Суб’єкти службових правовідносин та їх система
У попередньому підрозділі дисертаційного дослідження нами було встановлено, що однією з визначальних ознак службових правовідносин є факт участі у них спеціального суб’єкта – публічного службовця. З огляду на це вважаємо за необхідне більш глибоко вивчити питання суб’єктів службових правовідносин та їх системи.
Рухаючись в обраному напрямку, передусім, зупинимось на питанні поняття суб’єктів службових правовідносин, оскільки вживання певної термінології вимагає її чіткого розуміння. З цією метою розглянемо дві правові категорії більш загального порядку, які тісно пов’язані з терміном «суб’єкт службових правовідносин». Мова йде про поняття «суб’єкт права» та «суб’єкт правовідносин».
У теорії права суб’єкта права характеризують, по-перше, як особу, учасника суспільних відносин, яка за своїми особливостями, фактично, може бути носієм суб’єктивних юридичних прав та обов’язків. По-друге, – як особу, яка реально здатна брати участь у правовідносинах (має володіти правосуб’єктністю), набула властивостей суб’єкта права завдяки юридичним нормам. Іншими словами, юридичні норми створюють обов’язкову основу для осіб бути суб’єктами права [6, c. 138–139]. Отже, під суб’єктом права ми можемо розуміти будь-яку особу, яка завдяки та на підставі юридичних норм має можливість виступати учасником правовідносин та володіє для цього необхідним обсягом правосуб’єктності, тобто є здатною реалізувати цю можливість. Суб’єкти права – це потенційні учасники правовідносин.
У свою чергу, під суб’єктами (учасниками) правовідносин у теорії права розуміють суб’єктів права [111, c. 236], які на підставі правових норм використовують свою правосуб’єктність у конкретних правовідносинах, тобто реалізують суб’єктивні права і юридичні обов’язки, повноваження і юридичну відповідальність [229, c. 394]. Це фактичні носії правових зв’язків, які беруть у них реальну участь [1, c. 184]. З наведених визначень можемо виділити наступні обов’язкові ознаки суб’єктів правовідносин:
– у правових нормах має бути закріплено можливість особи вступати у певний вид правовідносин (тобто закріплення загального права осіб вступати у цей вид правовідносин);
– вони повинні мати реальну здатність реалізовувати на практиці закріплену правовими нормами можливість бути учасником правовідносин. На наш погляд, у даному випадку здатність реалізовувати право на набуття статусу учасника правовідносин полягає в тому, що особа має відповідати законодавчо встановленим вимогам до осіб – потенційних учасників відносин. Власне, такі вимоги узагальнено можна охопити поняттям правосуб’єктності;
– керуючись правовими нормами, вони, фактично, реалізовують цю можливість. Мається на увазі, якщо суб’єкти права загалом – це особи, які потенційно здатні бути учасниками правовідносин, то суб’єкти правовідносин – це особи, які реально беруть участь у цих правовідносинах, реалізовують своє право на участь у них.
З огляду на наведене під суб’єктами службових правовідносин ми узагальнено можемо розуміти осіб, які володіють необхідним обсягом правосуб’єктності та реалізують на практиці закріплену правовими нормами можливість бути учасником цих правовідносин. З цього визначення логічно випливає наступне питання, що потребує вирішення: які саме особи формують суб’єктний склад службових правовідносин, тобто питання системи суб’єктів названих правовідносин.
Загальновідомим підходом до характеристики суб’єктного складу службових правовідносин є віднесення до нього публічних службовців, з однієї сторони, та держави або територіальної громади (наймача) – з іншої [43, c. 8; 257]. Тобто, виходячи з цього, можна виділити дві групи суб’єктів названих правовідносин, до першої з яких входять публічні службовці. Приступаючи до їх характеристики, відзначимо, що чинне законодавство не закріплює визначення поняття «публічний службовець», як і не містить чіткої дефініції поняття «державний службовець». Так, у ст. 1 чинного Закону України «Про державну службу» поняття державного службовця визначається через поняття державної служби: «Державна служба в Україні – це професійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах та їх апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів. Ці особи є державними службовцями і мають відповідні службові повноваження».
При цьому зауважимо, що, на відміну від названого акта, Закон України «Про державну службу» від 17 листопада 2011 р., який ще не набрав чинності, в п. 2 ч. 1 ст. 1 окремо закріплює поняття державного службовця: це громадянин України, який займає посаду державної служби в державному органі, органі влади Автономної Республіки Крим або їх апараті, одержує заробітну плату за рахунок коштів державного бюджету, крім випадків, визначених законом, та здійснює встановлені для цієї посади повноваження, безпосередньо пов’язані з реалізацією завдань та виконанням функцій державного органу або органу влади Автономної Республіки Крим щодо:
– підготовки пропозицій стосовно формування державної політики у відповідній сфері;
– розроблення, експертизи та/або редагування проектів нормативно-правових актів;
– надання адміністративних послуг;
– здійснення державного нагляду (контролю);
– управління державним майном або майном, що належить Автономній Республіці Крим, державними корпоративними правами;
– управління персоналом державних органів, органів влади Автономної Республіки Крим або їх апарату;
– реалізації інших повноважень відповідного органу.
З наведених дефініцій логічно випливають основні ознаки державних службовців, що ми можемо вважати обов’язковими для визначення, які саме особи охоплюються цією категорією. До цих ознак належать наступні:
– це громадяни України;
– вони обіймають посаду державної служби;
– така посада обіймається в органах державної влади. Виділення даної ознаки окремо має значення, оскільки в наукових джерелах обґрунтовуються позиції, згідно з якими до числа державних службовців відносять «осіб, які займають посади не лише в державних органах, а і в інших державних організаціях – на підприємствах, в установах» [15, c. 17]. З цього приводу варто звернути увагу на позицію Верховного Суду України, відповідно до якої не є публічною службою у розумінні КАС України діяльність керівників та інших працівників державних чи комунальних підприємств, установ, навіть якщо вони наділені певними владними управлінськими повноваженнями (наприклад, розглядати справи по адміністративні правопорушення та накладати адміністративні стягнення) [84]. Аналогічно з цим висловлюється і Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, відзначаючи, що «діяльність особи, призначеної у державному секторі економіки через систему організаційно-господарських повноважень відповідних органів управління на посаду керівника юридичної особи – суб’єкта господарської діяльності (наприклад, керівник житлово-експлуатаційної організації, призначений на цю посаду відповідним органом місцевого самоврядування), що функціонує на основі права господарського відання або права оперативного управління, або за рішенням органу місцевого самоврядування, не є публічною службою, передбаченою пунктом 15 статті 3 КАС» [168];
– вони одержують заробітну плату за рахунок коштів державного бюджету;
– здійснюють встановлені для цієї посади повноваження, безпосередньо пов’язані з виконанням завдань та реалізацією функцій держави та державного органу.
Вся работа доступна по ссылке
https://mydisser.com/ru/catalog/view/36967.html
