Кримінальні процесуальні гарантії дотримання прав і свобод громадян при прийнятті процесуальних рішень слідчим

Права людини у своєму розвитку пройшли певні етапи, але цей процес безперервний. Права людини, що склалися внаслідок історичного розвитку, становлення еталонів і стандартів, є неодмінним показником і нормою розвитку демократичного суспільства [557, с.66]. Проблема прав та свобод людини і громадянина є актуальною від найдавніших часів людської історії, їй приділяли значну увагу такі мислителі, як Антифонт, Платон, Ціцерон, Макіавеллі, Руссо, Монтеск’є, Драгоманов та багато інших. Окремим питанням основних соціальних прав та свобод людини і громадянина в Україні на сучасному етапі присвячено дослідження системи прав та свобод людини і громадянина в конституційному праві та інших галузевих юридичних науках. Значний вклад в розробку проблем правового становища особи в кримінальному судочинстві внесли відомі українські вчені С. А. Альперт, М. І. Бажанов, Л. О. Богословська, В. Д. Бринцев, Т. В. Варфоломеєва, Ю. М. Грошевий, В. С. Зеленецький, І. Є. Марочкін, М. М. Михеєнко, В. Т. Нор, П. М. Рабінович та інші. Режим правового захисту особи в сфері кримінального судочинства –одне із важливих завдань галузевого процесуально-правового регулювання. Його створення і укріплення передбачає систему заходів, які б забезпечували правозахисну діяльність правозастосувача у кримінальному судочинстві [165, с.500].

Гарантії конституційних прав і свобод людини закріплені Конституцією України, у зв’язку з чим 1 листопада 1996 року було прийнято Постанову Пленуму Верховного Суду України № 9 „Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя”, в якій зазначено, що Конституцією України кожній людині гарантовано право звернутися до суду для захисту своїх конституційних прав і свобод [532]. С. І. Мінченко та О. Є. Омельченко цілком обґрунтовано вважають, що державне, юридичне забезпечення і захист основних прав і свобод людини в Україні сьогодні ще не можна назвати задовільним, навіть прийняті закони з різних причин не завжди реалізуються повною мірою. Проте напрям, обраний Українською Державою, дає підставу сподіватися на поліпшення ситуації [434, с.75]. Слід погодитися із Д. П. Фіолевським в тому, що в нормах Конституції України підтверджено намір суспільства і держави рухатися шляхом демократизації та гуманізації правових інститутів до міжнародних правових стандартів. Однак, як би прекрасно не звучали всі декларації, їх недостатньо. Необхідно наступально їх закріплювати у робочих документах, створювати реальні умови для впровадження законодавчих положень у практику та судовий контроль за діяльністю слідчих. Адже непоодинокими, на жаль, є тенденції слідчо-оперативних працівників до перевищення своїх повноважень [152, с.87-88]. О. Лавринович переконаний, що з часу проголошення незалежності України і до сьогодні саме права і свободи людини та громадянина є дороговказом конституційного розвитку суспільства та держави. Нині Україна впевнено реалізує конституйовані в Основному Законі права та свободи людини [349, с.43]. Права і свободи людини та громадянина традиційно розглядаються в контексті правової держави та принципу верховенства права. Це нерозривно пов’язані, взаємно обумовлені явища. З одного боку, в матеріальному (змістовному) аспекті принцип верховенства права неодмінно пов’язується з визнанням і належним забезпеченням прав людини. У такому аспекті права та свободи людини і громадянина, їх гарантування державою є складовою принципу верховенства права, без якої принцип верховенства права не може існувати. Права людини виступають тим обов’язковим змістовним стандартом, який обмежує державу і покладається в основу позитивного права. З другого боку, визнання і гарантування принципу верховенства права є необхідною передумовою реального функціонування системи прав та свобод людини і громадянина. Останні мають самостійне значення й існують не лише як складова верховенства права. Перш за все, це компонент права, без якого неможливе існування самого права. А принцип верховенства права –це конструкція, „механізм”, у певному розумінні інструмент, використання якого дозволяє обмежити державу правом, і, таким чином, гарантувати права людини [60, с.201]. Говорячи про стан захисту в Україні основоположних прав і свобод людини, В. Литвин вказує, що в недалекій історичній ретроспективі термін „верховенство права” в українському праві був мало вживаним хоча б тому, що в усіх тоталітарних режимах діє верховенство закону, до того ж тоталітарне. І зараз наша політико-правова думка має пройти шлях від визнання верховенства закону до утвердження верховенства права. Перший руський митрополит Іларіон Київський кількома тезами розкрив суть „верховенства права” краще, ніж це зробили вітчизняні дослідники у своїх монографіях. Більше того, він навіть вказав шлях його утвердження: „Спершу був Закон, а потім благодать. Спершу тінь, потім істина, Закон-бо був предтечею і слугою Благодаті та Істини” [369, с.8].

Додержання прав і свобод людини стає критерієм цивілізованості країн сучасного світу. Формування соціальної, правової, демократичної держави в Україні передбачає необхідність всебічного розвитку прогресивних інститутів, захисту загальнолюдських цінностей, пріоритетного забезпечення прав і свобод людини і громадянина. Демократичні процеси, що відбуваються в нашому суспільстві, мають стосуватися й забезпечення прав і свобод людини у галузі кримінального судочинства. Тому існує необхідність у перетворенні органів досудового розслідування на органи, що діють за справжніми гуманістичними принципами [722, с.195]. Лише на підставі неухильного дотримання закону всіма професійними учасниками кримінального судочинства і в результаті змагальності між ними можна здійснити об’єктивне кримінально-процесуальне дослідження злочину, вирішити питання про винуватість чи невинуватість особи, стосовно якої здійснюється кримінальне переслідування, ступінь її кримінальної відповідальності і відповідного покарання для винуватого [20, с.21]. Принцип дотримання прав і свобод громадян пронизує чинний КПК України, всі його стадії, зокрема вимога поваги честі і гідності людини. Вона поширюються на всі процесуальні дії і на всіх учасників процесу [472, с.367]. Вперше на рівні Конституції України було закріплено принцип встановлення істини у кримінальному провадженні. Однак, на жаль, він сформульований в Основному Законі не прямо [516, с.36]. Лише за умови встановлення слідчим, а у подальшому і судом об’єктивної істини законодавчо допускається прийняття процесуального рішення про визнання особи винною у вчиненні злочину і застосування до неї кримінального покарання чи інших заходів впливу [609, с.134]. Встановити істину на досудовому слідстві або при проведенні дізнання –означає сформувати у особи, яка проводить розслідування на основі сформованої доказової бази, глибоке переконання в істинності висунутої нею версії щодо події злочину та винуватості особи, яка його вчинила. Отже, метою діяльності органів дізнання і досудового слідства є збирання і процесуальне закріплення доказового (фактичного) матеріалу до суду і для суду. Висновки, які роблять ці органи в своїх процесуальних актах, є нічим іншим, як підбиттям підсумків процесуальної діяльності на певному етапі розслідування, побудові переконання в тому, що зібрано і закріплено достатньо доказів „належної якості” для направлення матеріалів кримінального провадження для розгляду в суді [516, с.38-39]. У працях провідних науковців висвітлено і дещо протилежні позиції, як от щодо розуміння мети досудового розслідування, яка полягає у відшукуванні слідчим достатніх аргументів, приводів та підстав для ефективного розгляду кримінального провадження у суді [696, с.88]. Із таким твердженням нам важко погодитися, хоча б проаналізувавши статті КПК в яких унормовано завдання кримінального провадження та повноваження слідчого. Однак не будемо вдаватися до детальних коментарів через те, що вказана дискусія виходить за межі предмету дисертації.

Наводячи авторське розуміння процесуального рішення слідчого, ми вже акцентували увагу на тому, що рішення є владним правовим актом, програмою дій, тобто можна констатувати, що рішення слідчого прямо пов’язані із заходами процесуального примусу. Для прикладу, В. А. Савченко вказує, що всі стадії кримінального судочинства ФРН (попереднє розслідування, попередній розгляд справи в суді, судовий розгляд, а також і виконання вироку), як і кримінального процесу України, повинні забезпечуватися заходами примусу. Такі заходи можна розглядати з точки зору ступеня їх суворості по відношенню до людини, з огляду на обсяг обмеження її суб’єктивних прав і свобод. Очевидно, що найсуворішими тут будуть арешт, затримання за підозрою у вчиненні злочину, що, по суті, є позбавленням волі, а це тягне за собою певні моральні та фізичні страждання [586, с.107]. Так, Т. В. Садова розглядає кримінально-процесуальний примус як вид державного впливу на суб’єктів кримінально-процесуальної діяльності у вигляді передбачених законом засобів процесуального впливу з метою забезпечення належної поведінки суб’єктів в разі їх відмови від підкорення державній волі в контексті виконання завдань кримінального судочинства. До заходів кримінально-процесуального примусу вказана авторка відносить передбачені кримінально-процесуальним законом заходи фізичного, морального, матеріального та особистісного впливу, що застосовуються вповноваженими законом органами у передбаченому законом порядку до певних учасників кримінального процесу з метою забезпечення їх належної поведінки та виконання завдань кримінального судочинства. Основною вимогою щодо застосування заходів кримінально-процесуального примусу є неухильне дотримання прав і свобод громадян [589, с.25, 33], що почасти є глобальною дилемою, яка вже десятки років не знаходить свого вирішення. Класифікуючи заходи примусу в кримінальному процесі, А. А. Благодир наводить наступну їх видову різноманітність: 1) ті заходи примусу, що застосовуються винятково у зв’язку із протиправною поведінкою будь-якого суб’єкта кримінально-процесуальних правовідносин; 2) ті, що застосовуються з метою покарання осіб за невиконання вимог КПК; 3) ті, що застосовуються з метою усунення окремих суб’єктів від участі у справі; 4) ті, що застосовуються з метою забезпечення отримання доказів; 5) ті, що застосовуються з метою усунення порушень, допущених органами і особами, уповноваженими на розслідування і судовий розгляд; 6) ті, що застосовуються з метою забезпечення нормального порядку судового розгляду справи [392, с.44-48].

На особливу увагу, на наш погляд, заслуговують заходи психологічного впливу як різновид примусу. Головне, що відрізняє переконання від примусу, що дозволяє розмежувати методи психологічного впливу на правомірні та неправомірні, −це наявність або відсутність обмеження волевиявлення у особи, від якої отримується інформація, наявність у неї свободи вибору лінії своєї поведінки [677, с.15]. Ведучи мову про розмежування правомірного та неправомірного психологічного впливу, деякі провідні науковці основною їх відмінністю вважають опосередкований характер дії першого по відношенні на позицію певного індивідуума при формуванні лінії своєї поведінки та прийняття рішень [19, с.59]. Приймаючи процесуальне рішення про проведення процесуальних дій, як правильно відзначає В. В. Назаров, слідчий повинен визначити допустиму міру обмеження їх конституційних прав. Так, при проведенні одних слідчих (розшукових) дій обмеження стосовно осіб, за участю яких вони проводяться, не допускається взагалі, це: допит, пред’явлення для впізнання, слідчий експеримент, ексгумація трупа. Інші слідчі (розшукові) дії допускають застосування обмеження конституційних прав і законних інтересів громадян –це обшук, освідування, проведення судової експертизи. Здебільшого обмеження прав громадян під час проведення обшуку полягає у необхідності раптового вторгнення слідчого в житло, а у зв’язку з цим –і в особисте життя громадян, навіть безпосередньо не причетних до злочину, який розслідується, в особисте життя членів сім’ї особи, яка вчинила злочин, і зовсім сторонніх осіб. При призначенні експертиз виникає питання про допустимість і ступінь обмеження конституційних прав та застосування примусу до осіб (у разі відмови від добровільного проведення щодо них експертиз) з метою забезпечення проведення експертизи і встановлення за її допомогою істотних для провадження обставин. У кримінальному процесі є власний, вироблений як наукою, так і практикою діяльності ОВС, механізм захисту конституційних прав людини. Так, за сферою дії його можна поділити на внутрішньодержавний (судовий; прокурорський; той, який реалізується захисником) і міжнародний, що реалізується Європейським судом з прав людини. Для того ж, щоб цей механізм ефективно працював, щоб права людини реалізовувалися на практиці, не залишалися декларацією, для їх реального відтворення необхідно, щоб кожен, хто залучається у кримінальне провадження, умів ними користуватися. При цьому відповідні права повинні забезпечуватися державою, бути вищою цінністю 

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/37592.html