Роль процесуальних рішень слідчого при розслідуванні кримінальних правопорушень

Процесуальний порядок розслідування кримінальних правопорушень чітко визначений кримінально-процесуальним законодавством –умовами та послідовністю проведення як окремих процесуальних дій і прийняття рішень, так і умовами здійснення розслідування в цілому [120, с.18]. Така діяльність отримала у теорії кримінальної процесуальної науки назву кримінально-процесуальної діяльності. Одним із авторів визначення кримінально-процесуальної діяльності слід вважати Р. Д. Рахунова, який вказав, що це сукупність або система дій, здійснюваних учасниками кримінального процесу у встановленому кримінально-процесуальним законом порядку із огляду наданих їм прав та покладених на них обов’язків [559, с.23]. А. Я. Дубинський вважав, що до кримінально-процесуальної діяльності належить система дій з порушення, розслідування і розгляду справ про злочини. Ці дії державних органів, уповноважених здійснювати боротьбу зі злочинністю, відіграють визначальну роль при характеристиці поняття кримінально-процесуальної діяльності [190, с.47].

У КПК 2012 року відсутнє визначення кримінально-процесуальної діяльності. Однак у пункті десятому частини першої статті 3 КПК 2012 року вживається, на наш погляд, узагальнене поняття, що іменується кримінальним провадженням –досудове розслідування і судове провадження, процесуальні дії у зв’язку із вчиненням діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність [329]. Таке поняття, вочевидь, потребує деталізації і тлумачення з огляду на повноваження суб’єктів, які здійснюють вказану діяльність.

Хоча у наведених визначеннях більшість характеристик є спільними, нам видається найбільш ґрунтовним розуміння кримінально-процесуальної діяльності як регламентованої законом діяльності органів дізнання і досудового слідства щодо реалізації своїх повноважень при проведенні процесуальних дій по розкриттю злочинів на досудових стадіях процесу, в результаті здійснення яких виникають, змінюються або припиняються кримінально-процесуальні відносини, визначається сукупність доказів, необхідних для встановлення істини [124, с.43].

Виходячи із наведеного визначення та вимог чинного КПК діяльність слідчого із розслідування кримінальних правопорушень можна охарактеризувати як регламентовану законом діяльність, яка розпочинається з моменту внесення відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань та полягає в реалізації своїх повноважень з прийняття процесуальних рішень щодо проведення процесуальних дій, спрямованих на захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорону прав, свобод і законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування й судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура. Така діяльність завершується закриттям кримінального провадження або направленням до суду обвинувального акта, клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру, клопотання про звільнення особи від кримінальної відповідальності.

Формуючи елементи наведеного вище визначення ми стикнулися із прогалиною чинного КПК, яка вимагає негайного усунення. Законодавець у нормах КПК оперує поняттями «кримінальне правопорушення», «ознаки кримінального правопорушення», які є базовими для внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань та початку першої стадії кримінального процесу. Однак нами констатовано, що ні чинний КПК, ні чинний КК України визначення кримінального правопорушення не містить. У пункті 7 частини 1 статті 3 КПК вказано, що закон України про кримінальну відповідальність – законодавчі акти України, які встановлюють кримінальну відповідальність (Кримінальний кодекс України та закон України про кримінальні проступки). У пункті 10 частини 1 статті 3 КПК унормовано, що кримінальне провадження – досудове розслідування і судове провадження, процесуальні дії у зв'язку із вчиненням діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність. Згідно із пунктом 6 частини 1 статті 3 КПК досудове слідство – форма досудового розслідування, в якій здійснюється розслідування злочинів, а відповідно до пункту 4 цієї ж частини норми дізнання – форма досудового розслідування, в якій здійснюється розслідування кримінальних проступків. Виходячи із проведеного нами аналізу означених вище норм, пропонуємо доповнити частину 1 статті 3 КПК пунктом 7¹ навівши визначення основного терміну кримінальне правопорушення – це кримінально-каране діяння (злочин або кримінальний проступок) відповідальність за вчинення якого встановлена Кримінальним кодексом України або законом України про кримінальні проступки. Таке доповнення підтримали 196 (89 %) із 220 опитаних нами за додатковою анкетою слідчих, адже вважають його нагальним для стабілізації нормальної роботи всіх правоохоронних органів.

Розкриття та розслідування кримінальних правопорушень характеризують як інформаційний процес, тобто як процес виявлення, вилучення, накопичення, переробки та використання інформації, який можна інтерпретувати як систему діяльності зі сприйняття, обробки, зберігання, передачі та використання інформації. Інформаційне забезпечення розслідування злочинів, як сукупність законних, своєчасних, ефективних, цілеспрямованих процесів збирання, сприйняття, зберігання, переробки, передачі, надання, отримання і використання криміналістичної інформації в зручній для слідчого формі з метою вирішення завдань кримінального судочинства, становить зв’язок між криміналістичною інформацією та її користувачем (слідчим) [723, с.252–253]. Ми вважаємо, що обізнаність слідчого, володіння ним інформаційними ресурсами, вміння їх накопичувати і синтезувати сприятиме прийняттю своєчасних, законних, вмотивованих та об’єктивних рішень, які є запорукою повноти і об’єктивності розслідування. Інформація –категорія ідеальна. Саме виходячи з цього їй, на відміну від матеріальних утворень притаманні своєрідні властивості, особливе місце серед яких займають невичерпність, здатність до накопичування та збереження, можливість багаторазового використання, розсіювання та ін. [88, с.10]. Є. Д. Лук’янчиков вважає, що криміналістична інформація –відомості про криміналістично-значимі ознаки злочину, які вилучено із залишених ним слідів суто криміналістичними засобами (у тому числі й оперативно-розшуковими), що мають відношення до розкриття, розслідування та запобігання злочинів [388, с.106]. На нашу думку, як вірно вказує І. В. Чурікова, запорукою безпосереднього, неупередженого розгляду кримінального провадження в суді є всебічна, повна і об’єктивна процесуальна діяльність слідчого на стадії досудового розслідування [714, с.234–235], тобто простежується причинно-наслідковий зв’язок між рішеннями, які приймає слідчий у процесі розслідування та судовими рішеннями. Центральною проблемою є їх всебічність, повнота, вмотивованість і об’єктивність.

Об’єктивним розслідування може бути лише при дотриманні тими суб’єктами, які його реалізують наступних правил: процесуальні дії, які проводяться повинні бути направлені не лише на збір, але і на паралельну перевірку інформації; вони повинні проводитися у тій послідовності, яка унормована у КПК або слідує із здобутих по кримінальному провадженні доказів у їх сукупності. Наприклад, впізнаючий, заздалегідь повинен бути допитаний із з’ясуванням питання про можливість впізнання, про прикмети, по яких він може впізнати об’єкт; результати обшуку є вихідним моментом для постановки запитань під час допиту [614, с.41]. Лише глибока перевірка широкого спектру версій, які закріплені в плані слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій у кримінальному провадженні, вміле та кваліфіковане проведення процесуальних дій та прийняття на їх основі процесуальних рішень дозволить провести всебічне розслідування, яке сприятиме встановленню об’єктивної істини [15, с.13–14]. Це твердження висловлене у відповідності з вимогами статті 91 КПК 2012 року, тому не викликає жодних заперечень. Однак воно перебуває на одній критичній паралелі із проблематикою розуміння функцій слідчого та їх закріплення у чинному КПК. Проведений нами аналіз спеціальних юридичних джерел засвідчує про відсутність однакового розуміння функцій слідчого науковцями [52, 94–99; 53, с.52–55].

Така проблема не є на користь і всім іншим фахівцям, котрі займаються боротьбою зі злочинністю, яка в країні стає в більшій мірі організованою та професійною [117, с.144–145]. Проблема розподілу функцій між учасниками кримінального судочинства на досудових стадіях процесу є однією з найскладніших як у теоретичному, так і в практичному плані. Полеміка про те, які ж процесуальні функції (функцію) необхідно покласти на слідчого, бере свій початок з моменту появи даної процесуальної фігури в судочинстві Російської імперії та продовжується, не втрачаючи своєї актуальності, і донині. Як зазначається в юридичній літературі, єдиною процесуальною функцією слідчого повинна стати функція розслідування, яка передбачає виключення з його повноважень дій і рішень щодо закриття кримінального провадження, складання обвинувального акту, затримання підозрюваного у вчиненні злочину [370, с.26–27, 35], з чим нам доволі важко повною мірою погодитися. Нами така позиція вже заперечувалася, так як видається усіченою, такою, що суперечить вимогам статті 121 Конституції України, де функція підтримання державного обвинувачення повинна реалізовуватися прокуратурою лише в суді [306, с.73], а не на стадії досудового розслідування, як пропонує ряд авторів [454, с.40–49].

Автори КПК 2012 року підійшли до вирішення цієї проблематики дещо з інших позицій, які, на наш погляд, потребують наукового обґрунтування. Не зовсім зрозумілою є концепція законодавця щодо тотального контролю прокуратури над провадженням розслідування, яку названо функцією процесуального керівництва досудовим розслідуванням і яка відповідно до статті 36 КПК 2012 року налічує більш ніж 18 повноважень [329]. Така новела викликала сумніви та гостру критику зі сторони експертів Ради Європи, які, ще вивчаючи Проект за реєстраційним номером 9700, у своєму висновку констатували, що він передбачає існування прокуратури із жорсткою ієрархічною структурою. Існує багато загроз, з якими пов’язана велика залежність слідчих від прокурора. Адже прокурор не лише контролює хід досудового розслідування, але й має повноваження спрямовувати його, віддавати точні вказівки слідчим і навіть може призначати та відсторонювати слідчих у зв’язку з конкретним розслідуванням. Як правило, контроль за дотриманням слідчими своїх професійних обов’язків має закріплюватися за відповідним відомством. Прокурор є найпотужнішим інститутом в системі кримінальної юстиції, передбаченої в Проекті, однак тільки життя покаже згодом, чи така модель кримінального переслідування є в Україні найпридатнішою. Окрім того, положення пункту 4 частини 1 статті 38 Проекту за реєстраційним номером 9700, що передбачало виняткове повноваження прокуратури в необхідних випадках особисто проводити окремі слідчі (розшукові) чи процесуальні дії або повне розслідування, суперечить загальному підходові до розслідування, який схвалюється в пункті 23 Висновку Ради Європи [109, Ст. 38]. На наш погляд, модель кримінального переслідування, запропонована в Проекті КПК за реєстраційним номером 9700, й у подальшому унормована у КПК 2012 року потребує удосконалення, адаптації до потреб практики та усунення низки колізій, на існування яких нами вже зверталася увага.

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/37592.html