Об’єкт злочинів проти миру та безпеки людства

Учення про об'єкт злочину є одним із найважливіших у доктрині кримінального права, оскільки від з'ясування сутності об'єкта злочину та визначення його змісту залежить розв'язання багатьох проблем кримінально-правової охорони. Як обов’язковий елемент складу злочину, об'єкт дозволяє розкрити со­ціальну сутність злочину та встановити його суспільно не­безпечні наслідки [288; 408, c. 171], а також забезпечує вироблення загальних правил кваліфікації злочинів [221, c. 32; 250; c. 60-61; 344, c. 195]. Однак, дивлячись на динаміку розвитку сучасної науки кримінального права, слід відзначити, що на сьогодні вчення про об’єкт злочину залишається одним з найконсервативніших [334].

Значний внесок у розробку проблеми об'єкта злочину в різні часи зробили такі науковці, як М. А. Бєляєв, Я. М. Брайнін, В. М. Винокуров,          В. К. Глістін, Ю. А. Деми­дов, М. Д. Дурманов, М. І. Загородников,                  Є. К. Каїржанов, М. Й. Коржанський, В. М. Кудрявцев, В. В. Мальцев,            Б. С. Нікіфоров, Г. П. Новосьолов, М. І. Панов, А. А. Піонтковський,               С. В. Познишев, В. В. Сташис, М. С. Таганцев, В. Я. Тацій, А. Н. Трайнін,       Є. О. Фролов, М. Д. Шаргородський та ін. При цьому якими б не були підходи і уявлення про злочинність того чи іншого діяння у різні періоди розвитку науки кримінального права, загальновизнаним є факт, що починати доведення наявності ознак складу злочину потрібно з ознак, які характеризують і об’єкт посягання і його об’єктивну сторону.

Об’єкт злочину є необхідним елементом будь-якого злочину: немає і не може бути «безоб’єктних» злочинів [235, c. 28]. З огляду на особливості дослідження злочинів проти миру та безпеки людства, зазначимо, що міжнародне право у низці документів встановило відповідальність за вчинення найбільш тяжких злочинів, якими є геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини, агресія та ін. Тому важливо встановити відповідність КК України міжнародним договорам у частині закріплення протиправності відповідних діянь. Враховуючи всю багатоплановість об’єкта злочину [Див.: 89; 90; 128; 171; 183; 220; 494], можна стверджувати, що він є основою встановлення відповідності складів злочинів, закріплених у КК, міжнародним договорам, згода на обов’язковість надана Верховною Радою України, які передбачають зобов’язання держав встановити відповідальність за злочини проти миру та безпеки людства.  Об’єкт злочину одночасно є основним елементом, за яким визначатиметься місце відповідних складів у системі КК України. У цьому відношенні цілком праві ті вчені, які стверджують, що об’єкт злочину в переліку елементів складу займає перше місце [401, c. 71].

Як вже вказувалося, проблема об’єкта злочину є однією з основних в науці кримінального права. Проте багато питань, які так чи інакше складають зміст вчення про об’єкт злочину і мають принципове значення при кваліфікації злочинів проти миру та безпеки людства, вимагають переосмислення і подальших наукових розробок. Останні наукові дослідження свідчать про перегляд теорії об’єкта злочину у її традиційному вигляді.

Критично спробуємо підійти до аналізу існуючих в науці кримінального права точок зору стосовно об’єкта злочину та визначимо їх вплив на формування теоретичної думки стосовно об’єкта злочину                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                        проти миру та безпеки людства. Розпочати вважаємо доцільним                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                        з дослідження історико-теоретичних поглядів на проблеми, які сформувалися в системі кримінального права XVIII – XX ст. ст., оскільки, на нашу думку,                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                        за сучасних умов вони набувають особливої актуальності.

Аналіз об’єкта злочину проти миру та безпеки людства, безумовно, ґрунтується на окреслених теорією кримінального права оціночних критеріях загальної теорії об’єкту. Як і в наш час, у питанні про те, що є об’єктом злочину, серед криміналістів минулого єдності не було. Одні з них (переважно представники класичної школи) вважали, що об’єктом злочину є тільки будь-яка правова норма, що велить утримуватися від певних дій (заборона) або здійснювати певні дії (повеління). Такої точки зору дотримувався німецький криміналіст К. Біндинг [Див.: 13, c. 397], що був представником нормативної теорії об’єкта. Інші криміналісти (переважно представники соціологічної школи, зокрема Ф. Ліст [268]) вважали, що об’єктом злочину є певне правове благо, тобто захищені правом життєві інтереси. Ці інтереси можуть бути як інтересами окремої особи (індивідуальні правові блага), так і інтересами всього суспільства (колективні правові блага).

Вітчизняні теоретики кримінального права М. Д. Сергієвський і               С. В. Познишев розглядали об’єкт злочину як правове благо, певну цінність, що охороняється законом. Згідно з цією теорією будь-яке злочинне діяння, впливаючи на певне благо чи блага, в кінцевому результаті завдає шкоду чи створює загрозу заподіяння шкоди окремій людині чи багатьом особам. Сам термін «об’єкт злочину» використовувався ними для позначення тих правових благ, впливаючи на які, злочинне діяння завдає шкоду саме особі. «Злочинне діяння, за своїм змістом, є діяння, яке завдає шкоду суспільству чи приватним особам чи створює загрозу завдання шкоди», – вказував М. Д. Сергієвський [461, c. 56]. Розглядаючи сутність шкоди, що завдається суспільно-небезпечним діянням, він зазначав, що «шкода може бути заподіяна окремій особі, чи усьому суспільству, так як і будь-яка норма, яка порушується злочинним діянням, має своїм предметом права, блага і інтереси приватної особи, чи інтереси цілого суспільства, чи те і інше разом» [461, c. 51].

Визначаючи об’єкт злочину, вчений вважав, що, по-перше, об’єктом злочину є безпосередній об’єкт посягання, по-друге, інтерес усього співіснування, який порушується невиконанням відповідного припису закону. Тільки поєднання обох моментів утворює поняття об’єкта, і, разом з тим, обґрунтовує існування певного складу злочинного діяння: порушення норми закону неможливе без посягання на конкретні блага чи інтереси» [461, c. 324]. Ним чи не в перше в теорії кримінального права висувається теза про подвійність об’єкта злочинних діянь. По-перше, в якості об’єкта виступає безпосередній предмет посягання, а, по-друге, абстрактний інтерес всієї громадськості, який порушується невиконанням відповідних приписів закону.

Такої ж позиції відносно визначення об’єкту злочину, дотримувався       С. В. Познишев. Він зазначав, що «злочином вважається лише така зовнішня поведінка людини, яка заподіює пряму шкоду іншим людям через те, що посягає на будь-яке їх благо чи спільне із злочинцем благо, руйнує, пошкоджує чи ставить це благо в небезпечне положення, чи виражається у не вчиненні для інших людей таких дій, які особа повинна вчинити в загальних інтересах» [404, c. 49-50].

Як бачимо, поняття об’єкта злочину подається через правове благо, впливаючи на яке злочином завдається шкода. Учений дотримувався позиції, що «об’єктами злочинів є ті конкретні відносини, речі і стан осіб чи речей, які охороняються законом під страхом покарання. Їх можна назвати «правовими благами». Такими є життя, здоров’я, честь, свобода, майно та ін.» [404, c. 53].

Полемізуючи з представниками кримінально-правової науки, які дотримувались іншої точки зору, С. В. Познишев зазначав, що об’єктом злочину не можна вважати правову норму чи той закон, який порушується суспільно-небезпечним діянням. Об’єктом злочину також не можна вважати суб’єктивне право, оскільки воно просто є недосяжним для посягання злочинця, наприклад, викравши у людини якусь річ, злодій не може позбавити її права власності на цю річ [404, c. 133]. Не погоджуючись з вченими, які вважали об’єктом злочину право охоронюваний інтерес, С. В. Познишев вказував, що інтерес не може бути порушений інакше, як шляхом посягання на те благо, з яким цей інтерес пов’язаний і яке є справжнім об’єктом злочину, тобто «порушення інтересу тільки і може виражатись в тому чи іншому пошкодженні чи поставленні в небезпеку цього блага» [404, c. 133].

Таким чином, виходячи з основних положень цієї теорії, шкода в результаті злочинного посягання завжди заподіюється людині. Механізм злочинного впливу виражається в тому, що злочин, впливаючи на блага і цінності людей, у кінцевому рахунку завжди завдають шкоди самим людям. Об’єктом є правові блага (цінності), і саме через злочинний вплив на них заподіюється шкода людині.

Інтерес для дослідження представляє теорія В. Д. Спасовича, згідно до якої об’єктом злочину також визнається людина. За його визначенням, «особа, яка страждає від злочину, що має права і в своїх правах охороняється державою, називається предметом чи об’єктом злочину» [473, c. 91]. Слід указати, що в своєму вченні термін «предмет злочину» вчений використовує як синонім терміну «об’єкт злочину», що є характерним для представників дореволюційної школи кримінального права.

Значна кількість вчених дотримувалася у визначенні об’єкта злочину, такої точки зору, яку не можна віднести а ні до теорії об’єкта як правового блага, а ні до теорії, що визнає об’єктом злочину людину, проте, разом з тим, містить елементи, які притаманні цим теоріям.       Прихильником саме такої точки зору був А. Ф. Кістяковський. Розкриваючи своє розуміння об’єкта, науковець ним називав предмет, на який направлено чи над яким вчинено злочин. На його думку, «об’єктом злочину може бути тільки людина з усіма правами і установами, які ним, як істотою суспільною створюються. Тому, крім життя, здоров’я, честі, як більше чи менше основних об’єктів злочину, створених самою природою, такими є речі, тварини, установи, навіть думки. Останні стають об’єктом злочину тільки тому, що є набутим зі сторони людини благом, яке необхідно для існування і захисту основних благ, які дані людині природою» [179, c. 47].

Представником нормативіської теорії об’єкта злочину є відомий вчений-криміналіст М. С. Таганцев. Вказуючи, як саме відбувається злочинне заподіяння шкоди, він відзначав, що «злочин як діяння, що є забороненим під страхом покарання, порушує права чи охоронювані правом інтереси» [451, c. 12]. Учений вважав об’єктом злочину «юридичну норму в її реальному бутті» [451, c. 5], розуміючи під цим «такий охоронюваний нормою інтерес життя, який в цій країні, в цей час визнається настільки істотним, що держава, за недостатністю інших засобів охорони, загрожує тому, хто посягає на нього, покаранням» [451, c. 8]. До таких правоохоронюваних інтересів він відносив «особу і її блага: життя, тілесну недоторканість, честь, володіння чи користування предметами зовнішнього світу; свободу пересування і діяльності в її різноманітних сферах; певні відносини, які виникли в результаті цієї діяльності – їх незмінність, непорушність; різноманітні блага, які складають суспільне надбання тощо» [451, c. 34]. Правоохоронюваний інтерес і є реальним об’єктом злочинного діяння» [451, c. 186].

М. С. Таганцев виступав за «визнання однакового значення обох моментів злочинного діяння». Тобто, якщо з одного боку «безперечно, що злочинне діяння хоча і має своїм безпосереднім об’єктом конкретне благо, разом з тим його сутність не вичерпується шкодою і небезпекою, що заподіюється цьому благу, але з іншого боку, також є очевидним, що тяжкість окремих злочинних діянь для правопорядку визначається не протидією праву, а значенням правоохоронюваного інтересу, на який направлене посягання» [451-33-34]. Акцентуємо увагу на тому, що розділяючи предмет і об’єкт посягання теоретик найбільш близько підходить до сучасного визначення об’єкта як суспільних відносин.

Поєднати норму права з її реальним змістом намагався ординарний професор Київського університету Святого Володимира Л. С. Бєлогриць-Котляревський. На його переконання, «об’єктом злочину з формальної точки зору є норма, а з матеріальної – ті життєві інтереси чи блага, які цими нормами охороняються. У зв’язку з тим, що норми призначені регулювати відношення людей між собою або по відношенню до юридичних установ то очевидно, що область злочинного повинна обмежуватися цими двома категоріями відношень» [36, c. 161]. Значний внесок у розвиток теорії об’єкта злочину вніс теоретик кримінальної науки, професор Варшавського університету В. В. Єсипов, який зазначав, що тільки «держава, суспільство і окрема особа можуть бути об’єктами злочинних посягань» [133, c. 257]. До речі, деякі вчені того часу не розглядали взагалі питання об’єкта злочину. Так, наприклад,               А. Лохвицький у своєму курсі кримінального права, не згадував про об’єкт злочину [272].

Отже, підходи щодо об’єкту злочину, висловлені криміналістами-теоретиками XIX – початку XX ст. вирізняються різноманітністю. Більшість з них в радянський період були забуті або піддавались нищівній критиці. Проте, навіть в ті часи серед вчених залишалося багато послідовників старих дореволюційних шкіл, що були прихильниками тієї чи іншої точки зору, які попри ідеологічний тиск намагались довести справедливість своїх поглядів, тобто прилаштувати існуючу теорію до нових політичних та ідеологічних реалій. Так, в підручнику з радянського кримінального права 1968 р. вказувалось, що «об’єктом будь-якого злочину одночасно є і відповідні суспільні відносини, і відповідні правові норми, які регулюють ці відносини і сприяють їх розвитку на шляху до комунізму» [252, c. 277]. Я. М. Брайнін, який дотримувався нормативістських поглядів, в роботі «Кримінальний закон і його застосування» писав, що кримінальне право здійснює функцію захисту суспільних відносин не безпосередньо, а шляхом захисту правових норм, які регулюють ці відносини [54, c. 85]. М. І. Федоров вважав об’єктом злочину є не будь-які суспільні відносини, а тільки ті, які регулюються правовими нормами [546, c. 182].

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/183244.html