---

Сутність, ознаки та види службових правовідносин

У попередньому розділі дисертаційного дослідження ми неодноразово доходили висновку про помилковість висунутих у наукових джерелах концепцій характеристики права публічної служби (визначення предмета, системи названої підгалузі адміністративного права), що стало, на наш погляд, наслідком некоректного розуміння правової природи публічно-службових відносин. Такий стан справ зумовлює необхідність глибокого наукового дослідження даної проблематики, яке має завершитися виділенням суспільних відносин, які становлять предмет права публічної служби. Виконання цього завдання варто розпочати зі з’ясування сутності, ознак та видів службових правовідносин.

Першим етапом у розкритті поставлених питань, з нашої точки зору, має стати з’ясування сутності категорії «правовідносини» як загальної по відношенню до поняття «службові правовідносини». У цьому ракурсі відзначимо, що в наукових джерелах відсутній єдиний підхід до тлумачення цього поняття, під яким, зазвичай, розуміється наступне:

– індивідуалізований суспільний зв’язок між особами, який виникає на підставі норм права, характеризується наявністю суб’єктивних юридичних прав та обов’язків і підтримується (гарантується) примусовою силою держави [6, c. 82];

– врегульовані нормами права і забезпечувані державою вольові суспільні відносини, що виражаються в конкретному зв’язку між суб’єктами – правомочними (носіями суб’єктивних прав) і зобов’язаними (носіями обов’язків) [229, c. 382];

– форма взаємовідносин суб’єктів права у процесі набуття і використання ними конкретно-визначеного суб’єктивного права або створення чи виконання конкретно-визначеного юридичного обов’язку, визначена нормою права, що реалізується [111, c. 232];

– врегульовані нормами права суспільні відносини, в яких їх сторони (суб’єкти) взаємозв’язані й взаємодіють шляхом здійснення суб’єктивних прав і обов’язків, встановлених і гарантованих відповідними правовими нормами [1, c. 172].

Як можна побачити, наведені підходи містять незначні розбіжності у формулюваннях дефініцій, однак у цілому створюють загальне уявлення про сутність правовідносин, тому не потребують додаткового уточнення. Оскільки названа категорія є загальною, відповідно її визначення може бути взяте за основу для розкриття поняття будь-якого з видів правовідносин. Однак перед тим, як перейти до безпосереднього визначення поняття службових правовідносин, окрім розглянутого, на наш погляд, необхідним є також дослідження їх ознак, до переліку яких, виходячи з наведених вище визначень, можна віднести:

– є суспільними відносинами;

– є результатом свідомої діяльності (поведінки) людей;

– є вольовими відносинами, тобто формою вияву волі учасників/учасника відносин;

– регулюються правовими нормами, тобто виникають (змінюються, припиняються) на основі норм права;

– мають індивідуалізований, визначений характер (визначеність юридичного складу відносин);

– зазвичай, мають двосторонній характер, пов’язуючи їх учасників кореспондуючими правами та обов’язками;

– охороняються державою, забезпечуються (гарантуються) заходами державного впливу [229, c. 382–383].

Перераховані ознаки правовідносин є загальними та властиві будь-яким їх різновидам, у тому числі службовим правовідносинам. Разом з цим останнім притаманна і низка особливих ознак, за допомогою яких розкривається їх сутність та підкреслюється специфіка. Так, Є. В. Осіночкіна виділяє серед ознак службових правовідносин наступні:

– врегульовані нормами службового права;

– відповідають системі державної служби;

– як правовідносини комплексної галузі регулюються нормами різних галузей права;

– такі суспільні відносини пов’язані з управлінням та організацією державної служби;

– серед груп відносин, урегульованих нормами службового права, головними є відносини адміністративно-правового та адміністративно-процесуального характеру [122, c. 13].

Проте з таким підходом до характеристики публічно-службових відносин ми не можемо погодитися з декількох причин, зокрема:

– він є занадто вузьким та не розкриває сутності та особливостей відносин публічної служби, оскільки зосереджений, переважно, на особливостях їх правового регулювання;

– цей підхід спирається на помилкову концепцію віднесення права публічної служби (службового права) до комплексних галузей права;

– право публічної служби є підгалуззю адміністративного права, а відтак, адміністративно-процесуальні відносини не становлять предмет його правового регулювання. Такі відносини належать до сфери правового впливу адміністративно-процесуального права;

– види правовідносин, які виділяє авторка, не належать до сфери правового впливу права публічної служби;

– класифікація відносин публічної служби, яку частково проводить дослідниця, не може, на наш погляд, застосовуватись як їх ознака, оскільки вказує на видові особливості, а не на їх сутність.

Більш розгорнутим та вдалим, як ми вважаємо, є підхід А. В. Гусєва [42, c. 21–22], згідно з яким до особливостей службових правовідносин можна віднести наступне:

– виникають з приводу та у зв’язку зі здійсненням професійної службової діяльності громадян щодо забезпечення виконання повноважень держави та її органів, тобто обмежені публічно-службовою сферою [42, c. 21]. Ця ознака випливає, передусім, із визначення публічної служби, її видів, аналізу обов’язків публічних службовців тощо, закріплених у нормативно-правових актах (наприклад, п. 15 ч. 1 ст. 3 Кодексу адміністративного судочинства України, ст.ст. 1, 10 Закону України «Про державну службу», ст. ст. 1, 30 Закону України «Про дипломатичну службу» тощо). У зв’язку з цим повністю погоджуємось з автором з приводу її виділення. Разом з наведеним, на наш погляд, варто додати, що такі відносини виникають також і у сфері виконання повноважень органів місцевого самоврядування, оскільки, як відомо, публічна служба не обмежується лише державною службою;

– службова-трудова функція службовця полягає у виконанні обов’язків за посадою публічної служби, яка належить до певного виду, категорії, групи посад і включається до реєстру (переліку) посад публічної служби [42, c. 21]. Можливість виділення цієї ознаки також може бути обґрунтованою положеннями нормативно-правових актів, наприклад, ст.ст. 1, 2, 25 Закону України «Про державну службу», ст.ст. 2, 3, 14 Закону України «Про службу в органах місцевого самоврядування», постановою Кабінету Міністрів України «Про віднесення деяких посад працівників органів державної влади, інших державних органів, установ до відповідних категорій посад державних службовців та визнання такими, що втратили чинність, деяких актів Кабінету Міністрів України» від 14 серпня 2013 р. № 703 [163] тощо;

– підставою виникнення службових правовідносин є особливий вид договору про працю – службовий контракт, що укладається в порядку та на умовах, встановлених законодавством про публічну службу [42, c. 21]. Коментуючи цю ознаку, відзначимо, що виникнення службових правовідносин, дійсно, пов’язане з прийняттям особи на публічну службу, яке здійснюється за специфічною процедурою (порівняно з трудовими (приватноправовими) правовідносинами) та оформлюється спеціальними документами. Проте, на наш погляд, специфіка службових правовідносин пов’язана не лише з питанням контракту як підставою для їх виникнення. На них впливає також інститут конкурсного відбору (ст. 15 Закону України «Про державну службу», постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку проведення конкурсу на заміщення вакантних посад державних службовців» від 15 лютого 2002 р. № 169), інститут призначення на посаду на підставі адміністративного акта, наприклад Президента України, Кабінету Міністрів України (п.п. 11, 12, 13 17, 22 ст. 106, п. 92 ст. 116 Конституції України), інститут присяги (ст.ст. 79, 104 Конституції України, ст. 17 Закону України «Про державну службу», ст. 11 Закону України «Про службу в органах місцевого самоврядування» тощо). Відповідно, сформульована вище ознака службових правовідносин виглядає, на наш погляд, неповною;

– суб’єктом службових правовідносин є публічний службовець – громадянин, допущений у встановленому законом порядку до заміщення посади публічної служби, який узяв на себе зобов’язання щодо її проходження, уклав службовий контракт і отримує грошове утримання (винагороду) за рахунок коштів відповідного бюджету. Правове становище (статус) державного службовця встановлюється відповідним нормативним актом про вид публічної служби і включає як права та обов’язки соціально-трудового характеру, так і обмеження, зобов’язання, заборони, правила службової поведінки, правові та соціальні гарантії, відповідальність [42, c. 21]. На цю ознаку ми неодноразово звертали увагу в попередніх підрозділах дисертаційного дослідження, оскільки доволі часто до службових правовідносин зараховують суспільні відносини, до складу суб’єктів яких публічні службовці не належать. Тому цілком погоджуємось з віднесенням складу суб’єктів службових правовідносин та специфіки їх правового статусу до особливостей цих відносин;

– іншим учасником (стороною) службових правовідносин визнається представник наймача – керівник органу публічної адміністрації, особа, що заміщає публічну посаду, або їх представник, які здійснюють повноваження від імені державного наймача – держави [42, c. 21–22]. Дана ознака випливає зі специфіки публічної служби та правового статусу публічних службовців. Водночас вона потребує більш детального вивчення, яке буде здійснено нами в наступному підрозділі дисертаційного дослідження;

– зміст, порядок та умови виникнення, зміни та припинення службових правовідносин регулюються законодавством про публічну службу. Трудове законодавство застосовується до регулювання даних відносин у частині, не врегульованою законодавством про публічну службу [42, c. 22]. У даному випадку мова йде про модифікацію загальної ознаки правовідносин, змістом якої є те, що останні регулюються нормами права. Однак, оскільки цей підхід також спирається на недоліки нормативно-правового забезпечення відносин публічної служби, з таким формулюванням ми не можемо погодитись повною мірою.

 

 

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/36967.html