---

Теоретико-методологічні особливості дослідження системи і складів злочинів проти миру та безпеки людства

Сучасна юридична наука, у тому числі кримінального права і міжнародного права, характеризується тим, що виступає як теоретична система знань, яка охоплює насамперед емпіричний базис, тобто систему наукових фактів і абстрактно-теоретичні побудови, які відповідно формуються на емпіричному теоретичному рівнях наукового пізнання.

Передумовою розвитку юридичної науки є постійна взаємодія і взаємовплив правової теорії і практики. Разом з тим метою наукового пізнання є не накопичення досліджуваних даних, а теоретичне роз’яснення різних явищ, подій і фактів. Тому рівень розвитку науки визначається не стільки кількістю і якістю зібраних емпіричних даних, скільки кількістю і якістю висунутих достатньо обґрунтованих теорій, концепцій. Результатом емпіричного дослідження є прості причинні і необхідні зв’язки. На теоретичному рівні пізнаються суттєві і закономірні зв’язки, визначається стратегія майбутнього наукового пошуку. Все це повною мірою стосується науки як кримінального, так і міжнародного права. При цьому вибір правильного напрямку (стратегії) дослідження й досягнення істинного результату а також способи досягнення цього результату, тобто методологія наукового пошуку, забезпечують повноту і достовірність наукових висновків.

Загальновизнаною є теза про те, що методологія наукового пізнання є інтегральним явищем: з одного боку, вона об’єднує систему компонентів, що її утворюють (світоглядні, загальні і спеціальні теорії й концепції, філософські закони й категорії, правила логіки, загальнонаукові і приватно-наукові методи й методики дійсності), а з другого – засоби і принципи пізнання, що забезпечують отримання максимально об’єктивної, точної, систематизованої інформації про об’єкт і предмет дослідження. Таку точку зору висловлюють   М. І. Панов та  Н. О. Гуторова [395, с. 291]. Виходячи із цього можна стверджувати, що істинність наукових результатів, та і загалом шляхів пізнання може бути досягнена лише в умовах методологічного плюралізму. Сукупність методів, засобів, методик забезпечує повноту висновків, сформульованих концепцій та їх достовірність [173, c. 46; 395, с. 292]. Одночасно теоретичні положення, що виводяться у процесі наукового пошук також виконують методологічну функцію, оскільки у подальшому вони можуть використовуватися для проведення більш глибинних досліджень. Тобто в певній мірі мова йде про методологічний досвід і його прикладне значення.

У рамках дисертаційного дослідження вибір методів та способів пізнання, що мають властивість теоретико-прикладного розвитку і інтеграції продиктований потребою виокремити існуючі або визначити потрібні нові знання про особливості кримінально-правової відповідальності за злочини проти миру та безпеки людства. А оскільки дослідження окреслених питань, здійснюється з позиції двох наук – кримінального права та міжнародного права, то і обраний методологічний інструментарій охоплює не лише загально-теоретичні філософські основи пізнавальної діяльності, а й враховує специфіку наукового пізнання різних правових систем – національного права та міжнародного права.

Застосування комплексного і міждисциплінарного підходів, що лежать в основі стратегії нашого дослідження дозволяє здійснити досконале вивчення висунутих гіпотез, що знайшло віддзеркалення у структурі і змісті дисертації.

Оптимальний композиційний підхід сприяє всебічному кримінально-правовому (як в площині національного, так і міжнародного права) дослідженню:

Оптимальний композиційний підхід сприяє всебічному кримінально-правовому дослідженню:

‒ міжнародно-правових актів, в яких встановлюються зобов’язання держав щодо притягнення до відповідальності осіб винних у вчинені злочинів проти миру та безпеки людства, надаються ознаки цих правопорушень, визначається їх система тощо та Кримінального кодексу, норми якого містять положення про встановлення кримінальної відповідальності у формі покарання, злочину як системного явища, особливостей складу злочинів проти миру та безпеки людства та відокремлення їх від інших злочинів у системі Особливої частини КК (діалектичний, системно-структурний і герменевтичний методи, положення онтології);             

‒ взаємозалежності держави і права з людиною, природою, умовами життєдіяльності на різних етапах людської цивілізації (матеріалістичний і діалектичний методи);

‒ вивчення усіх явищ, що знаходяться в площині наукового інтересу (міжнародно-правових актів, КК, кримінальної відповідальності, покарання, миру та безпеки людства у їх гносеологічній якості, злочинів) з позиції їх безперервного розвитку (діалектичний метод);

‒ існуючих правил правотворчої та законодавчої техніки і прогнозування більш точного відображення в нормах права, законі сутності злочинного діяння й наслідків, що ним заподіюється (класична теорія, діалектичний і герменевтичний методи, положення гносеології);

‒ природних законів у кримінальному праві, закономірностей установлення кримінальної відповідальності за вчинення діянь , що посягають на найважливіші людські цінності (теорія натуралізму, діалектичний метод);              

‒ питань побудови ієрархії цінностей як об’єктів кримінально-правової охорони, серед яких певне місце займають відносини, пов’язані із правовою охороною миру та безпеки людства (аксіологічна теорія, метод моделювання);      

‒ проблеми забезпечення системності при пізнанні явищ, що потребують кримінально-правового оцінювання й фіксації їх ознак у нормах КК, при застосуванні інших видів законодавчої техніки (методи системно-правовий, герменевтичний, системно-функціональний).

  Загалом як і  результати дослідження, так і самі способи і засоби пізнання обраних об’єкта і предмета зі створенням теоретичних засад кримінально-правової відповідальності за вчинення злочинів проти миру та безпеки людства мають відповідати в першу чергу вимогам гносеології, онтології, права, етики, праксеології, соціальної психології, правилам соціально-економічного характеру.

Слід зазначити в контексті визначення теоретично-методологічних особливостей дослідження злочинів проти миру та безпеки людства, що виокремлення міжнародного кримінального права в самостійну галузь права вимагає зміни підходів до дослідження актуальних наукових проблем, що виникають у межах системи відносин, що регулюються певною сукупністю відповідних норм. З методологічної точки зору способом досягнення поставленої мети, безумовно, є розширення звичних меж досліджуваного матеріалу і очищення методу дослідження в контексті повної диференціації догматичної точки зору від інших, суміш яких часто перетворює доктрину міжнародного кримінального права в демагогічні розмови. Насамперед це стосується визнання незалежності догматичної конструкції міжнародного кримінального права від конструкції національного кримінального закону.

Розмежування теоретичного визначення злочинів проти миру та безпеки людства з позицій національного кримінального закону і міжнародного кримінального права є методологічно виправданим при проведенні відповідних досліджень. Таке розмежування конструкцій є необхідним відносно аналізу кваліфікації, складу, об’єктів і суб’єктів, відповідальності за злочини проти людства. Єдині методологічні підходи до кваліфікації злочинів як у системі національного, так і у системі міжнародного кримінального права сьогодні вичерпали себе. Все більш характерним є дихотомія понять і визначень з логічної точки зору.

Як відомо, злочини проти миру та безпеки людства є найбільш складними при їх розмежуванні із загальноправовими злочинами. Цій проблемі приділена значна увага з боку науковців починаючи з XIX ст. Злочини проти миру та безпеки людства, до яких сьогодні відносять злочини агресії (у міжнародному кримінальному праві), геноцид, екоцид, воєнні злочини, піратство, найманство тощо надзвичайно важко підлягають правовій кваліфікації за допомогою загальноприйнятих у науці кримінального права методів.

Проте ще в середині XIX ст. здійснювалися теоретичні спроби виокремити їх серед інших злочинів. Зокрема, І. Бентам визначав їх як публічні злочини, які завдають шкоди «всім членам держави або невизначеному числу індивідуумів» [39, c. 474]. До них вчений відносив злочини проти зовнішньої безпеки, проти публічної сили, проти народонаселення, проти національного багатства, проти релігії тощо. Один з теоретиків кримінально-правової доктрини С. К. Гогель ще на початку XX ст. визначав наявність злочинів, що можуть призвести до знищення світової цивілізації і ставив завдання «об’єднання суспільства, союзів» для їх попередження через систему міжнародно-правових актів [92, c. 35].

Особливого розвитку теоретико-методологічні підходи до оцінки злочинів проти миру та безпеки людства набули у XX ст., коли злочини проти людства отримали наукове обґрунтування у працях таких видатних зарубіжних і вітчизняних правознавців, як М. Андрюхін, О. Кібальнік,             Р. Лемкін, П. Ромашкін, І. Соломоненко, А. Трайнін та ін.

Як вже вказувалося, головна проблема кримінальної науки як міжнародного, так і національного рівня, полягає у тому, що навіть сьогодні більшість із цих злочинів потребує правового розмежування зі злочинами загальноправового характеру. Особливі труднощі становить правова оцінка таких злочинів, як геноцид, екоцид, воєнні злочини. Саме тому дослідження системи злочинів проти миру та безпеки людства потребує особливої методологічно-оціночної систем, що виходить за межі традиційної методології науки кримінального права.

Те чи інше термінологічне визначення породжується специфічними вимогами юридичної догматики. Цей простий елемент не теоретичної, а значною мірою практичної побудови, елемент системи або іншого права відповідає практичним вимогам часу.

Значний внесок у розвиток методології загальноправових досліджень вніс ще на початку минулого століття теоретик І. В. Михайловський. Саме він порушує питання про мету вивчення, бо це «належить до надчуттєвого, тобто не завжди доступного для вивчення традиційними науковими методами» [302, c. 13]. На його думку, таке дослідження потребує злиття суб’єктивізму і об’єктивізму, застосування невідомих методів пізнання. Як один з пріоритетних методів І. В. Михайловський пропонує «самостійну, надзвичайно складну й важку галузь — гносеологію, або теорію знання. Вона передує всім наукам і становить їх загальні засади» [302, c. 15]. Сучасно, на нашу думку, звучить оцінка, зроблена вченим, щодо гіпотетичності характеру висновків у галузі юридичних наук. Дійсно, значна кількість наукових теорій являють собою гіпотези, більшість з яких взагалі не піддаються точній перевірці. Понад сто років тому подібне явище давало привід вченим у галузі точних наук визнавати дослідження соціальних явищ з позицій філософії, соціології, логіки тощо ненауковими. І. В. Михайловський доводив, що наукові дослідження соціальних явищ, у тому числі й правових, необхідні для розвитку цивілізації, а методологічна база подібних досліджень є значно складнішою і потребує використання не тільки традиційних методів, які застосовуються спеціальними науками, але й використання нових нетрадиційних підходів і методів. Таке положення речей можна пояснити наступними. Як відомо, гіпотези висуваються як на початку пізнавального процесу  при підкресленні науковості дослідження з урахуванням результатів аналізу теоретичних, правових та емпіричних передумов наукового пізнання, так і в його процесі. В рамках зокрема нашого дослідження вони  мають певне значення для його організації, а саме:                      

‒ методологічне (концептуальне, організаційне) щодо: доцільності формулювання й запровадження в нашому випадку оптимального комплексного  підходу до пізнавального процесу, вимог до його результатів;

‒ теоретико-правове стосовно:  закономірностей встановлення кримінальної відповідальності за вчинення діянь, що посягають на мир і безпеку людства, (в) нового наповнення взаємозв’язку відносин, пов’язаних із захистом миру та безпеки людства як об’єкта кримінально-правової охорони та  об’єкта злочину,  необхідності вдосконалення структури КК України щодо визначення місця злочинів проти миру та безпеки людства;

‒ правозастосовне щодо: (а) встановлення й урахування особливостей формулювання складу злочинів проти миру та безпеки людства та  суспільно небезпечних наслідків при кваліфікації злочинів проти миру та безпеки людства за наявності змістовно-юридичних і техніко-юридичних розбіжностей  щодо визначення таких елементів у міжнародно-правових актах та чинному КК України;

Висунуті гіпотези підлягають узагальненню, подальшій перевірці і  служать підґрунтям для похідних або нових, приміром, з метою уточнення або розвитку існуючих.

 

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/183244.html