Поняття, принципи та завдання перехресного допиту в суді

Судовий розгляд кримінальних проваджень («кримінальних справ» - в розумінні КПК України та ЗУ «Про прокуратуру» є тотожними поняттями) є центральною стадією кримінального процесу, оскільки саме в ній суд досліджує усі докази, постановляє рішення про винуватість обвинуваченого й призначення йому покарання, або про його невинуватість.

У цій стадії суд, керуючись ст. 30 КПК України, виконує свою функцію вирішення кримінальних проваджень, а прокурор, керуючись ст. 36 вищенаведеного Кодексу, ― функцію підтримання державного обвинувачення в суді [1].

Кримінально-правову функцію захисту на судових стадіях виконують підозрюваний, обвинувачений, виправданий, засуджений, їх представники,  захисник, якщо він бере участь у провадженні (ст. 42, 43, 44, 45 КПК України) [2].

Важливим процесуальним засобом доказування під час досудового розслідування та судового провадження за українським, як і зарубіжним, законодавством є допит. Без цієї дії не може відбутись жодне кримінальне провадження. У теорії криміналістики сутність допиту співвідноситься здебільшого з його роллю в процесуальному доказуванні, під яким прийнято розуміти здійснювану в процесуальних формах діяльність слідчого, прокурора, суду та інших учасників кримінального провадження стосовно збирання, закріплення, перевірки та оцінки фактичних даних, необхідних для повного розслідування і судового розгляду кримінального провадження та вирішення інших завдань передбачених ст. 2 КПК України.

Вагомий внесок у розробку наукових основ проведення допитів здійснили відомі вчені-криміналісти та процесуалісти, зокрема, В. П. Бахін, Р. С. Бєлкін, П. Д. Біленчук, О. М. Васильєв, В. К. Весельський, Л. Я. Драпкін, А. В. Дулов, В. М. Карагодін, Л. М. Карнєєва, В. С. Комарков,   В. О. Коновалова, В. С. Кузьмічов, М. І. Кулагін, В. Г. Лукашевич, Є. Д. Лук’янчиков, С. М. Стахівський, С. С. Ординський, М. І. Порубов,  М. В. Салтевський, В. М. Тертишник, В. Ю. Шепітько та багато інших.

Психологічний аспект провадження допиту був предметом наукових досліджень В. Г. Андросюка, В. Д. Берназа, В. Л. Васильєва, В. К. Весельського, Ф. В. Глазиріна, Л. І. Казміренко, В. О. Коновалової, М. В. Костицького, В. С. Медведєва, Ф. М. Сокирана, О. М. Столяренка та інших.

Розкриттю поняття допиту, його правової природи, видів, наведенню завдань присвячено багато робіт як вітчизняних, так і зарубіжних науковців [3, с. 164; 4, с. 103-148; 5; 6;  7; 8; 9; 10; 11; 12; 13; 14].

Розглядаючи поняття допиту взагалі, та, зокрема, перехресного допиту, зазначимо, що поняття є елементарним осередком, першоосновою будь-якої науки [15, с. 3].

Використовуючи певні поняття та терміни, дослідники, як правило, намагаються описати явища, які спостерігають з тим, щоб забезпечити адекватне відображення цих спостережень  засобами мови. І, як вбачається, найлогічніший для будь-якої науки підхід, коли всі дослідники конкретної предметної галузі спілкуються на основі термінології, яка, наскільки це можливо, є одинаково зрозумілою та забезпечує певну стабільність понятійного апарату.

Будучи спрямованим на отримання від допитуваних показань, які цікавлять слідство, суд, допит був найдавнішим джерелом доказів та встановлення факту наявності (або відсутності) будь-якого делікту і злочину. Згадки про допит, розпитування, «свидетельскую казку» (як називалися показання в Стародавній Русі), як засобу доказування можна зустріти в старовинних історичних та літературних джерелах, починаючи від Біблії, Махабхарати, Корану, законів Ману, «законів дванадцяти таблиць» [16, с. 179].

Однак, саме визначення того, що ж таке допит, в спеціальній та навчальній літературі тривалий час було відсутнє. Наприклад, у першому радянському підручнику з криміналістики за редакцією І. М. Якимова глава, присвячена допиту, починалася з констатації того, що свідчення свідків є найважливішим доказовим матеріалом при розслідуванні кримінальних проваджень [17]. Аналогічна констатація містилася і в наступному підручнику, де зазначалося, що найвипробуванішим та найстарішим із існуючих нині засобів розслідування злочинів є допит» [18]. У третьому за часом видання підручнику «Криміналістика» (1950) говорилося: «Допит є одним з найважливіших слідчих дій. Мета його полягає в отриманні від свідків і обвинувачуваних правильних, показань, які відповідають дійсності, про обставини, що мають значення для провадження» [19].

Вже, у підручнику «Криміналістика" 1968 р. за редакцією В. П. Бахіна, Р. С. Бєлкіна та Г. Г. Зуйкова розділ, присвячений тактиці допиту (автор М. І. Порубов), починається з досить чіткого визначення сутності цієї дії: «Допит − це слідча і судова дія, що полягає в отриманні органом розслідування або судом відповідно до правил, встановлених процесуальним законом, показань від допитуваного про відомі йому факти, що входять у предмет доказування у справі» [20, с. 62]. Істотним недоліком цього визначення є те, що в ньому межі допиту обмежуються лише фактами, що входять до предмету доказування у справі. Цілком очевидно, що у зміст допиту входить не тільки встановлення обставин, а й так званих проміжних, доказових фактів і обставин.

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/36660.html