Повноваження прокурора під час здійснення досудового розслідування у кримінальному провадженні у формі приватного обвинувачення

Відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 3 КПК України досудове розслідування є стадією кримінального провадження, яка починається з моменту внесення відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань (далі – ЄРДР) і закінчується закриттям кримінального провадження або направленням до суду обвинувального акта, клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру, клопотання про звільнення особи від кримінальної відповідальності. Значимість стадії досудового розслідування для всього кримінального провадження у справах із різними формами обвинувачення важко переоцінити.

Визначаючи сутність стадії досудового розслідування Є.Г. Коваленко та В.Т. Маляренко зазначають, що досудове розслідування є самостійною частиною кримінального процесу, його процесуальною стадією. Досудове розслідування як самостійна стадія являє собою відповідно врегульовану законом, у формі правових відносин діяльність органів досудового розслідування, прокуратури, й інших учасників досудового розслідування, що здійснюється у встановленому кримінальним процесуальним законом порядку, з метою виявлення злочинів, повного всебічного й об’єктивного розслідування кримінальних справ і спрямована на вирішення завдань кримінального судочинства [71, с. 268].

Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами (ст. 24 КУ). Проте всебічність, повнота та об’єктивність розгляду кримінального провадження в суді та його вирішення потребують великої і кваліфікованої підготовчої роботи. У зв’язку з цим за всіма кримінальними провадженнями має здійснюватись досудове розслідування [105, с. 201]. Ключове процесуальне положення серед учасників кримінального провадження законодавцем приділяється особі прокурора, який під час стадії досудового розслідування займає процесуальне положення керівника досудового розслідування (ч. 2 ст. 36 КПК).

Вказаний процесуальний статус прокурора в кримінальних провадженнях у формі приватного обвинувачення, має не лише забезпечувати належну реалізацію публічної форми обвинувачення, а й одночасно сприяти залученню потерпілого до реалізації функції обвинувачення в кримінальному провадженні. У цьому аспекті перш за все слід наголосити, що подібний формат участі прокурора у вказаної категорії кримінальних проваджень має відбуватись у вигляді збалансованої трьох векторної процесуальної політики, яка, як на наш погляд, має складатись з трьох напрямів: 1) збільшення процесуальної ролі прокурора щодо залучення потерпілого до реалізації функції обвинувачення; 2) оптимізація процесуального статусу потерпілого щодо реалізації функції обвинувачення в кримінальному провадженні; 3) узгодження процесуального статусу потерпілого як приватного обвинувача із обвинувальним статусом прокурора.

Лише за умов належної реалізації вказаних напрямів процесуальної політики є можливим збалансування процесуальних статусів публічного та приватного обвинувачів в кримінальному провадженні та досягнення паритету реалізації принципів диспозитивності та публічності в регулюванні кримінальних процесуальних правовідносин в сфері приватного обвинувачення. Отже, в межах цього питання дисертаційного дослідження ми приділимо увагу щодо реалізації вказаних положень під час стадії досудового розслідування кримінального провадження у формі приватного обвинувачення.

Приводом до виникнення стадії досудового розслідування кримінального провадження у формі приватного обвинувачення, як зазначалось раніше, є заява потерпілого, яка подається до прокурора або слідчого у встановленій законом формі. Саме із фактом отримання представниками правоохоронних органів відповідної заяви пов’язане набуття постраждалою від кримінального правопорушення особою процесуального статусу потерпілого. Згідно із ч. 2 ст. 55 КПК законодавець пов'язує факт набуття постраждалою особою процесуального статусу потерпілого із поданням до правоохоронних органів, у нашому випадку – прокурора, двох видів заяв: 1) заява про вчинення щодо постраждалого кримінального правопорушення; 2) заява про залучення постраждалої особи до кримінального провадження як потерпілого.

У першому випадку, відповідно до ч. 2 ст. 55 КПК із моменту прийняття прокурором заяви про вчинення кримінального правопорушення постраждала особа автоматично набуває статусу потерпілого у кримінальному провадженні із наданням відповідних прав та закріпленнях певних процесуальних обов’язків. Таке визначення умови набуття процесуального статусу потерпілого, як на наш погляд є дещо нелогічним, беручи до уваги положення ст. 214 КПК. Так, кримінальне провадження у вигляді однієї з його стадій, а саме досудового розслідування розпочинається з моменту внесення відомостей передбачених у ч. 5 ст. 214 КПК до ЄРДР. За цих умов слід звернути увагу, що внесення подібних відомостей прокурором може відбуватись у межах 24 годинного терміну визначеного у ч. 1 вказаної статті КПК. Тобто законодавець відводить добу на початок прокурором кримінального провадження у формі приватного обвинувачення з моменту отримання ним відповідної заяви від потерпілого.

Прокурор отримавши від потерпілого заяву щодо вчинення кримінального правопорушення фактично посвідчує факт набуття останнім процесуального статусу потерпілого із одночасним врученням пам’ятки про процесуальні права та обов’язки останнього. У цьому випадку, як на наш погляд, виникають певне законодавче непорозуміння. Передусім, це стосується того явища, що постраждала особа може набувати процесуального статусу потерпілого в кримінальному провадженні ще до початку самого кримінального провадження, оскільки прийняття прокурором заяви щодо вчинення кримінального правопорушення від потерпілого ще не означає одночасного внесення прокурором відповідних відомостей до ЄРДР та відкриття кримінального провадження.

Як ми зазначали цей термін може складати 24 години. Законодавчо закріплена процесуальна можливість набуття постраждалою особою процесуального статусу потерпілого у кримінальному провадженні ще до початку кримінального провадження є не прийнятним фактом, оскільки, по-перше, це є абсолютно алогічним фактом, по-друге, може призводити до певних непорозумінь між учасниками кримінального провадження, по-третє, неодмінно негативно впливатиме на своєчасне та повноцінне забезпечення реалізації прокурором правового статусу потерпілого у кримінальному провадженні.

Прокурор, який приймає від постраждалої особи відповідну заяву про вчинення кримінальне правопорушення створює процесуальні умови, за яких потерпілий теоретично має всі законні підстави без будь-яких зволікань користуватись наданими законом правами. Однак практично зробити це не має ніякої можливості, оскільки відповідно до ч. 1 ст. 56 КПК потерпілий має процесуальні права лише протягом кримінального провадження, а як ми вже зазначали, момент прийняття заяви щодо вчинення кримінального правопорушення від потерпілого ще не означає одночасний початок кримінального провадження у формі приватного обвинувачення. За цих умов й прокурор законодавчо позбавлений можливості у процесуальному сенсі забезпечити реалізацію потерпілим свого правового статусу під час стадії досудового розслідування кримінального провадження у формі приватного обвинувачення.

Наведеним прикладом, на жаль, не обмежуються певні законодавчі непорозуміння, що можуть виникати на початку стадії досудового розслідування кримінального провадження у формі приватного обвинувачення. Так, відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 56 КПК потерпілий має право на негайне прийняття і реєстрацію заяви про кримінальне правопорушення, визнання його потерпілим. Перш за все знов слід звернути увагу на особливості структури законодавчого визначення правового статусу потерпілого в кримінальному провадженні. Зазначений пункт, що регулює правовий статус потерпілого, структурно відноситься до ч. 2 ст. 56 КПК, яка у свою чергу регламентує процесуальний статус потерпілого під час стадії досудового розслідування кримінального провадження. Однак, подібна систематизація є дещо некоректною, оскільки, як ми вище зазначали, факт прийняття та реєстрації заяви від потерпілого не свідчить про одночасний початок стадії досудового розслідування. Таким чином відображати право потерпілого на відповідне звернення до прокурора із заявою про злочин у структурі прав, які надаються потерпілому протягом стадії досудового розслідування – є дещо не достатньо коректною позицією законодавця.

У межах цього питання ми хотіли б окремо зупинитись на іншому, як на наш погляд негативному аспекті, який міститься у змісті п. 1 ч. 2 ст. 56 КПК. У конструкції цієї норми законодавець використовує термін «негайно», що практично може сприйматись не лише як невідкладність або терміновість прийняття та реєстрації правоохоронними органами заяви про кримінальне правопорушення, а також як негайність визнання особи потерпілою. Цього висновку можна дійти спираючись на ч. 2 ст. 55 КПК, яка передбачає набуття постраждалою особою статусу потерпілого з моменту надання заяви про вчинення кримінального правопорушення.

Отже якщо постраждала особа має право на «негайне» прийняття та реєстрацію заяви про злочин, той відповідно має право на «негайне» набуття процесуального статусу потерпілого. Подібним кроком як на нашу думку, законодавець намагався підкреслити важливість процесуальної особи потерпілого для всього кримінального провадження та визначення законом умови у вигляді негайного набуття потерпілим статусу потерпілого за для можливості своєчасного використання останнім наданим законом процесуальним статусом. Така законодавча ініціатива держави продиктована як теоретичними поглядами вітчизняних науковців [33, с. 101] так й практичною доцільністю. Слід зазначити, що під час дослідження архівних судових кримінальних справ, було виявлено, що приблизно у 60 % справ приватного обвинувачення, процесуальне визнання особи потерпілим відбувалось одночасно із порушенням суддею кримінальної справи, з відповідною приміткою у резулятивної частині постанови про порушення кримінальної справи (КПК від 1960 року). На наш погляд, вказаний процесуальний порядок визнання потерпілим у справах приватного обвинувачення був дуже доречним та безумовно позитивно вплив на реалізацію потерпілим свого процесуального статусу у судовому провадженні.

Отже, враховуючи викладене, визначена у КПК позиція законодавця щодо невідкладності набуття постраждалою особою процесуального статусу потерпілого потребує схвалення. Проте, вочевидь необхідно обмовитись, що практична реалізація законодавчої ініціативи щодо «негайного» набуття постраждалою особою процесуального статусу потерпілого навряд є здійсненою. Справа в тому, що окремі підзаконні нормативні документи, які регулюють діяльність вітчизняних правоохоронних органів в окремих випадках не достатньою мірою відповідають вимогам закону. У цьому аспекті ми хотіли б звернути увагу на окремих з них.

Відповідно до п. 3.5. Інструкції про порядок ведення єдиного обліку в органах і підрозділах внутрішніх справ України заяв і повідомлень про вчинені кримінальні правопорушення та інші події, затвердженої наказом МВС України № 1050 від 19.11.2012 року (далі – Інструкція про порядок ведення єдиного обліку в ОВС), про наявність письмових заяв про вчинені кримінальні правопорушення та інші події, що надійшли до чергової частини органу внутрішніх справ, а також повідомлень, які надійшли усно, у яких наявні відомості, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення, після реєстрації в журналі єдиного обліку заяв і повідомлень про вчинені кримінальні правопорушення та інші події (далі – журнал ЄО) оперативний черговий доповідає начальникові слідчого підрозділу для внесення слідчими відповідних відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань та інформує начальника органу внутрішніх справ. У разі виявлення начальником органу внутрішніх справ, що заява чи повідомлення містять відомості, які свідчать про вчинення кримінального правопорушення, він за своєю резолюцією (не пізніше однієї доби з часу реєстрації заяви в журналі ЄО) повертає її до чергової частини для негайної передачі начальнику слідчого підрозділу (ч. 3 п. 3.5)

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/37562.html