Співвідношення міжнародного та національного спортивного права

Співвідношення міжнародного та національного спортивного права закладено в самих принципах галузі міжнародного права: принципі уніфікації та принципі диверсифікації.

Перший припускає розвиток широкої уніфікації норм та правил, що входять до його складу, головним чином шляхом укладення міжнародних угод та інших документів універсального та регіонального характеру. Реалізація цього принципу призводить до підвищення значення міжнародних організацій, які займаються кодифікацією та розвитком міжнародного спортивного права, особливо Міжнародного олімпійського комітету, Всесвітнього анти-допінгового агентства тощо, нормативні акти яких в обов’язковому порядку виконуються країнами-учасницями міжнародного спортивного руху, які їх ратифікували чи прийняли. При цьому, ці організації є неурядовими. Тобто, таким чином, зростає роль та застосування однотипних норм та правил, регулюючих окремі аспекти міжнародної спортивної діяльності.

Другий принцип, принцип диверсифікації міжнародного спортивного права передбачає, що міжнародні спортивні правовідносини, які є правовою формою реалізації міжнародної спортивної діяльності, складаються між суб’єктами різної юридичної природи – як суверенними, так і несуверенними. Це призводить до того, що міжнародні спортивні правовідносини приймають як міждержавну, так і національну форму. В свою чергу це впливає на диверсифікацію інститутів, які входять в систему міжнародного спортивного права та мають як публічно-правовий, так і приватно-правовий характер [3, С. 220].

На нашу думку, єдність міжнародної спортивної нормативної бази для всіх держав-учасниць міжнародного спортивного руху призводить до того, що національне спортивне законодавство не відрізняється в них глобально, а навпаки, все більше набуває тенденцію зближення та універсалізації, особливо в контексті об’єднання країн в співтовариства (наприклад, Європейський Союз). Національне спортивне законодавство повинно забезпечувати повагу та дотримання міжнародних зобов’язань, взятих на себе окремими державами, реальність та гарантованість суб’єктивних прав учасників міжнародних спортивних правовідносин (тобто, своїх юридичних та фізичних осіб). Ці завдання реалізуються шляхом підтримки державними органами спортивного руху, їх співпраці з міжнародними та національними неурядовими спортивними організаціями, включаючи створення структур з розвитку та координації в сфері спорту, заохоченням встановлення взаємовигідних угод спортивних організацій між собою, засобами масової інформації та комерційними структурами.

Першопочатково міжнародне право не впливало на національне право. Вирішальним, навпаки, був вплив національного як більш розвинутого. Мабуть внаслідок цього в кінці ХІХ сторіччя була сформульована концепція дуалізму, згідно якої міжнародне та національне право діють в різних сферах і є самостійними окремими правовими системами, які не знаходяться у відносинах підпорядкування [190, С. 4-5]. Прибічники теорії дуалізму і в наш час вважають, що "формально міжнародне і національне право як системи ніколи не можуть вступити в конфлікт. Може мати місце конфлікт зобов'язань чи нездатність держави діяти у внутрішньому просторі так, як того вимагає міжнародне право". При цьому автор цієї ідеї посилається на Декларацію про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин та співробітництва між державами у відповідності зі Статутом ООН, 1970 р. [101, С. 148].

На нашу думку, і зазначений нормативний акт, і багато інших конвенційних джерел свідчать якраз про зворотне. Приймаючи на себе зобов'язання, передбачені міжнародно-правовими актами, імплементуючи їх в своє законодавство, держава неминуче забезпечує виконання імплементованих норм через відповідний розвиток національного законодавства. Відтак говорити про відсутність залежності національного законодавства від міжнародно-правових актів, на нашу думку, немає підстав.

Так, дійсно, у відповідності з принципом суверенної рівності держав кожна держава вільно обирає свою правову систему, і, відповідно, визначає порядок взаємодії свого права з міжнародним. Проте, принцип суверенної рівності не тільки не заперечує, а й передбачає, що кожна держава зобов'язана виконувати повністю та в повному обсязі свої міжнародні зобов'язання згідно зі ст. 27 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р.

У відповідності із принципом добросовісного виконання зобов'язань з міжнародного права при здійсненні своїх суверенних прав, включаючи право встановлювати свої закони та адміністративні правила, держави керуються своїми міжнародно-правовими зобов'язаннями.

За рахунок виконання зазначеного принципу кожна держава, учасниця міжнародного спортивного руху має загальний міжнародно-правовий статус, тобто визначений в цілому міжнародним правом, його принципами набір прав та обов’язків, які притаманні в рівній мірі всім державам; спеціальний міжнародно-правовий статус, тобто набір прав та обов’язків, визначений специфічним положенням держави, окремими договорами (наприклад, статус учасника співтовариства – Європейського Союзу, Європейського економічного співтовариства тощо). Специфічне поєднання першого і другого формує індивідуальний міжнародно-правовий статус - тобто сукупність прав та обов’язків конкретної держави.

Держави рівні в своїй правосуб’єктності, проте об’єм правосуб’єктності у них неоднаковий. Так, всі вони в рівній мірі можуть укладати міжнародні договори з питань спорту та фізичної культури, проте об'єм реалізованої правосуб'єктності у них неоднаковий. Це зайвий раз демонструє, на нашу думку, необґрунтованість теорії дуалізму і очевидну підпорядкованість внутрішньо-національного нормативного масиву з того чи іншого предмету обсягу її міжнародних зобов'язань.

Однією з основних груп міждержавних правовідносин в спортивній сфері є правовідносини, які мають своїм предметом внутрішні правові режими, в яких взаємодіють між собою спортивні організації та спортсмени різних країн та інші суб’єкти міжнародної спортивної діяльності. Таким чином держави узгоджують зміни у внутрішньому законодавстві в односторонньому та багатосторонньому порядках. Тобто, відбувається уніфікація внутрішніх правових режимів регулювання певної сфери відносин саме за рахунок впливу міжнародно-правових джерел на національне законодавство. Так, наприклад, держави-учасники Міжнародної конвенції про боротьбу із допінгом мають встановити незалежно від свого бажання єдиний перелік заборонених речовин та препаратів; тим самим вони юридично уніфікують підходи до одного з найболючіших питань сучасного спорту саме керуючись міжнародно-правовими настановами.

В тій частині, в якій превалюють правовідносини з приводу внутрішніх правових режимів, міжнародне спортивне право відіграє роль "рамочного права", оскільки визначає загальні вектори та межі можливих змін в національному законодавстві та для погодженого функціонування національних правових систем різних країн [3, С. 351-352], але це, на нашу думку, також не свідчить про паралелізм міжнародної та національної галузей права, а навпаки, про безпосередній, імперативний в певній частині, вплив першої на другу.

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/143238.html