Право публічної служби як елемент Особливого адміністративного права. Предмет правового регулювання права публічної служби

Зроблений у попередньому підрозділі дисертаційного дослідження висновок про публічно-правову природу відносин публічної служби дозволяє нам перейти до обґрунтування точки зору про те, що право публічної служби є елементом Особливого адміністративного права.

Рухаючись у цьому напрямку, зазначимо, що питання про виділення права публічної служби як самостійного правового утворення не є новим для вітчизняної юридичної науки. Його вирішенню вчені приділяли увагу ще в дореволюційний період, зокрема в 1874 р. М. К. Нелідов писав: «Оскільки діяльність приватних осіб як агентів носить ім’я державної служби, то й система норм, які визначають цю службу, повинна бути названа правом державної служби» [110, c. 146], тим самим вказуючи на доцільність виділення права публічної служби як самостійного елемента системи російського права. Проте через відомі історичні обставини ця концепція набула свого подальшого розвитку лише після розпаду СРСР.

Сьогодні вона розвивається в працях учених за трьома основними напрямками, в межах яких право публічної служби розглядається як:

1) правовий інститут [74, c. 19; 125; 88; 35, c. 375–376] (інститут адміністративного права [104, c. 27–36; 68; 93] або комплексний правовий інститут [95, c. 69; 260, c. 17; 11, c. 22–23]);

2) підгалузь адміністративного права [48, c. 253; 95, c. 69; 56; 3; 231, c. 104; 255, c. 108; 226, c. 245];

3) комплексна галузь права [58; 59].

Проаналізуємо кожен із цих підходів, що дозволить нам сформулювати власну позицію з цього приводу.

Для першого з названих підходів є характерним наділення публічної служби ознаками правового інституту. При цьому зауважимо, що автори даної концепції, переважно, беруть до уваги лише один із видів публічної служби – державну [125] або державну цивільну службу [260, c. 17]. На нашу думку, таке розуміння сутності публічної служби було прийнятним для української правової доктрини лише на початку 90-х років ХХ ст., що зумовлювалося низьким рівнем нормативного забезпечення відносин публічної служби та повільним реформуванням системи публічного управління. Вказане, зокрема, підтверджується темпами прийняття нормативних актів, які становлять правове підґрунтя для формування та розвитку публічної служби в Україні, наприклад:

– 1991 р.: Закон України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» [208];

– 1992 р.: Закон України «Про військовий обов’язок і військову службу»;

– 1993 р.: Закон України «Про державну службу»;

– 1994 р.: постанова Кабінету Міністрів України «Про порядок обчислення стажу державної служби» від 3 травня 1994 р. № 283 [200];

– 1996 р.: Конституція України;

– 1997 р.: Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» [195];

– 1998 р.: Указ Президента України «Про заходи щодо впровадження Концепції адміністративної реформи в Україні» від 22 липня 1998 р. № 810/98 [188];

– 1999 р.: Закон України «Про місцеві державні адміністрації» [196];

– 2000 р.: постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Положення про проведення атестації державних службовців» від 28 грудня 2000 р. № 1922 [180];

– 2001 р.: закони України «Про службу в органах місцевого самоврядування», «Про дипломатичну службу»;

– 2005 р.: Кодекс адміністративного судочинства України.

Отже, як бачимо, розвиток українського законодавства здійснювався переважно в напрямку правового забезпечення лише одного з видів публічної служби – державної служби, який, відповідно, варто розглядати як її інститут, тому що, як відомо, інститути права спрямовані на регулювання лише певної групи (виду) взаємозалежних суспільних відносин [229, c. 304].

З огляду на наведене у нас знаходить підтримку позиція Л. В. Акопова, який вважає, що право публічної служби (службове право) не може обмежуватись тільки державною (цивільною) службою [3], оскільки, на відміну від розглянутого періоду, сьогоднішній стан розвитку відносин публічної служби та їх нормативного забезпечення свідчить про формування принципово нових правових інститутів – політичної служби, муніципальної служби, дипломатичної служби тощо, які в сукупності, власне, і утворюють право публічної служби.

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/36967.html