У нас уже 242731 рефератов, курсовых и дипломных работ
Заказать диплом, курсовую, диссертацию


Быстрый переход к готовым работам

Мнение посетителей:

Понравилось
Не понравилось





Книга жалоб
и предложений


 


Повноваження прокурора під час початку кримінального провадження у формі приватного обвинувачення

Відповідно до ст. 477 КПК України кримінальне провадження у формі приватного обвинувачення може бути розпочате прокурором лише на підставі заяви потерпілого щодо кримінальних правопорушень визначених змістом зазначеної процесуальної норми. Процесуальні повноваження прокурора під час початку кримінального провадження у формі приватного обвинувачення визначені у стст. 36 та 214 КПК. Так, відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 36 КПК України, прокурор здійснюючи нагляд за додержанням законів у формі процесуального керівництва досудовим розслідуванням, розпочинає безпосередньо досудове розслідування.

Аналізуючи § 2 чинного КПК слід зазначити, що законодавець, як на нашу думку, застосував досить оригінальну схему визначення функціонального забарвлення повноважень прокурора під час початку кримінального провадження та протягом його здійснення. Так, § 2 (Сторона обвинувачення) визначає перелік учасників кримінального провадження з боку держави, які відносяться до сторони обвинувачення та окреслює їх повноваження. Відповідно до сутності цього параграфу закону, у ст. 36 КПК законодавець визначає повноваження прокурора саме як сторони обвинувачення.

У частині 2 ст. 36 КПК визначені повноваження прокурора щодо нагляду за додержанням законів під час проведення досудового розслідування у формі процесуального керівництва. Зазначене дозволяє стверджувати, що законодавець суміщає діяльність прокурора, яка окреслена у п. 3 ст. 121 КУ із нагляду за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство із іншою конституційною функцією прокурора з підтримання державного обвинувачення, що визначена у п. 1 цієї конституційної норми. Й хоча автори Конституції України визначили окремо одна від іншої зазначені конституційні функції прокуратури, законодавець під час прийняття нового КПК України вирішив інакше. Це також підтверджується положенням п. 15 ч. 2 ст. 36 КПК, що додатково підкреслює позицію законодавця щодо органічного поєднання вищезазначених конституційних функції прокуратури.

Звичайно, така інтерпретація конституційних положень у чинному кримінальному процесуальному законодавстві може викликати окремі нарікання щодо певного дисонансу норм конституції та положень КПК. Особливо, як на наш погляд, не досить переконливою виглядає вищевказана позиція законодавця щодо реалізації прокурором державного обвинувачення (п. 15 ч. 2 ст. 36 КПК) в межах нагляду прокурором за додержанням законів під час проведення досудового розслідування у формі процесуального керівництва досудовим розслідуванням (ч. 2 ст. 36 КПК), оскільки саме таке співвідношення повноважень прокурора пропонується законодавцем враховуючи дослівний зміст ст. 36 КПК. Відповідно цей аспект законодавчої регламентації процесуальної діяльності прокурора може викликати побажання щодо більш вдалого визначення повноважень прокурора у кримінальному провадженні з тим, що б дещо відокремити між собою реалізацію у кримінальному процесі конституційних функції щодо підтримання державного обвинувачення та нагляду за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство.

Однак, на нашу думку, згадане положення кримінального процесуального закону перш за все продиктовано практичними реаліями процесуальної діяльності прокурора у кримінальному провадженні. У цьому сенсі досить доречною є наукова позиція щодо одночасного відображення у процесуальній діяльності прокурора двох конституційних функцій: обвинувачення і нагляду. Це дозволило зробити висновок про двоєдине процесуальне становище прокурора [220, с. 55].

Здійснюючи нагляд за додержанням законності органами, які провадять досудове розслідування, прокурор керується одним із завдань кримінального провадження щодо забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений … .

Це цілком свідчить про суворий нагляд прокурора за відповідністю вимогам закону здійснення кримінального переслідування винної особи правоохоронними органами всебічно, повно і неупереджено досліджуючи всі обставини кримінального провадження з подальшим формуванням відповідної доказової бази й формулювання обвинувальної тези. Вказана теза, тобто твердження про вчинення певною особою діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність використовуватиметься прокурором як відправна обвинувальна позиція у подальших стадіях кримінального провадження. Та лише за умов цілковитої законності реалізації функції обвинувачення можна стверджувати про справедливість прийняття рішення у кримінальному провадженні представниками державних органів. Отже це цілком може свідчити про органічну єдність конституційних функції прокурора щодо нагляду за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство та підтримання державного обвинувачення в суді на всіх стадіях кримінального провадження.

Як зазначалось вище, відповідно до ст. 477 КПК, прокурор розпочинає кримінальне провадження у формі приватного обвинувачення лише на підставі заяви потерпілого. Юридичний факт щодо початку кримінального провадження у формі приватного обвинувачення виключно за ініціативи потерпілої особи, на нашу думку, законодавець пов’язує із визначенням державного примату позиції потерпілого у кримінальному процесі. Ця позиція має ключове значення під час вирішення питання щодо кримінального переслідування осіб, які вчинили кримінальні правопорушення, що в першу чергу суттєво зазіхають на особисті права та інтереси постраждалих ніж стосуються суспільних та державних інтересів. Слід погодитись у межах цього питання із С.В. Горловою, яка наголошує, що держава надає громадянам право самостійно вирішувати питання щодо злочинності або не злочинності діяння, тому що це є виключно суб’єктивною сферою та втручання держави в особі відповідних органів принесе шкоду ніж користь [31, с. 182]. Досить влучно з цього приводу також зазначає Ф.М. Ягофаров: первинним є не держава, а індивід. Не держава «розділяє» з індивідом свої повноваження, а індивід делегує державі реалізацію свого права вимагати притягнення особи до кримінальної відповідальності. При порушенні прав людини важливим є не те, як до цього порушення ставиться держава, а то, як до порушення особистих прав відноситься постраждала приватна особа  [227, с. 95].

Саме законодавчо закріплений пріоритет принципу диспозитивності під час вирішення питання щодо початку кримінального провадження із приватною формою обвинувачення, жодним чином не дозволяє прокурору самостійно вирішувати це питання без відповідної заяви потерпілого. Цей аспект кримінального провадження у формі приватного обвинувачення виглядає досить переконливим враховуючи сутність кримінальних правопорушень із приватною формою обвинувачення.

Визначаючи сутність кримінальних проваджень із приватною формою обвинувачення В.В. Дорошков відокремлює наступні чотири ключові фактори: 1) особлива природа злочинних діянь, які переслідуються у порядку приватного обвинувачення, що зачіпають не державні, а приватні інтереси громадян; 2) незначна суспільна небезпека окремих злочинів; 3) важливість думки потерпілого для встановлення складу злочинної дії; 4) можливість звільнення правопорушника від кримінальної відповідальності за вчинене діяння, за для урегулювання конфлікту (примирення сторін) і з метою не заподіяння ще більшої шкоди потерпілому фактом оприлюднення скоєного ніж безпосередньо злочином [44, с.  46]. Загалом автор досить вдало виокремив головні риси, що формують сутність проваджень із приватною формою обвинувачення та створюють уяву про інститут приватного обвинувачення взагалі.

На окремих з цих факторів ми зі свого боку хотіли б зупинитись детальніше. Перш за все, на нашу думку третій елемент в запропонованій системі не є беззаперечним. Я к на нашу думку, то з’ясування, наприклад прокурором, думки потерпілого для визначення складу певної злочинної дії не є ключовою рисою виключно кримінальних проваджень із приватною формою обвинувачення.

Думка потерпілого під час встановлення елементів складу злочину має значення для всіх без винятку випадків вчинення кримінальних правопорушень, особливо тих, що скоєні в умовах неочевидності незалежно від їх ступеня тяжкості. Тому зараховувати зазначений аспект лише до особливостей провадження за кримінальними правопорушеннями із приватною формою обвинувачення було б не досить коректним. Як на наш погляд, то у цьому випадку скоріш за все доцільніше вести мову не про з’ясування думки потерпілого для визначення складу певного кримінального правопорушення, а про з’ясування думки потерпілого щодо початку кримінального провадження у формі приватного обвинувачення, оскільки саме з ініціативою потерпілого у вигляді відповідного звернення до правоохоронних органів пов’язують здійснення кримінального провадження у формі приватного обвинувачення.

Окремої уваги заслуговує розгляд першого та другого елементів запропонованої В.В. Дорошковим системи. Так, особливість природи злочинних діянь, що перш за все зачіпають приватні інтереси громадян, а не державні, має безпосередній зв’язок із суспільною небезпекою скоєних кримінальних правопорушень. Вчинені злочинні дії, на які розповсюджується фактор незначної суспільної небезпеки, тобто незначного ступеня тяжкості за своєю сутністю не зачіпають державних інтересів. При цьому, навпаки, якщо кримінальне правопорушення є тяжким, особливо тяжким та навіть більшою мірою посягатиме на особисту сферу життя потерпілого, то для держави це не є фактично перешкодою щодо втручання у кримінальний конфлікт та здійснення кримінального провадження у межах публічної форми обвинувачення. Так, наприклад у разі вчинення щодо потерпілого, наприклад, злочинів передбачених ст. 121, ч. 2 ст. 153 КК України, держава втручатиметься у цей конфлікт навіть незважаючи на те, що злочинна дія більшою мірою була спрямована проти конкретної особи, оскільки у цих випадках тяжкість вчинених злочинних дій одночасно становить суттєву суспільна небезпеку.

Цей фактор запускає державний механізм кримінального переслідування винної особи, оскільки захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень є одним із завдань кримінального провадження, що реалізується відповідними державними органами. У зв’язку з цим, ми зі свого боку вважаємо, що було б більш доцільним об’єднати перших два пункти запропонованої автором системи, тому що їх органічна єдність є очевидною. Проте ми не претендуємо на визначення своєї позиції як безапеляційної та в цілому ще раз підкреслюємо слушність запропонованої автором системи правових елементів, що відображають сутність кримінальних проваджень із приватною формою обвинувачення.

 

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/37562.html  

Найти готовую работу


ЗАКАЗАТЬ

Обратная связь:


Связаться

Доставка любой диссертации из России и Украины



Ссылки:

Выполнение и продажа диссертаций, бесплатный каталог статей и авторефератов

Счетчики:


© 2006-2022. Все права защищены.
Выполнение уникальных качественных работ - от эссе и реферата до диссертации. Заказ готовых, сдававшихся ранее работ.