Специфіка суб’єкта злочинів проти миру та безпеки людства за кримінальним законодавством України

Суспільно-небезпечне діяння і суб’єкт злочину – нерозривно пов’язані поняття кримінального права, у тому числі і міжнародного кримінального                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                        права. Як відомо, суб’єкт злочину як елемент складу злочину і як кримінально-правова категорія – складне і багатогранне поняття.

Не вдаючись до детального аналізу позицій різноманітних шкіл та філософсько-правових напрямків кримінального права щодо суб’єкту злочину^[1], зазначимо, що в більшості своїй вони були єдині в думці, що суб'єктом злочинного діяння може бути тільки фізична особа. Не випадково один з провідних представників класичної школи кримінального права російський криміналіст М. С. Таганцев підкреслював, що суб'єктом злочину може бути тільки винна фізична особа [489, c. 48]. Продовжуючи його думку щодо суб’єкта злочину, наука і практика визнають, що до кримінальної відповідальності може бути притягнута будь-яка осудна особа, яка досягла віку, встановленого законом, яка знехтувала кримінально-правовою забороною і яка вчинила суспільно небезпечне діяння. Звісно така позиція щодо суб’єкту злочину є повністю застосовною щодо злочинів проти миру та безпеки людства.

Однак, слід зауважити, що одночасно міжнародному кримінальному праву притаманні суто галузеві принципи (наприклад, принцип заборони агресивної війни, неминучості покарання за вчинення будь-якої дії, яка за міжнародним правом є злочинною, особистої відповідальності посадової особи за скоєний міжнародний злочин; незвільнення від відповідальності особи, яка виконала злочинний наказ свого уряду або начальника, маючи свідомий вибір його не виконувати, не звільнення від відповідальності винної особи за обставин, коли держава не встановлює у покарань за дії, які міжнародним правом віднесені до категорії злочині проти миру і проти людства тощо). Навіть не звертаючись до ґрунтовного аналізу принципів міжнародного кримінального права можна дійти висновку про те, що відповідальність за їх вчинення покладається крім держав, ще і на фізичних осіб [Див.: 324; 325]. Що у свою чергу засвідчує особливий характер діянь, які визнаються міжнародним правом злочинними.

Підкреслимо, що закріплення принципу індивідуальної відповідальності за міжнародні злочини, в тому числі і злочини проти миру та безпеки людства – є одним із найважливіших досягнень сучасного міжнародного права. У результаті виникнення принципово нової концепції міжнародних злочинів інститут міжнародно-правової відповідальності загалом на сьогоднішній день суттєво відрізняється від тих поглядів, які існували щодо цієї сукупності норм раніше, хоча сам принцип індивідуальної кримінальної відповідальності є давньою звичаєвою нормою, яка визнавалася ще у Кодексі Лібера та Оксфордському керівництві. Відтак ця звичаєва норма була закріплена у багатьох нормативно-правових актах, що відносяться до міжнародного гуманітарного права, які, як відомо, утворили правову основу відповідальності фізичних осіб за скоєння міжнародних злочинів^[2].

Слід зазначити, що до Другої світової війни концепція індивідуальної кримінальної відповідальності за міжнародні злочини не отримала розвитку у зв'язку з тим, що в документах Ліги Націй і Паризькому пакті (Бріана – Келлога) 1928 р. [122]^[3] йшлося про міжнародний злочин агресії як правопорушення держави. Щоправда Версальський мирний договір 1919 р. [68] містив спеціальний розділ про відповідальність (ст. 227-230), і імператор Вільгельм II звинувачувався «у найвищій образі міжнародної моралі і священної сили договорів». Крім цього, ст. 228 Версальського мирного договору наділяла держав-учасниць правом притягати до кримінальної відповідальності перед своїми трибуналами німецьких громадян, які порушили закони і звичаї війни. Однак і ця спроба притягнення індивідів до кримінальної відповідальності не мала успіху. Німеччині вдалося досягти угоди про те, що її піддані будуть притягуватися до відповідальності лише німецьким судом. У Лейпцигу згодом пройшло кілька судових процесів над німецькими злочинцями, в ході яких підсудні були або виправдані, або засуджені до незначних мір покарання.

Хоча постанови Версальського договору не були реалізовані, вони суттєво вплинули на формування нової доктрини відповідальності.

У 1929 р. були прийняті Женевські конвенції «Про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях» і «Про поводження з військовополоненими». У них був закріплений обов'язок держав прийняти відповідні нормативні акти чи рекомендувати органам законодавчої влади ввести в дію відповідні міри для припинення порушень цих конвенцій. Тобто в конвенціях з'явилася пряма вказівка ​​на необхідність встановлення кримінальної відповідальності індивідів за порушення норм конвенції. Так, у міжнародному праві була закріплена концепція так званої «опосередкованої» кримінальної відповідальності, коли необхідність настання кримінальної відповідальності передбачається  міжнародним правом, але своє нормативне втілення положення про відповідальність повинні знайти в національному праві. Водночас аналіз Женевських конвенцій 1929 р. показує, що міжнародний припис здійснювати кримінальне переслідування на національному рівні носить досить загальний характер, оскільки ні в самій статті, ні в тексті конвенції із загального переліку правил не виділені ті норми, порушення яких повинно каратися саме кримінальним правом. Отже, можна вважати, що до Другої світової війни міжнародне право, зокрема така його галузь як гуманітарне право пройшло шлях від встановлення загальної вимоги дотримуватися конвенції до закріплення рекомендації вдосконалювати національне кримінальне законодавство для припинення вчинення індивідами порушень міжнародного гуманітарного права.

У період після Першої світової війни починає поступово формуватися і певна міжнародна система протидії державам-агресорам, яка базувалася на системі міжнародних угод, що визначали перелік правових порушень (деліктів), за які суб’єкти злочину в особі держави повинні нести відповідальність перед іншими державами. Так, М. Захаров на початку XX ст. писав,  що під міжнародно-правовим деліктом традиційне міжнародне право визначає порушення норм міжнародного права, при яких держава, порушуючи його головні принципи, наносить шкоду (збитки) правам і інтересам як іншої держави, так і її громадян, які охороняються системою міжнародно-правових актів [149, c. 28]. Із даного визначення можна зробити висновок, що суб’єктом міжнародно-правового делікту визнавалася виключно держава.

На початку 40-х років минулого століття один з найвизначніших вітчизняних дослідників злочинів проти миру та безпеки людства                    А. Н. Трайнін проаналізував існуючі на той час погляди вчених про відповідальність держав за міжнародні правопорушення, які представляють інтерес для дослідження і з позицій сучасної науки. Знову ж таки мова йшла передусім про відповідальність держав [503].

Досить невизначеною з точки зору констатації суб’єкта була позиція професора Пелли. В монографії, присвяченій проблемам відповідальності країн у міжнародному кримінальному праві, він висунув наступне визначення міжнародних деліктів. Він зокрема писав: «Міжнародний делікт є дія чи бездіяльність, які тягнуть за собою покарання, що встановлюється і застосовується іменем союзу держав». Автор не тільки не                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                        конкретизує, які саме дії чи бездіяльність є міжнародним злочином, але і уникає вказівки на те, кому саме привласнюються такі дії.

Переломним моментом у історії становлення і визнання за фізичною особою статусу суб’єкта міжнародного права стали Нюрнберзький                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                        і Токійський трибунали. Злочини, свідком яких світ став під час Другої Світової війни, вимагали покарання конкретних злочинців, фізичних осіб. Саме тому Нюрнберзький трибунал став по суті першим судом над суб’єктами міжнародного злочину – фізичними особами, тобто ввів індивідуальну відповідальність фізичної особи за скоєне. М. С. Алєксєєв зазначав, що відповідальність нацистських злочинців має велике історичне і сучасне політичне значення, оскільки воно є нагадуванням про відповідальність за злочини проти людства, а переслідування і невідворотне кримінальне покарання військових злочинців є однією з найважливіших проблем сучасності, бо воно пов’язане з боротьбою за мир, прогрес людства і демократію [8, c. 2-3].                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                         

Отже, тільки Нюрнберзький Воєнний Трибунал беззастережно визнав принцип індивідуальної кримінальної відповідальності фізичних осіб. Як судовий орган він розглядав дії саме конкретних осіб, їх відповідальність була невіддільна від міжнародно-правової відповідальності держави за ці злочини. Тобто, суд по суті підтвердив тезу про те, що за вчинення цих злочинів виникають два типи відповідальності, незалежно від того, чи встановлюється це прямо у відповідних джерелах.

Притягнення фізичної особи до міжнародної кримінальної відповідальності безпосередньо на підставі норм міжнародного права у спеціально створеному для цього міжнародному кримінальному судовому органі є яскравим підтвердженням міжнародно-правової деліктоздатності особи як суб’єкта міжнародного права. При цьому О. Г. Кибальник констатує, що у міжнародному кримінальному праві «сутність принципу індивідуальної відповідальності особи зводиться до встановлення тотожності між поняттями «суб’єкт злочину» і «суб’єкт відповідальності» [178, c. 67]. Підтримуючи позицію про можливість притягнення до відповідальності фізичної особи за скоєння міжнародного злочину, А. Н. Трайнін зазначав, що «держава не може бути осудною чи неосудною; держава не може бути на лаві підсудних або за гратами тюрми» [503, c. 42], щоправда до неї можливим є застосування міжнародних санкцій. На думку Н. М. Мінасяна, суб'єктами міжнародної кримінальної відповідальності є тільки фізичні особи. «Кримінальні санкції (тюремне ув'язнення, вища міра покарання) застосовується тільки до фізичних осіб – головним і неголовним військовим злочинцям, вчинили найтяжчий міжнародний злочин» [297, c. 362]. До того ж в контексті дослідження злочинів проти миру та безпеки людства з позицій науки національного кримінального права держава як суб’єкт злочину взагалі не розглядається. Це прерогатива науки міжнародного права.

На думку А. Н. Трайніна, «держава та інші юридичні особи можуть і повинні нести політичну і матеріальну відповідальність за злочини проти людства, але суб'єктами кримінальної відповідальності можуть бути лише фізичні особи... Держава не є безвідповідальною, але ця відповідальність є політичною, матеріальною, моральною, а не кримінально-правовою» [504,        c. 126]. Вилучення індивідів, винних у скоєнні злочинів проти миру із-під юрисдикції держави-​​агресора, (наприклад, Німеччини та Японії) є обмеженням суверенітету і, отже, одним з проявів політичної відповідальності держав [186, c. 26]. Кримінальна відповідальність індивідів і міжнародна відповідальність держав одна одну не виключають. Цю точку зору підтримують багато вчених-правників. На думку Ю. М. Рибакова,                    «... загальновизнаний принцип міжнародної кримінальної відповідальності індивідів за злочини проти миру і людства є важливим і необхідним доповненням інституту міжнародної відповідальності держави за агресію як тяжкий міжнародний злочин» [453, c. 178].

Таким чином, в Нюрнберзі не тільки отримав розвиток принцип невідворотності покарання за міжнародні злочини щодо фізичних осіб – суб'єктів міжнародних злочинів, але і було підтверджено, що цей принцип невіддільний від міжнародно-правової відповідальності самої держави.

Токійський Військовий Трибунал дійшов такого ж висновку. Так, у додатку «А» до обвинувального висновку на Токійському процесі події, кваліфіковані в якості військових злочинів, викладалися як злочини власне Японії без актів і підстав, за допомогою яких вони могли бути приписані обвинуваченим [444, c. 34]. Цей факт свідчить про те, що з точки зору суду питання про їх індивідуальну відповідальність було тісно пов'язане із вчиненням військових злочинів самою Японською державою.