Сутність та правові основи повноважень прокурора у кримінальному провадженні у формі приватного обвинувачення

Положенням ст. 121 Конституції України (далі - КУ) визначені основні напрямки діяльності вітчизняної прокуратури. До таких законодавець відносить: підтримання державного обвинувачення в суді; представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом; нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство; нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян; нагляд за додержанням прав і свобод людини і громадянина, додержанням законів з цих питань органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами.

Зазначені конституційні положення знайшли своє відображення у низці нормативно-правових актів, які регулюють діяльність прокурорів у різних сферах суспільного життя України. Стосовно безпосередньої участі прокурора у кримінальному провадженні слід виокремити наступні нормативні акти.  Це закон України «Про прокуратуру» (далі – ЗУ «Про прокуратуру»), Кримінальний процесуальний кодекс України (далі – КПК), накази Генерального прокурора України № 4/1гн від 03.12.2012 року «Про організацію прокурорського нагляду за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність» та № 4гн від 19.12.2012 року «Про організацію діяльності прокурорів у кримінальному провадженні».

Звичайно, ключове місце щодо регулювання безпосередньої процесуальної участі прокурора у кримінальному провадженні займає Кримінальний процесуальний кодекс України. Цей закон увібрав в себе сучасні надбання вітчизняної науки та є, на нашу думку, безсумнівно прогресивним нормативним актом, який в цілому відповідає сучасним викликам та загрозам суспільству з боку такого небезпечного явища як злочинність. Вітчизняний КПК містить вичерпний перелік норм, що регулюють діяльність прокурора у кримінальному процесу, це положення в рівній мірі стосується провадження у кримінальних справах із різною форою обвинувачення, враховуючи кримінальні провадження приватного обвинувачення. Загалом на провадження із приватною формою обвинувачення розповсюджуються повноваження прокурора, що є аналогічними до проваджень із публічною формою обвинувачення з урахуванням особливостей визначених у главі 36 КПК. До ключових особливостей провадження у справах із приватною формою обвинувачення, що певною мірою впливають на провадження прокурора у справах приватного обвинувачення, відповідно до чинного КПК слід віднести такі: 1) законодавчо закріплене положення щодо обов’язковості наявності приватної ініціативи (заяви) потерпілого щодо початку кримінального провадження у формі приватного обвинувачення; 2) наявність визначеного законом переліку кримінальних правопорушень, провадження за якими може бути розпочате слідчим або прокурором лише на підставі заяви потерпілого щодо вчиненого злочинного діяння. Самі ці особливості визначені законом певною мірою визначають критерії реалізації прокурором своїх повноважень у кримінальних провадженнях із приватною формою обвинувачення.

Згадані вище ЗУ «Про прокуратуру» та накази Генерального прокурора України здебільшого стосуються загальних питань участі прокурора у кримінальному провадженні та не містять будь-якої правової конкретизації щодо участі прокурора саме у кримінальних провадженнях із приватною формою обвинувачення. Таким чином, вищезгадані норми КПК є фактично єдиними, що безпосередньо впливають на процесуальний статус прокурора та здійснення ним повноважень в кримінальних провадженнях у формі приватного обвинувачення. 

Отже КПК є базовим правовим документом, який безпосередньо регулює кримінальну процесуальну діяльність учасників кримінального провадження та спрямований перш за все на вирішення завдання кримінального провадження, яке визначене у ст. 2 КПК.

Зазначене питання знаходить практичну реалізацію у національному кримінальному процесі крізь призму визначених законом процесуальних засад (принципів), перелік яких визначений у ст. 7 КПК. Ці закріплені у законі найзагальніші фундаментальні правові положення, що відображають пануючі в державі ідеї про належне у кримінальному провадженні, які діючи системно, відрізняються соціальною обумовленістю, нормативністю, основоположністю, універсальністю та непорушністю, визначають спрямованість, форму і зміст стадій та інститутів кримінального провадження, забезпечують захист прав, свобод та законних інтересів його суб’єктів, а їх порушення обов’язково тягне за собою скасування чи перегляд рішень у справі або застосування інших засобів процесуальної відповідальності [88, с. 56]. Зазвичай кримінальне провадження являє собою публічну (офіційну) процесуальну діяльність певних посадових осіб, представників держави. Засада публічності (ст. 25 КПК) зобов'язує прокурора, слідчого у межах своєї компетенції розпочати досудове розслідування в кожному випадку безпосереднього виявлення ознак кримінального правопорушення або в разі надходження заяви про вчинення кримінального правопорушення, а також вжити всіх передбачених законом заходів для встановлення події кримінального правопорушення та особи, яка його вчинила.

Беззаперечна важливість цього принципу для визначення сутності діяльності прокурора у кримінальних провадженнях із різною формою обвинувачення та приватною формою обвинувачення зокрема, а рівно для всього кримінального процесу перш за все обґрунтовується тим, що злочином є передбачене положенням КК суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину. Саме фактор «суспільної небезпеки» передбачає впровадження державою адекватних заходів для боротьби із злочинністю у вигляді залучення до цього процесу професійних посадових осіб, які наділені широким спектром процесуальних повноважень. Цього також вимагає існуючий конституційний припис у вигляді головного обов’язку держави щодо утвердження і забезпечення прав і свобод людини (ст. 3 КУ).

Досить вичерпним, на нашу думку, є наступне визначення публічності. Так, В.В. Назаров та Г.М. Омельяненко зазначають: засада публічності передбачає, що органи розслідування, прокурор і суд, кожний у межах своєї компетенції, зобов’язані в силу закону, за службовим обов’язком, у публічних інтересах охорони правопорядку, гарантування безпеки, прав, свобод в законних інтересів громадян від злочинних посягань, порушити кримінальну справу в кожному випадку виявлення ознак злочину, вжити всіх передбачених законом заходів до становлення події злочину, осіб, винних у вчиненні злочину, і до їх покарання або застосування інших видів впливу, а також до відшкодування заподіяної злочином шкоди незалежно від позиції певних органів, установ, організацій, осіб, зокрема потерпілого й обвинуваченого [112, с. 68]. В.М. Тертишник щодо цього питання стверджує, що дія принципу публічності полягає у офіційності процесуальних дій слідчого, прокурора, суду та їх обов’язку здійснювати за кожним фактом скоєного злочину, спираючись на силу державного примусу, незалежно від волевиявлення приватних осіб [165, с. 46].

Загалом, не піддаючи будь-якому сумніву значимість та важливість принципу публічності для всього кримінального процесу під час вирішення кримінальних конфліктів у суспільстві, О.Ю. Шуміліна зазначає наступне: кримінальний процес протягом сторіч захоплюючись боротьбою двох протилежних інтересів, держави та злочинця, залишив без належної уваги жертву злочину. Ця обставина природним чином призвела до забуття прав та інтересів осіб, які постраждали від протиправних дій. [218, с. 27]. Досліджуючи роль приватних осіб у кримінальному процесі В.С. Шадрін підкреслює, що держава бере на себе функцію посередника між жертвою злочину та винною особою або, точніше, вступає у виниклий конфлікт на стороні постраждалого [206, с. 148].

У зв’язку з цим, розмірковуючи над питанням визначення сутності повноважень суб’єктів обвинувачення під час вирішення кримінальних конфліктів, окремі автори зазначають, що визначення суспільної небезпеки злочинного посягання в окремих випадках безпосередньо залежить від власного сприйняття людини, проти інтересів якої воно спрямовано. За цих умов, рушійним початком є приватний інтерес особи, яка усвідомлюючи цінність своїх прав та свобод, самостійно вирішує як і у якому порядку слід відстоювати свій порушений інтерес [150, с. 49]. Взагалі участь постраждалої особи у кримінальному провадженні пов’язують із реалізацією в кримінальному процесі саме принципу диспозитивності.

Диспозитивність в кримінальному процесі визначається як певне правове положення, згідно з яким учасникам кримінального провадження надається і одночасно забезпечується можливість вільно в межах, встановлених кримінальним процесуальним законом, обирати способи поведінки для захисту своїх кримінально-правових і процесуальних прав, а також впливати на хід і результати кримінально-процесуальної діяльності, головним призначенням якої є забезпечення гнучкості та повноти захисту заінтересованими учасниками процесу своїх прав, а також стимулювання їх активності в захисті цих прав [131, с. 33].

Досліджуючи реалізацію принципу диспозитивності у кримінальному процесі та участь потерпілих у кримінальних провадженнях, М.А. Чельцов зазначав, що злочини, що відносяться до категорії протиправних дій із невеликим ступенем тяжкості як наслідок не призводять до значного порушення правопорядку в державі, враховуючи це, законодавець передає саме потерпілому право переслідувати винну особу або за власним бажанням відмовлятися від переслідування [199 с. 186]. Ю.Є. Петухов стосовно цього питання наголошував, що факт збереження в юридичній літературі приватної форми функції обвинувачення обґрунтовується, з одного боку, тим, що деякі кримінально карані протиправні діяння, що не несуть суттєвої загрози суспільним та державним інтересам, повинні каратись за наявності твердого та незмінного бажання потерпілого, яке збереглось протягом кримінального судочинства, а з іншого боку, тим, що існують кримінальні правопорушення, оголошення змісту яких без відповідного бажання потерпілого призвело б лише до посилення страждань останнього. У зв’язку з цим, підсумовує автор, у всіх найбільш розвинених державах світу у кримінальному процесуальному законодавстві містяться положення щодо приватної форми обвинувачення як самостійної, форми обвинувачення, що принципово відрізняється від публічного обвинувачення [129, с. 97].

 Зазначену точку зору поділяє вітчизняний науковець В.М. Юрчишин та пропонує своє бачення кількісного складу категорії кримінальних проваджень із приватною формою обвинувачення. На думку автора до цієї категорії кримінальних проваджень має відноситись біль ніж 160 складів злочинів, які за своїми кримінально-правовими ознаками відповідають вищезгаданим критеріям [226, с. 45]. Дотримуючись аналогічної позиції В.В. Навроцька підкреслює, що визначальним критерієм діянь, що належать до категорії приватного обвинувачення, є специфічність об’єкта посягання, характер охоронюваних благ. Тільки діяння, що посягають на приватні інтереси, які не зачіпають більшою мірою публічні інтереси, можуть переслідуватись у приватному порядку [110, с. 45].

Зазначена концепція розподілу реалізації принципів публічності та диспозитивності, а відповідно й сутності та змісту участі в кримінальному провадженні прокурора як представника публічної форми обвинувачення з одного боку, а також потерпілого як представника приватної форми обвинувачення з іншого боку, знайшла своє місце у теорії кримінального процесу. Науковці, які присвячують свої дослідження реалізації принципу диспозитивності у кримінальному процесі здебільшого схиляються до позиції щодо відповідного обмеження впливу принципу публічності на вирішення кримінальних конфліктів саме із невеликим ступенем тяжкості. У цій категорії кримінальних правопорушень має панувати реалізація принципу диспозитивності. При цьому основна роль у вирішенні конфлікту відводиться саме сторонам провадження, де постраждала особа та винуватець вчинення злочинної дії, особисто або за допомогою представників, відстоюють права та інтереси у кримінальному провадженні у межах та у спосіб, передбачених законом. Кримінальні провадження із приватною формою обвинувачення перш за все пов’язують з ключовою роллю потерпілого у реалізації функції обвинувачення, який особисто або за допомогою представника вирішує не лише обсяг та зміст обвинувальної тези, а й формальний аспект обвинувальної функції. [131, с. 81].

Взагалі факт існування інституту приватного обвинувачення у кримінальному процесі, де в умовах панування принципу диспозитивності потерпілий є єдиним суб’єктом кримінального процесу із яким пов’язують реалізацію функції обвинувачення, викликає жваву дискусію серед вітчизняних та іноземних науковців. Так, Л.О. Названова зазначає, що публічність повинна займати домінуюче місце у кримінальному процесі, завдання розкриття злочинів та викриття винних не може бути предметом волевиявлення приватних осіб – це прерогатива державних органів, покликаних здійснювати боротьбу із злочинністю [113, с. 82]. Н.Є. Петрова взагалі заперечує поділ функції обвинувачення за формами її реалізації та стверджує, що використання будь-якого поділу за формами стосовно обвинувачення не є правильним, оскільки обвинувачення завжди публічне в силу законодавчого визначення злочину як суспільно-небезпечного діяння [125, с. 68]. М.А. Чельцов-Бебутов зазначає, що приватне обвинувачення реалізоване потерпілим є інститут, що вимирає, оскільки у кримінальному процесі домінує принцип публічності [200, с. 578]. В.К. Случевський з цього приводу зазначає, що здійснене злочинне посягання на правову норму, що охороняється державою створює право держави на застосування кримінальної кари, яке здійснюється у передбаченому законом процесуальному порядку уповноваженими на це особами, незалежно від волі потерпілої особи [153, с. 49].

Надання пріоритетного значення принципу публічності як ключового критерію визначення сутності повноважень представників держави, що здійснюють кримінальне провадження та прокурора зокрема під час вирішення кримінальних конфліктів у кримінальному провадженні, науковцями здебільшого обґрунтовується тим, що призначенням принципу публічності у кримінального процесі у кінцевому випадку є захист прав та інтересів особи [218, с. 46]. М.С. Строгович щодо цього питання зазначає, що є не правильним тлумачення принципу публічності як вчинення судом та органом досудового розслідування судових та слідчих дій у справі лише у державних інтересах [158, с. 38]. Таким чином, здійснюючи обвинувальний процес у межах принципу публічності прокурор як представник державного обвинувачення захищаючи та відстоюючи державний та суспільний інтерес, одночасно захищає та відстоює права та інтереси всіх фізичних та юридичних осіб, враховуючи права та інтереси приватних осіб, які постраждали внаслідок вчиненого кримінального правопорушення.

Таке визначення публічності у кримінальному процесі виглядає досить переконливим аргументом за для подальшого надання цьому принципу виключно пріоритетного значення під час вирішення кримінальних конфліктів у суспільстві. Проте, серед науковців є супротивники панівного домінування принципу публічності як основного під час вирішення кримінальних конфліктів у всіх категоріях кримінальних правопорушень.

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/37562.html