в умовах рабовласницьких відносин творчість римських юристів не містила теоретичного узагальнення законодавства і практики. Воно носило суто казуїстичний характер, здійснюючись переважно у формі обговорення конкретних спорів, в зв’язку, з якими пропонувалися відповідні рішення приватноправових питань. У той же час, як відомо, ще римськими юристами класичного періоду були вироблені, спеціальні критерії (справедливості, природного права), які використовувалися не лише для тлумачення правових норм, але і дозволяли їм, посилаючись на вимоги справедливості і природного права, домагатися зміни позитивного законодавства і затвердження нових правил і форм регулювання відносин приватного обороту. Жодна гілка приватного права не залишалася поза межами критики під кутом зору цих критеріїв. Тому систему римського приватного права, що склалася, римські юристи пізнішого періоду могли лише поліпшити, але не могли додати до неї вже нічого істотно нового. У одній із складових частин Укладення Юстиніана – Інституціях, містилися витяги з творів відомих римських юристів і призначалися в якості елементарного навчального посібника для осіб, що вивчають право [132, с. 56].

Варто також враховувати, що римськими юристами принципи використовувалися не в якості самостійних регулюючих начал, а лише в якості відправних ідей, якими вони керувалися при систематизації правових інститутів.

Особливої уваги з боку вчених принципи цивільного права отримали в Середньовічній Європі.

 

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/38061.html