---

Спосіб вчинення злочинів з використанням службовою особою своїх повноважень

Центральний момент у генезисі злочинної поведінки - спосіб. Саме спосіб вчинення злочину є тією головною якісною характеристикою діяльності злочинця, яка найтісніше взаємопов’язана з властивостями інших елементів злочинної події [60, с. 11].

Проблеми визначення поняття та структури способу вчинення злочинів розробляли такі вчені-криміналісти, як Р.С. Бєлкін, А.І. Вінберг, Г.Г. Зуйков,           Б.Н. Коврижних, О.Н. Колісниченко, В.П. Колмаков, Е.Д. Куранова,                         Б.М. Шавер та інші. Але з самого початку проявилися помітні розбіжності у визначенні змісту та структури способу вчинення злочину.

Так, Е.Д. Куранова розглядала дії з приховування злочинів в структурі способу вчинення злочину [61, с 165]. Її позицію підтримав Г.Г. Зуйков, який зазначив, що виділення способів приготування, вчинення і приховування руйнує структуру способу і заважає його об’єктивному дослідженню й використанню в практиці боротьби зі злочинністю [62, с. 68-77]. Вбачається, що із врахуванням таких факторів, як вид злочину, його учасники, зміст злочинних дій і прийомів, не у всіх випадках така позиція є правильною.

В подальшому, врахувавши деякі із вказаних чинників, В.П. Колмаков запропонував розрізняти спосіб вчинення і приховування злочинів [63, с. 56].

Цієї позиції дотримувався і О.Н. Колісниченко, який сформулював свою криміналістичну концепцію способу злочину і запропонував розуміти під ним спосіб дії злочинця, що виявляється у певній послідовності, сполученні окремих дій, прийомів, які застосовуються суб’єктом. Крім того, він вважав за доцільне окремо розглядати спосіб підготовки до вчинення злочину, спосіб вчинення власне злочину та спосіб приховання злочину. Пояснюючи це тим, що дані дії можуть бути вчинені різними особами і мати різне кримінально-правове значення [64, с. 18].

У семидесятих роках ХХ століття почалися дослідження цієї важливої криміналістичної категорії з позицій системно-структурного та системно-функціонального підходів та розробка на основі отриманих результатів наукового поняття, яке повинно відповідати головним криміналістичним завданням [65, с. 6].

Неоднозначно з  приводу даної проблеми була позиція Р.С. Бєлкіна, який, з метою уникнути термінологічної плутанини, з одного боку, підтримав концепцію Г. Г. Зуйкова, а з іншої, не заперечував проти використання термінів «спосіб злочину» та «спосіб підготовки до злочину» [66, с. 805].

Значну увагу способу злочину приділяється і в зв’язку з тим, що він є одним із основних слідоутворюючих елементів криміналістичної характеристики будь-якого виду злочину і є своєрідним «ключом» до їх розкриття [67].

Представляється, що визначення (поняття) способу повинне охоплювати всі етапи проходження злочину: приготування, вчинення і приховування. В цьому відношенні ми повністю солідарні з Р.С. Бєлкіним, який відзначає доцільність вживання терміну «спосіб злочину» для інтегрального позначення способів здійснення всіх етапів діяльності. Дану діяльність він систематизував як: систему дій, прийомів і операцій з підготовки, вчинення і приховування злочинів, пов’язаних між собою єдиною метою і мотивом; умови часу і місця вчинення дій, обумовлених характером останніх; знаряддя і засоби, які використані для вчинення злочину [67, с. 215].

Крім того, вбачається, слушною думка В. П. Бахіна та С. М. Зав’ялова, які зазначали, що в даний час, у зв’язку з якісною зміною злочинності та умов, у яких здійснюється і розвивається злочинна діяльність, значення, місце і роль способу вчинення злочинів потребують нового осмислення [68, с. 179]. Тому останнім часом вчені-криміналісти визначають поняття способу злочину з урахуванням деяких з вищевказаних положень. Наприклад, М.В. Даньшин говорить про спосіб злочину як систему дій, об’єднаних загальним злочинним задумом з підготовки, вчинення та приховування злочину, детермінованих певними умовами [69, с. 9]. Більш розгорнуте і, на нашу думку, вдале визначення способу вчинення злочину надає С. С. Чернявський, який вважає спосіб вчинення злочину об’єктивно і суб’єктивно детермінованою системою дій (операцій, механізмів, прийомів) поведінки суб’єкта в процесі підготовки, вчинення та приховування злочину, кожна з яких залишає специфічні сліди, які дозволяють за допомогою криміналістичних прийомів і засобів отримувати уявлення про сутність події, яка мала місце, встановити особу злочинця і його причетність до злочинного події, а також визначити найоптимальніші шляхи вирішення завдань розслідування [70, с. 55-56]. В свою чергу, С. М. Зав’ялов визначає спосіб вчинення злочину як систему взаємопов’язаних, спрямованих на досягнення мети злочину, дій суб’єкта (або утримання від них), які вчиняються в певній послідовності, із застосуванням різних знарядь і засобів [71, с. 7].

Вищенаведене свідчить, що і наразі єдиної точки зору на низку загальнотеоретичних питань щодо способу вчинення злочину немає. Як правило, дискутуються питання про поняття способу вчинення злочинів, структуру, класифікацію, ознаки, створення та можливості використання криміналістичних обліків за способом вчинення злочину.

На нашу думку, спосіб злочину, який є елементом криміналістичної характеристики, слід розглядати як процес взаємодії та слідоутворення, адже він містить в собі об’єкти, які вступають у взаємодію, сліди, які при цьому утворюються, місце їх розташування, а також ознаки й властивості, що їх характеризують. Такий опис є криміналістичним і дозволяє за слідами-відображеннями встановлювати особливості злочинця, характер дій та ознаки конкретних знарядь.

Як показало наше дослідження (Додаток А), способи вчинення злочинів, вчинених з використанням службовою особою своїх повноважень були різноманітними. Вони вчинялися шляхом активних завідомо протиправних дій, що порушували обов’язкові до виконання правила, інструкції, положення. Це були:

- інтелектуальна та матеріальна підробка документів (19,7 % кримінальних проваджень);

- підкуп посадових осіб (у 100 % кримінальних проваджень супроводжував вчинення злочинів, вчинених з використанням службовою особою своїх повноважень);

- вчинення правочинів за відсутності економічної необхідності, відсутності можливості повернення отриманих матеріальних цінностей, на свідомо невигідних умовах (11,3 % кримінальних проваджень);

- зняття грошей з банківських рахунків підприємства, організації під звіт без надання звітної документації, з використанням їх на власні потреби             (10,4 % кримінальних проваджень);

- надання грошових кредитів в порушення існуючого порядку (9,1 % кримінальних проваджень);

- незаконне використання службового становища у процесі приватизації державних підприємств з метою придбання їх у приватну власність або заволодіння значним числом акцій самим чиновником, близькими йому особами  чи іншими приватними особами, в чиїх інтересах діє посадова особа (8,2 % кримінальних проваджень);

- перепродаж земельних ділянок, які знаходились в розпорядженні їх власників (6,5 % кримінальних проваджень);

- незаконне і явно невигідне відчуження основних засобів виробництва (5,8 % кримінальних проваджень);

- потурання, сприяння правопорушникам, неприйняття до них заходів (5,8 % кримінальних проваджень);

- фіктивне прийняття на високооплачувану роботу і незаконне нарахування заробітної плати (4,8 % кримінальних проваджень);

- сприяння у створенні при державних підприємствах комерційних структур з метою «перекачування» коштів цих підприємств на рахунки окремих фірм (3,8 % кримінальних проваджень);

- тимчасове запозичення державних або громадських коштів або використання їх не за призначенням, у тому числі нецільове використання бюджетних коштів, «прокручування» їх у комерційних банках, використання не передбачених правовими актами переваг в отриманні кредитів, позичок, придбання цінних паперів, нерухомості, іншого майна (3,7 % кримінальних проваджень);

- сприяння методам недобросовісної конкуренції на споживчому ринку, що виражається в юридичному та економічному усуненні конкурентів (2,1 % кримінальних проваджень).

Дослідження продемонструвало, що злочини, вчинені з використанням службовою особою своїх повноважень, вчинювалися за умови підроблення документів (19,7 % кримінальних проваджень, Додаток А), що фактично виконувало роль підготовки до вчинення основного злочину і полягало у:

- отриманні зразку оригіналу документу та/або його окремих реквізитів (кліше печаток чи зразків їх зображень, чистих бланків з відтисками печаток і підписами службових осіб суб’єктів службової діяльності та державних органів, бланків документів суворої звітності чи їх зразків) (8,9 % кримінальних проваджень);

- вивчення умов документообігу щодо процедури перевірки справжності документів, пов’язаних із суб’єктами службової діяльності (19,7% кримінальних проваджень);

- отриманні та пристосуванні знарядь (технічних приладів, інструментів, речовин, матеріалів) (2,6 % кримінальних проваджень);

- залученні осіб з відповідними спеціальними навичками; виготовленні пробних копій документу або окремому виготовленні певних частин (реквізитів) документу (1,4 % кримінальних проваджень).

Способи приховування ознак підроблення документа здійснювалися шляхом:

- надання разом з підробленим документом інших справжніх і підроблених документів, які безпосередньо або побічно підтверджували неправдиву інформацію, що містилась у підробленому документі (11,5 % кримінальних проваджень);

- копіювання документа і надання його зацікавленим суб’єктам (передусім, контрагентам) у формі копії, пересилання за допомогою факсу            (2,6 % кримінальних проваджень). Це пояснюється тим, що під час передачі документів засобами зв’язку дефекти зображення документу є природними і ознаки підроблення розцінювалися як результат неякісної передачі документу.

З’ясовано, що при вчиненні злочинів досліджуваної категорії злочинці активно використовували сучасні досягнення науки та техніки: принтери персональних комп’ютерів, копіювально-розмножувальні апарати, засоби оперативної поліграфії, факси; поєднували декілька технологій виготовлення документа для нанесення різних реквізитів на один і той же документ (монтаж).

Використовувались різні види монтажу – механічний електронний і комбінований, як поєднання електронного і механічного [72].

У 11,3 % кримінальних проваджень результатом механічного монтажу була копія певного документа, яка передавалась контрагентові чи в державні контролюючі органи для підтвердження фактів, що мають юридичне значення.

Електронний монтаж мав місце у 8,3 % кримінальних проваджень і полягав у скануванні дійсного документу (сканування підписів осіб, які мають право підпису фінансових документів, та відбитків печаток суб’єктів господарювання і державних установ та контролюючих органів, окремих реквізитів і тексту документів) та внесенні до відсканованої копії змін з подальшим роздрукуванням підробленого документа. Цим способом підроблялися платіжні документи.

Мала місце також інтелектуальна підробка підпису, що полягала в створенні нового варіанту підпису, без спроби копіювання оригіналу або відтворення оригіналу підпису без використання технічних засобів (у 3,9% кримінальних проваджень).

Крім того, вивчення в межах підготовки дисертаційного дослідження криміналістичних літературних джерел та слідчої практики свідчить про розповсюдження останнім часом:

- компетентного автопідлогу, який здійснювався з використанням спеціальних знань у сфері судового почеркознавства [73]. Спеціальні знання злочинці отримували із  спеціальної літератури, яка сьогодні знаходиться у вільному продажі, а також у вільному доступі за допомогою мережі Інтернет.

- моделювання підпису від імені реальної особи, але в умовах відсутності оригіналу.

Цей спосіб мав місце, зокрема, в кримінальних провадженнях про розкрадання коштів вкладників у небанківських фінансових закладах (довірчих товариствах, страхових компаніях тощо) були встановлені випадки, коли злочинцями підроблювалися підписи від імені вкладників за нібито отриманні суми.

Підроблення бланків документів мало місце в 1,4% кримінальних проваджень. Це були бланки органів виконавчої влади, регіональних та державних митниць, судів та інших організацій, з якими вступають у стосунки суб’єкти службової діяльності.

Крім того, дослідження також показало, що при вчиненні злочинів досліджуваної категорії злочинці використовували підкуп посадової особи (мало місце у 14,6% кримінальних проваджень).

Підкуп (хабарництво) як злочин, вчинений службовою особою з використанням своїх повноважень, відрізняється високою латентністю. Це  утруднювало його розкриття й розслідування, тому що в ньому брали участь, як правило, дві особи – хабароодержувач і хабародавець, які однаково зацікавлені у приховуванні вчиненого [74]. Хабарництво, незважаючи на свій латентний характер, має ознаки, які використовувалися для його виявлення й подальшого розслідування. Ці ознаки можуть мати різний характер і в криміналістичній літературі розбиваються на декілька груп. До останніх, зокрема, належать:

– специфіка зв’язків посадової особи з представниками комерційних структур і підлеглими особами;

– відкриття нових підрозділів, відділів зі значним числом вакансій при загальній тенденції до скорочення штатів;

– повідомлення осіб та анонімні заяви про наявні випадки хабарництва;

– документи, виявлені в результаті перевірок, ревізій та інших видів контролю, у яких знайдено виправлення, виконані різним шляхом (підчищення, дописка, травлення тощо), а також документи, що мають фіктивний характер;

– документи, що викликають сумнів щодо своєї достовірності (видача крупних позик на неіснуючих осіб, ліцензій на створення неіснуючих комерційних структур) [75, с. 112].

Названі ознаки вимагали ретельної перевірки з метою уникнення помилкових висновків, а у випадках їх підтвердження – щоб мати у своєму розпорядженні матеріали, достатні для внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань.

Спосіб приховування злочинів - це заснований на реалізації системи суб’єктивних факторів дійсності комплекс дій чи бездіяльність особи, що приховує злочин до, у момент або після вчинення злочину [76, с. 232].

Приховування злочину можна визначити і як діяльність, спрямовану на перешкоджання розслідування шляхом приховання, знищення, маскування чи фальсифікації слідів злочину, злочинця, а також засобів і знарядь вчинення злочину або предметів, здобутих злочинним шляхом. Діяльність за таких умов охоплює не лише активну форму людської поведінки, а й пасивну - бездіяльність [77].

Дослідження показало, що способи приховування даних злочинів були досить типовими і багато в чому залежали від сфери діяльності осіб, де такі факти мали місце. Вони полягали в:

- підробці в документах або створення нових документів, що відображають прийом на роботу, просування по службі, створення нових посадових структур;

- створенні фіктивних реєстраційних документів, що фіксують, відображають одержання квартири, оформлення кредиту тощо;

- виправленні дат, підробці підписів у документах, що фіксують створення приватних підприємств, комерційних структур тощо;

- створенні неправомірних управлінських рішень про надання монопольного права торгівлі нафтопродуктами або електроенергією шляхом оформлення протоколів неіснуючих зборів, видання наказів, розпоряджень, що явно суперечать наявній практиці.

Наше дослідження також показало, що на стадії підготовки до вчинення злочину даної категорії службова особа заздалегідь вчиняла дії до його приховування (відкривала банківські рахунки на своїх родичів, складала фіктивні документи про наявність боргу, готувала неправдиве алібі тощо), а у момент його вчинення та після нього приховувала цей злочин шляхом:

- здійснення конспіративних заходів (замикався службовий кабінет, тощо);

- знищення або підробки документів;

- знищення матеріальних слідів злочину.

Крім того, у випадках, коли службовій особі правоохоронними органами вручалось повідомлення про підозру у вчиненні злочину досліджуваної категорії, дана особа намагалася приховати свої злочинні дії шляхом:

- знищення окремих документів, предметів, що містили ознаки злочину, вчиненого з використанням службовою особою своїх повноважень;

- відмови від надання показань та надання завідомо неправдивих показань;

- примушування свідків до відмови від первинних показань, або зміни показань на вигідні для злочинця;

- переховування від правоохоронних органів;

- симуляція захворювання;

- вплив на слідчого, який проводить розслідування за допомогою корумпованих зв’язків у правоохоронних структурах та органах влади та управління;

- створення перешкод для розслідування.

Крім того, за результатами щомісячного опитування, проведеного компанією TNS в Україні, стало відомо, що за останній рік майже 20% українців були причетні до хабарництва. В ході досліджень було опитано 1200 респондентів, вік яких становив від 16 до 75 років, із яких 77,6% респондентів визнали необхідність давання хабара. Також 28,2% переконані, що в Україні без хабара не обійтися, 24,3% вважають, що давання хабара необхідне лише в деяких випадках, а 25,1% респондентів зазначили, що іноді хабара можна уникнути [78].

 

 

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/37564.html