---

1.1. Історіографія та зарубіжний досвід боротьби зі злочинами, вчиненими з використанням службовою особою своїх повноважень

Злочин вивчається різними юридичними науками, тому й опис їх властивостей і ознак проводиться конкретною наукою. Звідси характеристика злочину може бути кримінально-правовою, оперативно-розшуковою, кримінологічною, кримінально-процесуальною, криміналістичною та ін.

Характеристика – один із прийомів ознайомлення з предметом, сутність якого полягає у виявленні відмінних якостей, властивостей предмета, які мають значення у якому-небудь відношенні [1, с. 660]. 

Так, кримінально-правова характеристика формується на основі аналізу ознак злочинів, що мають значення для вирішення питання про наявність складу злочину, правильної його кваліфікації і з’ясування інших кримінально-правових питань [2, с. 33].

Оперативно-розшукова характеристика – це складна інформаційна модель, яка поєднує в собі комплекс специфічних ознак, особливостей, що характеризують злочинні вияви, як певні акти людської діяльності в сполученні з безпосередніми причинами й умовами, головною рисою яких є взаємозв’язок з потенційно кримінальним соціальним оточенням [3, c. 11].

Кримінологічну характеристику складають систематизовані відомості про динаміку злочинів, що мають значення при встановленні їх причин і умов, що сприяють вчиненню злочинів і прийняттю заходів з їх усунення. До неї також входять відомості про типовий механізм злочинної поведінки, які дозволяють розробляти типологію правопорушників та інші відомості, що мають значення для практики попередження злочинів [4, с. 5].

Основу кримінально-процесуальної характеристики складає предмет доказування – процесуальний інститут, зміст якого розкриває вимоги закону про забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування кримінального провадження і створює передумови для того, щоб  у кожному випадку з’ясувати, яке коло конкретних обставин треба встановити. Ця характеристика також включає й інші положення процесуального закону, зокрема ті, що характеризують особливості порушення справ даної категорії і прийняття тих або інших процесуальних рішень тощо [5, с. 310].

Криміналістична характеристика відображає, в основному, на статистичному (ймовірному) рівні дані про окремі елементи злочину: особу злочинця і потерпілого, прийоми підготовки, вчинення й приховання окремих видів злочинів; ситуаційно обумовлені, причинно або іншим чином пов’язані з подією злочину результати відповідних змін у навколишньому середовищі, що мають доказове значення; спроби до приховання слідів злочинів, що вчиняються злочинцями. Іншими словами, це – певна сукупність інформації про типові криміналістично значимі ознаки і властивості окремих видів злочинів, що дозволяє розпізнавати їх і визначати напрямок розслідування; інформаційна модель, що являє собою якісно-кількісну систему опису типових ознак конкретного виду (групи) злочинів [6, с. 310].

Криміналістична характеристика злочинів – порівняно нова наукова категорія криміналістики, що займає центральне місце в методиці розслідування окремих видів злочинів.

Вперше про криміналістичну характеристику як елемент методики згадують Л.О. Сергєєв (1966 р.) [7] та О.Н. Колесніченко (1967 р.) [8].

Найбільш вагомий внесок у розробку даної проблеми внесли вчені-криміналісти: Р. С. Бєлкін, І. Є. Биховський, А.В. Дулов [9], В.П. Бахін [10],              І.Ф. Герасимов [11], В.Г. Гончаренко, В.В. Клочков [12], І.Ф. Крилов [13],              О.Н. Колесніченко [14], В.О. Ко­новалова, Г.А. Матусовський, М.В. Салтевський [15], Н. І. Клименко [16], В. К. Лисиченко [17], В. О. Образцов, В. Г. Танасевич [18] та інші.

Проведений аналіз точок зору вчених-криміналістів, враховуючи їх дискусійність, дозволяє зробити висновок: криміналістична характеристика злочинів є необхідним структурним елементом методики розслідування окремих видів злочинів; у даному випадку – методики розслідування злочинів вчинених з використанням службовою особою своїх повноважень.

Різні точки зору стосуються й питання про якісний та кількісний склад елементів криміналістичної характеристики злочинів. Немає єдиного погляду на елементи криміналістичної характеристики і в останніх роботах вчених-криміналістів.

Однак, вчені одностайні в тому, що елементи криміналістичної характеристики злочинів взаємозалежні між собою. Вони мають кореляційні зв’язки (ймовірні залежності). За наявності одних ознак можна припустити наявність інших (наприклад, за слідами, залишеними на місці події, можна зробити припущення про професійні навички злочинця, його вік, стать, наявність аномалій психіки та ін.). У цьому полягає значимість криміналістичної характеристики, її практична роль.

Кожний елемент криміналістичної характеристики злочинів має різний рівень залежностей з іншими елементами. Так, елемент характеристики «особа злочинця» може мати такі закономірні зв’язки: «потерпілий – злочинець», «сліди злочину – спосіб його вчинення – злочинець» та ін.

 Встановлення структури криміналістичної характеристики конкретного злочину важливо особливо у практичному плані, бо це дозволяє суттєво полегшити виявлення, фіксацію і систематизацію криміналістичної інформації, побудову інформаційної моделі конкретного злочину.

Криміналістична характеристика злочинів,  вчинених з використанням службовою особою своїх повноважень – це взаємопов’язана сукупність узагальнених відомостей про типові ознаки злочинів даної категорії, на основі вивчення даних про об’єкт і предмет злочинного посягання, спосіб вчинення, слідову картину, особу злочинця та потерпілого, що має значення для вибору оптимальних шляхів та методів їх виявлення, розкриття та розслідування, а також для викриття осіб, що їх вчинили.

Слід наголосити, що висвітлення криміналістичної характеристики злочинів, вчинених з використанням службовою особою своїх повноважень, передбачає обов’язкове з’ясування історіографії, вітчизняного та зарубіжного досвіду боротьби з вказаним видом злочинної діяльності у всіх різноманітних формах її виразу.

Передусім, звернемо увагу на історіографію проблематики дослідження.

Питання вивчення історичних аспектів протидії злочинам, вчиненим з використанням службовою особою своїх повноважень, є сьогодні актуальними з наукової та прикладної точок зору, оскільки злочини даної категорії та  корупція, яка їх супроводжує, являють найбільшу небезпеку як для держави – її економічної та політичної системи, так і належного забезпечення громадянам їх  конституційних прав та свобод. Всебічне висвітлення проблем розслідування злочинів, пов’язаних із службовими зловживаннями, перевищенням влади і посадових повноважень, хабарництвом, корупцією та ін., є складовою частиною діяльності з їх протидії та необхідною умовою удосконалення законодавства України.

Історичний аналіз свідчить, що факти зловживання владою притаманні усім країнам з моменту виникнення держави і утворення державного апарату управління суспільством. Передусім мова йде й про ранні цивілізації, про що згадується в пам’ятках культури, у друкованих творах мислителів давнини.

Так, теоретично виникнення та існування службових злочинів і корупції  стає можливим з моменту виділення функцій управління в суспільній або господарській діяльності. Саме тоді у державного чиновника з’являються великі можливості розпоряджатися різноманітними ресурсами, у результаті чого він часто приймає рішення не в інтересах суспільства, а виходячи зі своїх особистих, корисливих потреб. Історично цей процес повинен відноситись до часу формування перших класових суспільств і державних утворень у прадавніх центрах людської цивілізації: Єгипті, Месопотамії, Індії, Китаї, тобто у період III–II тисячоліття до нашої ери, що підтверджується знайденими археологами й істориками релігійними і літературними джерелами [19, 21].

Тобто, службова злочинність – це об’єктивне явище, яке виникає разом із зародженням держави й «супроводжує» діяльність державного апарату. Об’єктивний характер службової злочинності зовсім не означає марність боротьби з нею. Навпаки, історія свідчить, що вона може бути поставлена під контроль завдяки продуманій державній політиці, яка нейтралізує чинники, що обумовлюють дані злочини [21].

В розділі VII Святого Благовіщення від Марка (п. 21) є згадування, що «…з серця людини виходять злі помисли, прелюбодіяння, убивства, крадіжки, лихоїмства — все це зло з середини виходить і з середини оскверняє людину» [22, с. 12]. Тобто коріння корисливих злочинів знаходиться в системі цінностей людини, в її душі та серці.

Актуальними і сьогодні є слова Будди: «Несправедливі чиновники - це злодії, які крадуть щастя народу, вони обдурюють і правителя, і народ, таким чином стаючи причиною всіх бід нації» [23, с. 16–17].

Розглянемо вищевказане явище на прикладі історичного розвитку окремих держав  світу.

 Так, перші держави, як відомо, з’явилися в Месопотамії (IV тис. до н.е.) на території сучасного Іраку і Сирії, частині території сучасного Ірану і Туреччини. Одним з центрів розвитку прадавньої цивілізації в цьому регіоні був Шумер. Вже тоді, тут зароджувалася ідея про справедливі і несправедливі податки, в переосмисленні міри і видів державних податків. Нестерпні податки і зловживання адміністрації були в місті-державі Лагаше. Жителям доводилося платити податки не лише за торгівлю, але і за розлучення з дружиною, за стрижку овець, а доглядачі над човнярами, скотарями захоплювали човни і худобу. Поборами чиновників супроводилися навіть поховання. Зубожіння народу, беззаконня і корупція змусило жителів повалити стару адміністрацію. Був вибраний новий правитель – Урукагина, з яким пов’язують перший в історії досвід антикорупційних заходів. Як запевняє древній розповідач «не залишилось жодного складальника податків». Інший Шумерський цар Ур-Намму спробував усунути хабарництво: «він поклопотався про те, щоб сирота не ставав жертвою багатія, чоловік одного шекеля – жертвою людини міни» [24, с. 64–70].

У староіндійському трактаті з мистецтва управління державою «Артхашастра» (IV ст. до н.е.) підкреслюється, що найважливішим завданням верховного правителя є боротьба з казнокрадством. В трактаті перераховуються 40 способів розкрадання майна казни і робиться невтішний висновок про те, що легше відгадати шлях птахів у небі, ніж таємні витівки хитрих чиновників [25].

Античність також дає нам приклади службової злочинності та корупції. Так, відомо, що Карфаген в ІІІ ст. до н.е. був і найбагатішою, і найкорумпованішою державою античності, про яку грецький історик Полібій писав, що в Карфагені ніщо не вважається ганебним, що веде до прибутків. Претенденти на державні посади отримують їх шляхом відкритої проплати –хабара [26]. А на кінець ІІІ ст. до н. е. службова злочинність там досягала таких масштабів, що у владі та державних органах Карфагена домінувала партія, яка фактично відстоювала інтереси не власної країни, а Риму [27].

У Древній Греції у V–IV ст. до н.е. це явище мало побутовий характер і проявлялось у формі порчі харчів та питної води.

Так, в 320-і роки до н.е. Клеомен, грецький намісник Єгипта, призначений на цю посаду Олександром Македонським, використовуючи своє службове становище, маніпулював поставками зерна із Єгипта до Греції,  що призвело до гострого дефіциту зерна та голоду в грецьких містах протягом 5 років [28].

Крім того, Плутарх приписував королю Македонії Пилипу II (правив у 359 – 336 рр. до н.е.), батькові Олександра Македонського, крилатий вираз, що не існує таких високих кріпосних стін, через які б неможливо було перебратися ослу, нав’юченому золотом [29, с. 46.]. А старогрецькі філософи Платон та Арістотель в своїх роботах неодноразово згадували про руйнівну дію зловживання владою і хабарництва на економічне, політичне і духовне життя суспільства. Зокрема, Арістотель в своїй роботі «Політика» вважав корупцію найважливішим чинником, здатним привести державу якщо не до загибелі, то до виродження [30, с. 64]. На думку Арістотеля, найголовніше при всякому державному ладі – це за допомогою законів і решти розпорядку влаштувати справу так, щоб посадовцям неможливе було наживатися [31, с. 547].

Міститься згадка про корупцію і в пам’ятці римського права – Законах дванадцяти таблиць: «Таблиця IX. 3. Авл. Геллій, Аттичні ночі, XX. 17: Невже ти вважатимеш суворим ухвалу закону, що карає стратою того суддю або посередника, які були призначені при судообговоренні [для розгляду справи] і були викриті в тому, що прийняли грошову винагороду у справі?)» [32, с. 93].

У період середньовіччя поняття корупції отримує значення, притаманне виключно церковним, канонічним відносинам – як спокуса диявола. В подальшому інквізиція сприяла завершенню двохтисячорічного процесу боротьби латинської мови з її грецьким корінням, одним із наслідків чого стала заміна терміну «каталіз» (від грец. katalysis – руйнування, знищення) на латинський «корупція». Корупція в католицизмі означала гріховність. Отримана в спадщину гріховна порча розглядалась як природа всіх гріхів (Блаженний Августин, Фома Аквінський). Історик У. Манчестер охарактеризував період середньовіччя як суміш нескінченних війн, корупції, беззаконня. У Великій Британії корупція була дуже широко розповсюдженим явищем. Е. Де Сото пише, що у 1601 р. спікер палати спільнот сказав про мирових суддів: «…Ці тварі за півдюжини курчат готові наплювати на цілу дюжину кримінальних законів» [33].

Початок Нового часу, поява в Європі централізованих держав  ознаменувала новий етап у розвитку службової злочинності. Індустріалізація привела не тільки до економічного зростання, але і до збільшення спектру суспільного розподілу і підвищення значення владних рішень. Політична влада все більш ставала «товаром»‚ на ринку, що зростав. Буржуазія, що перемогла, брала активну участь у корупції вищих посадовців, а часто і «купувала» державні посади [34].

Офіційні прояви службової злочинності на території сучасної України зафіксовані у XI—XII ст. у Київській Русі, де дружинники, які виконували також функцію бюрократії, зловживали своїми обов’язками.

 

 

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/37564.html