У нас уже 18490 рефератов, курсовых и дипломных работ
Заказать диплом, курсовую, диссертацию


Быстрый переход к готовым работам

Мнение посетителей:

Понравилось
Не понравилось





Книга жалоб
и предложений


 


Особливості цивільного процесуального правового статусу сторін

Елементами цивільного процесуального правового статусу сторін цивільної справи є їхні загальні та спеціальні суб’єктивні цивільні процесуальні права й юридичні цивільні процесуальні обов’язки, а також законний цивільний процесуальний інтерес.

Загальні цивільні процесуальні права, обов’язки та інтерес сторін були досліджені нами у межах характеристики загального цивільного процесуального правового статусу осіб, які беруть участь у справах позовного провадження. Тому перейдемо до характеристики спеціальних цивільних процесуальних прав та обов’язків сторін, а також їхнього спеціального цивільного процесуального інтересу.

Але перед цим зазначимо, що відповідно до ч. 1 ст. 31 ЦПК України сторони мають рівні процесуальні права і обов’язки, «здійснення яких забезпечує їм захист через суд суб’єктивних матеріальних прав, а також гарантує свободу розпорядження матеріальними правами у період процесу» [685, с. 58]. Рівність прав та обов’язків сторін є обов’язковою умовою здійснення правосуддя у цивільних справах. Утім, таке положення не можна розуміти як надання їм повністю ідентичних прав та покладення на них тотожних обов’язків. Це неможливо у зв’язку із особливостями цивільного процесуального правового статусу позивача і відповідача у цивільному процесі. Наприклад, відповідач не може відмовитися від первісного позову, а позивач не має права пред’являти зустрічний позов. У зв’язку із цим, рівність процесуальних прав та обов’язків сторін полягає у тому, що сторонам надаються рівні процесуальні можливості щодо здійснення їх цивільних процесуальних прав та виконання цивільних процесуальних обов’язків, які за своєю юридичною природою для кожної із сторін є індивідуалізованими.

Крім загальних цивільних процесуальних прав та обов’язків, кожна сторона згідно із принципом диспозитивності (ч. 2 ст. 11 ЦПК України) наділяється певними спеціальними, розпорядчими правами, що відповідають її цивільному процесуальному правовому статусу, які закріплені у ст. 31 ЦПК України.

Так, одним із спеціальних суб’єктивних цивільних процесуальних прав позивача процесуальний закон називає право змінити підставу або предмет позову. Застосування законодавцем у цьому випадку альтернативного союзу «або» означає, що змінювати можна або тільки підставу позову, або тільки предмет позову. Одночасно змінювати і предмет, і підставу свого позову позивач не може, оскільки в іншому випадку один позов буде замінений іншим.

Зміна підстави позову передбачає заміну позивачем конкретних фактів, якими він обґрунтовував свої позовні вимоги до відповідача, новими фактами. Крім того, позивач може змінити підставу позову, включивши до неї додаткові факти або виключивши окремі факти із первісної підстави позову.

В юридичній літературі висловлено думку, що зміна підстави позову складається, по суті, з двох актів: відмови від використання первісної підстави і заміни її новою. При цьому відмова від використання первісної підстави позову є одним із способів відмови від нього, що позбавляє права на пред’явлення нового позову з такою самою підставою [603, с. 38].

Відповідне твердження видається необґрунтованим, адже ЦПК України не містить підстав для такого висновку. Правову норму ч. 2 ст. 31 ЦПК України, відповідно до якої «до початку розгляду судом справи по суті позивач має право шляхом подання письмової заяви змінити підставу або предмет позову ...», ми тлумачимо у сенсі, що позивач має право змінити предмет чи підставу позову кілька разів, у тому числі, повернутися до попередньої підстави, оскільки згідно із принципом диспозитивності цивільного судочинства особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Якщо ж позивач змінює підставу позову тільки один раз, відмовляючись від використання первісної підстави, відповідну зміну підстави позову не можна розглядати як відмову від первісного позову, бо його предмет при цьому залишається незмінним. До того ж, як вважають В. М. Кравчук та О. І. Угриновська, розмежовувати зміну підстави позову та відмову від нього необхідно і за процесуальними наслідками: у разі відмови від позову провадження у справі закривається, водночас, після зміни підстави – провадження продовжується [364, с. 115].

Отже, в яких межах позивач має право змінювати підставу позову?

У контексті окресленої проблеми у науковців склався сталий стереотип, відповідно до якого одні автори обмежують зміну підстави позову межами спірних взаємовідносин сторін, з яких випливають первісні вимоги позивача [2, с. 163; 4, с. 14; 85, с. 214; 224, с. 66; 281, с. 155; 747, с. 12–13], інші – відстоюють точку зору, що межі зміни підстави позову мають обмежуватися незмінністю його предмета [432, с. 57; 539, с. 136–138; 565, с. 8].

Для перевірки правильності першої позиції необхідно встановити, в якому логічному зв’язку перебувають підстава позову та спірні правовідносини сторін. Як відомо, підстава позову – це ті обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, певні юридичні факти, з якими норми права пов’язують виникнення, зміну чи припинення правовідносин. Отже, кожна підстава позову відображає певне правовідношення. Тому зміна підстави позову потягне за собою відповідну зміну спірного правовідношення, розширення чи звуження його меж. Відтак, твердження авторів про те, що зміна підстави позову має обмежуватися межами спірних взаємовідносин сторін, є помилковим. Ці явища перебувають у зворотному зв’язку: зміна підстави позову визначає межі зміни спірних правовідносин сторін, а не навпаки.

Видається, межі зміни підстави позову мають обмежуватися його предметом. Не може бути такої зміни підстави позову, яка призвела б до зміни предмета позову, бо у такому випадку виникає новий позов. Підстава та предмет – це елементи позову, які індивідуалізують його. Саме у зв’язку з цим одночасна зміна підстави та предмета позову неможлива, оскільки у такому випадку змінений позов втрачає свою тотожність із первісним. Із цього приводу вдалим є висловлення Д. М. Чечота: «зміна підстави позову є можливою тільки в певних межах ... такими межами є предмет позову; … позивач може жадати від відповідача здійснення або утримання від здійснення тієї або іншої дії (предмет позову) на тих підставах, що їх вважає потрібними наводити» [688, с. 49–50].

Отже, тільки незмінність одного з елементів позову протягом усього цивільного процесу дозволяє зберегти тотожність первісного та зміненого позовів. Тому підстава позову може змінюватися виключно у межах його предмета, і навпаки.

Поряд зі зміною підстави, зміна предмета позову означає заміну однієї матеріально-правової вимоги позивача до відповідача іншою або доповненням позивачем первісних вимог новими.

Утім, Л. М. Орлова під зміною предмета позову пропонує розуміти як зміну матеріального об’єкта позову, так і зміну предмета позову у цілому [461, с. 81].

Така позиція видається нам досить сумнівною. По-перше, не всі позови мають матеріально-правовий характер, а звідси, – не всі мають матеріальний об’єкт. По-друге, у позовах матеріального характеру матеріальний об’єкт не є визначальним у понятті предмета позову, головне тут – характер вимоги, її зміст і спрямованість. Зміна предмета позову – це здійснена у межах підстави позову зміна характеру, змісту чи спрямованості матеріально-правової вимоги позивача до відповідача, яка може включати, у тому числі, зміну матеріального об’єкта позову. Таким чином, зміна предмета позову має місце лише тоді, коли нова матеріально-правова вимога відрізняється від первісної своїм якісним змістом. Зменшення чи збільшення розміру позовних вимог не є зміною предмета позову, а є тільки його кількісною зміною. А тому не можна погодитися й з думкою, що зміна предмета позову включає в себе і поняття збільшення або зменшення розміру позовних вимог [283, с. 620]. Відповідне положення знаходить своє підтвердження і у цивільному процесуальному законодавстві України, де право позивача змінювати предмет або підставу позову, а також збільшувати або зменшувати розмір позовних вимог виокремлюються в самостійні його повноваження (ч. 2 ст. 31 ЦПК України).

Як випливає із принципу диспозитивності цивільного судочинства, суб’єктом ініціативи зміни предмета позову є виключно позивач. Роль суду при цьому має обмежуватися роз’ясненням йому на підставі ст. 167 ЦПК України права змінити предмет або підставу позову під час підготовчої частини судового розгляду, про що зазначається у журналі судового засідання.

Водночас, у цьому контексті деякі автори вважають, що суд, беручи до уваги обставини справи, все ж таки має вказати позивачеві на необхідність зміни предмета позову [507, с. 112; 687, с. 22–23; 726, с. 37–38]. А інші вчені – навіть допускають можливість зміни судом предмета позову за власною ініціативою без згоди позивача [2, с. 16; 200, с. 13; 280, с. 36–37; 467, с. 116–118; 511, с. 176]. Аргументи на користь останньої позиції наводяться різні.

Так, на думку деяких науковців, зміна предмета позову за ініціативою суду може бути здійснена у двох випадках: 1) якщо одна з альтернативних вимог позивача виявилася нездійсненою; 2) перехід від однієї вимоги до іншої є необхідним для захисту законних інтересів позивача і відповідає дійсним взаємовідносинам сторін у цій справі [200, с. 13; 280, с. 36–37].

І. М. П’ятилетов вважає, що суд не тільки вправі, але й повинен змінити предмет позову зі своєї ініціативи, «коли інтереси позивача, а також державні або суспільні інтереси вимагають вирішення справи з іншим предметом позову, а заяви позивача не було або була заява, що суперечить його інтересам, не виражає його справжню волю» [511, с. 177].

Коментуючи наведені позиції, нагадаймо про основні принципи цивільного судочинства – змагальність та диспозитивність. Указувати позивачеві на необхідність зміни предмета позову означає порушувати принцип змагальності сторін, який відповідно до ч. 4 ст. 10 ЦПК України виявляється, зокрема, у роз’ясненні судом особам, які беруть участь у справі, їхніх прав та обов’язків. Роз’яснювати – не означає вказувати. Це і є найсуттєвіший вияв змагальності. Суд має сприяти всебічному і повному з’ясуванню обставин справи шляхом роз’яснення та попередження, а не вказівки. Далі, принцип диспозитивності. Як випливає із ст. 11 ЦПК України, його зміст – розпорядження сторонами своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд, а також розгляд судом цивільних справ у межах заявлених сторонами вимог (предмета позову). Отже, диспозитивність – це виключна ініціатива сторін у реалізації своїх прав під час цивільного судочинства за відсутності ініціативи з боку суду. Безвідносно до мотивів (прагнення захистити законні інтереси сторін, захист державних чи суспільних інтересів тощо), суд не може бути ініціатором реалізації прав позивача, адже це буде порушенням однієї з основних засад цивільного судочинства. У межах принципу диспозитивності прагнення допомогти сторонам може виявлятися тільки у залученні судом до участі у справі відповідного органу чи особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, якщо дії законного представника суперечать інтересам особи, яку він представляє (ч. 3 ст. 11 ЦПК України).

 

 

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/87438.html

Найти готовую работу


ЗАКАЗАТЬ

Обратная связь:


Связаться

Доставка любой диссертации из России и Украины



Ссылки:

Выполнение и продажа диссертаций, бесплатный каталог статей и авторефератов

Счетчики:


© 2006-2016. Все права защищены.
Выполнение уникальных качественных работ - от эссе и реферата до диссертации. Заказ готовых, сдававшихся ранее работ.