Генеза досудового розслідування та процесуальних рішень слідчого

Формування належних теоретичних основ боротьби зі злочинністю в сучасних умовах, коли щодо окремих видів кримінальних правопорушень держава майже повністю втратила контроль, є пріоритетним завданням не лише науковців, а й законодавців [257, с.122–123]. Боротьба зі злочинністю є важливою сферою внутрішньої діяльності держави [698, с.5]. В ідеалі вона повинна здійснюватися на підставі розробленої концепції, являти собою відповідну політичну лінію –політику у сфері боротьби зі злочинністю, як правильно відзначає П. Л. Фріс. У залежності від галузі законодавства така політика може набувати різних ознак, як от кримінальних, кримінально-процесуальних тощо [699, с.10–11]. На наше переконання, злочинності можна протидіяти, напрацьовувати для цього способи і оновлювати методи, однак боротьба із нею є перманентним процесом.

Як продовження висловлених поглядів, К. М. Карпо вказує, що формування теоретичного базису, у свою чергу, вимагає проведення фундаментальних досліджень політики у сфері боротьби із злочинністю в цілому та її видів, зокрема кримінально-процесуальної політики. Як правозастосовча діяльність державних органів із реалізації кримінальної відповідальності кримінальний процес є своєрідною матеріалізацією кримінального права. Саме в кримінально-процесуальній політиці кримінально-правова політика знаходить свою деталізацію, подальше втілення. Кримінально-процесуальна політика -це невід’ємна політики у сфері боротьби зі злочинністю, що являється своєрідним продовженням кримінально-правового елементу єдиної лінії держави у боротьбі із злочинністю. Як самостійний вид, кримінально-процесуальна політика характеризується специфічними, актуальними для неї принципами, завданнями, джерелами і засобами впливу. Проте, незважаючи на надзвичайно важливе значення, проблеми кримінально-процесуальної політики рідко привертали увагу радянських та вітчизняних вчених-процесуалістів. На сьогодні відсутні комплексні наукові дослідження щодо змісту і характеристики даного виду політики у сфері боротьби зі злочинністю, а серед науковців немає єдності і щодо самого терміну „кримінально-процесуальна політика”, під якою цей автор розуміє вид діяльності державних органів, який визначає напрями роботи правотворчих і правозастосовчих органів держави, спрямовані на розкриття кримінальних правопорушень і вирішення кримінальних проваджень з метою зниження рівня злочинності в державі та зменшення наслідків її впливу на суспільні відносини [257, с.122–123]. За визначенням М. І. Загороднікова, кримінально-процесуальна політика направляє законотворчу діяльність, що визначає структуру і форми роботи органів розшуку, дізнання, слідства і суду, а також практичну діяльність цих органів та громадських організацій по боротьбі із злочинністю і попередження кримінальних правопорушень [213, с.14]. Таке визначення частково заперечується науковцями, і, на наш погляд, заслужено, так як виникають сумніви щодо самого терміна „судова політика”. Аналіз цього терміна дозволяє зробити висновок, що сфера її впливу значно вужча [257, с.122]. Кримінально-процесуальна політика -це воля влади по відношенню до розслідування кримінальних правопорушень і судового розгляду кримінальних проваджень. Це напрям діяльності правотворчих і правозастосовчих органів по виробленню і застосуванню форм реалізації норм кримінального права на всіх етапах здійснення кримінального судочинства, визначає О. І. Александров [3, с.70]. Очевидно, що в будь-якому із наведених вище поглядів кримінально-процесуальна політика повинна стати пріоритетною на шляху реформування та вдосконалення чинного кримінального процесуального законодавства, адже будь-яка реформа чи зміна повинні виходити із глибоких наукових досліджень і продуманих, обґрунтованих поступових кроків законодавця, на що нами вже зверталася увага у юридичній літературі [32, с.23-26; 33, с.21-25]. Про це також свідчать і результати опитаних нами 405 працівників слідчих підрозділів МВС України. Як зазначили ці слідчі, найбільш пріоритетними напрямами кримінальної процесуальної політики України в сучасних умовах є створення окремого Слідчого департаменту чи комітету -179 (43,4 %) респондентів; прийняття Закону України „Про статус слідчого” -101 (24,5 %); внесення необхідних змін до чинного КПК -51 (12,4 %). Ці погляди частково вже знайшли свою реалізацію в КПК 2012 року [329].

Одним із напрямів кримінально-процесуальної політики України в сучасних умовах має стати удосконалення досудового слідства, яке є однією з провідних проблем правової реформи, що відбувається в Україні. З метою активізації і поліпшення діяльності слідчих проводиться робота щодо вдосконалення тактики і методики розкриття і розслідування кримінальних правопорушень, впроваджується позитивний досвід, передові форми і методи організації роботи [709, с.211]. Однак, на наш погляд, цього недостатньо. Необхідно удосконалювати нормативні документи, що регламентують таку діяльність, потрібні більш глибокі перетворення та зрушення, так звана, неодноразово згадувана у юридичній літературі „зміна об’єктива” у розумінні завдань та функцій, вимог об’єктивного характеру, процесуального статусу слідчого.

Цілком слушно констатував Є.Г. Коваленко, що слідчий -це учасник кримінального процесу, який провадить досудове слідство. При провадженні досудового слідства всі рішення про спрямування слідства і про провадження процесуальних дій слідчий приймає самостійно, за винятком випадків, якщо законом передбачено одержання згоди від суду або прокурора, і несе повну відповідальність за їх законне і своєчасне проведення. Постанови слідчого, винесені відповідно до закону в кримінальному провадженні, є обов’язковими для виконання всіма підприємствами, установами та організаціями, посадовими особами і громадянами [265, с.82–83]. Такі науковці як О. В. Баулін [61], В. І. Галаган [122], Ю. М. Грошевий [158], А. Я. Дубинський [191], О. В. Капліна [251, 252], Н. С. Карпов [259, 260], В. С. Кузьмічов [339, 340], Л. М.Лобойко [374, 378, 382], М. М. Михеєнко [430], З. М. Онищук [464], М. А. Погорецький [494, 497], Б. В. Романюк [574], О. А. Солдатенко [611, 612], С. М. Стахівський [623], В. М. Тертишник [648, 649, 650, 651, 652], Л. Д. Удалова [676, 677, 678] дотримуються традиційної точки зору та вважають, що слідчий у кримінальному процесі повинен бути самостійним суб’єктом. Цими авторами у різні періоди часу велася мова про шляхи удосконалення як системи досудового слідства взагалі, так і процесуального статусу слідчого, зокрема. Висловлюються і протилежні точки зору, зокрема щодо ліквідації існуючих слідчих органів і введення інституту судових слідчих у складі судової системи [396; 98; 576; 100; 174]. Ми є прихильниками першої групи вчених і вважаємо, що існування досудового розслідування та слідчих-суддів не взаємовиключається, а лише сприятиме удосконаленню судового контролю за розслідуванням, яке проводять слідчі. Саме таким чином і підійшов законодавець до вирішення цієї проблеми у КПК 2012 р., що є досить позитивним моментом цього кодексу. Хоча до сьогоднішнього дня положення чинного законодавства про процесуальну незалежність та самостійність є більш декларативними, ніж такими, що мають реальне втілення у сучасних реаліях [34, с.67–71; 48, с.435–437; 51, с.215–221]. Це також підтверджують результати проведеного нами анкетування 405 слідчих ОВС, з яких 294 (48%) вказали на цю обставину, як на одну із головних проблем досудового провадження. Таку ж відповідь дали 133 (53,2%) із 250 опитаних нами курсантів слідчих факультетів ВНЗ системи МВС, у яких очевидно наявне глибоке розуміння цієї проблематики. Результати проведеного нами додаткового анкетування 220 слідчих ОВС засвідчили наявність ще загрозливіших деструктивних тенденцій, адже 78 (35,4 %) респондентів вказали на повну відсутність незалежності слідчого при цьому, серед іншого, 105 (48%) слідчих основною проблемою визнали тотальну процесуальна залежність від прокурора, який здійснює процесуальне керівництво досудовим розслідуванням. Тобто чинний державний механізм, на жаль, не може в повному обсязі забезпечити задекларовану у КПК процесуальну незалежність та самостійність слідчого. Це, по-перше, пов’язано із відсутністю окремого нормативного документа –Закону України „Про статус слідчого”, а по друге –відсутністю концентрації уваги законодавчих органів на розвитку та впровадженні збалансованої кримінально-процесуальної політики держави, що в результаті створює проблеми кримінального процесуального забезпечення досудового слідства. Українські слідчі та прості громадяни нашої держави тривалий час перебувають в очікуванні визначення правового статусу слідчого на рівні окремого закону [148, с.16–17].

Процесуальна незалежність та самостійність слідчого це такі елементи його процесуального статусу, які на наш погляд не можуть бути вирішені лише у нормах КПК. Тут необхідний окремий закон, що буде містити відповіді на ті болючі питання, що накопичувалися роками упродовж щоденної копіткої діяльності слідчих у процесі досудового розслідування. Український законодавець впродовж 15 років намагався вирішити означену проблему позитивно, але поки що ці спроби виявилися безрезультатними. На розгляд Верховної Ради України вносилися законопроекти „Про статус слідчих” (реєстр. № 7440 від 27 серпня 2001 року); „Про працівників органів досудового слідства та їх соціальний захист” (реєстр. № 1230 від 17 червня 2002 року); „Про статус та процесуальні і соціальні гарантії слідчих України” (реєстр. № 4125 від 8 вересня 2003 року); „Про систему досудового слідства в Україні” (реєстр. № 2716 від 11 грудня 2006 року); „Про статус слідчих” (реєстр. № 1437 від 25 січня 2008 року). Законопроекти № 1230 та № 2716, були відкликані самими суб’єктами законодавчої ініціативи. Законопроекти № 7440 та № 4125 не були прийняті як закони за результатами розгляду [180]. 15 червня 2011 року Міністерством внутрішніх справ України видано наказ №336 (із змінами, внесеними наказом МВС України від 3 серпня 2011 року № 516) „Про проведення експерименту щодо апробації вертикальної системи підпорядкування слідчих підрозділів органів внутрішніх справ України”, згідно з яким з 1 липня 2011 року по 30 червня 2012 року проводився експеримент щодо апробації підпорядкування всіх слідчих підрозділів міліції начальникові Головного слідчого управління МВС України. На період цього експерименту вказаним наказом було затверджено тимчасові положення про Головне слідче управління та органи досудового слідства МВС, тимчасові типові положення про слідчі управління та відділи, тимчасову інструкцію з організації діяльності органів досудового слідства в системі МВС України та взаємодії їх з іншими структурними підрозділами ОВС в розкритті та розслідуванні злочинів [545]. Аналіз цього відомчого документа свідчить, що новел він не містив, а одним із чотирьох силових відомств зроблено чергову, можливо і результативну спробу, протягом календарного року збільшити штатну чисельність служби, змінити її вертикальне підпорядкування. Автор дисертації була членом наглядової ради з проведення експерименту відповідно до п.5.7 означеного наказу та розпорядження УМВС України в Івано-Франківській області від 9 липня 2011 року № 1/8-267. Позитивні очікування, на жаль не виправдались, бо в червні 2012 року не було констатовано якісних, докорінних змін в діяльності органів досудового слідства МВС. У зв’язку із вступом в дію КПК 2012 р., 9 серпня 2012 року Міністерством внутрішніх справ України видано наказ №686 „Про організацію діяльності органів досудового розслідування Міністерства внутрішніх справ України”, яким затверджено Положення про органи досудового розслідування Міністерства внутрішніх справ України; Положення про Головне слідче управління МВС України; Типове положення про слідче управління (відділ) головного управління, управління МВС України в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, на транспорті; Типове положення про слідчий відділ (відділення) міського, районного, лінійного управління (відділу) головного управління, управління МВС України в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, на транспорті; Інструкцію з організації діяльності органів досудового розслідування Міністерства внутрішніх справ України [540]. Однак практичні працівники зіткнулися із цілою низкою недосконалих норм КПК 2012 р., а як результат – неадаптоване законодавство стало причиною масових звільнень із слідчих підрозділів кваліфікованих працівників, які десятиліттями набували навиків та майстерності роботи за КПК 1960 р. Організаційно-штатні зміни тривають на рівні МВС до сьогоднішнього дня. Також слід констатувати, що вказаним наказом суттєво обмежено і так хитку процесуальну незалежність слідчого, а його положення про визначення процесуального статусу слідчого ОВС на сьогоднішній день є мало оптимістичними. На наш погляд, реформаторам і законодавцям слід врахувати 16-річний, на жаль, часто негативний  досвід, та поставити собі риторичне запитання про те, що саме ми прагнемо змінити в сучасному кримінальному процесуальному законодавстві, яку мету перед собою ставимо, яких негативних наслідків, що вже існують прагнемо уникнути. Без концептуального бачення суті проблеми її правильно і швидко вирішити неможливо, на що нами вже зверталася увага у юридичній літературі [35, 47]. Слід погодитися із раціональною пропозицією Л. М. Лобойка та О. А. Банчука, суть якої полягає в тому, що усунення процесуальної залежності слідчого від свого керівника повинно стати одним із напрямів реформи кримінального процесу [379, с.38], однак згідно з положеннями КПК 2012 р. слідчий став повністю залежним ще і від прокурора, який реалізує на сьогоднішній день функцію процесуального керівництва всім процесом досудового розслідування. На цих питаннях більш детально буде зосереджено увагу у підрозділі 4.2 дисертації.

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/37592.html