У нас уже 18709 рефератов, курсовых и дипломных работ
Заказать диплом, курсовую, диссертацию


Быстрый переход к готовым работам

Мнение посетителей:

Понравилось
Не понравилось





Книга жалоб
и предложений


 


Агресія та публічні заклики до агресивної війни

Основоположними принципами сучасного міжнародного права є незастосування сили і погрози силою, вирішення усіх міжнародних спорів виключно мирними засобами, невтручання у внутрішні справи держави, а також поваги до державного суверенітету. У зв’язку з цим головним завданням ООН є підтримання міжнародного миру та безпеки, і з цією метою вживати ефективних колективних заходів для попередження і усунення погрози миру й придушення актів агресії, або інших порушень миру, і проводити мирними засобами, відповідно до принципів справедливості та міжнародного права, залагоджування або розв’язання міжнародних конфліктів або ситуацій, що можуть призвести до порушення миру (ст. 1 Статуту ООН 1945 р. [480]). Для виконання поставлених задач у світі проводиться політика заборони на ведення агресивних війн, встановлення кримінальної відповідальності до осіб, які пропагують, планують, розв’язують і здійснюють агресивну війну.

Одним з найбільш гострих питань міжнародного кримінального права є визначення агресії (від лат. aggressio – напад) як міжнародного злочину, злочину проти миру, за здійснення якого несуть індивідуальну відповідальність конкретні винні особи. Разом з тим, складність у дослідженні правової природи агресії  як міжнародного злочину обумовлена відсутністю загальновизнаного її поняття. У сучасних міжнародних договорах у сфері міжнародного кримінального права, зокрема Римському Статуті МКС, також відсутня дефініція агресії та її сутнісні елементи.

З огляду на дію доктрини пріоритету принципів і норм міжнародного права над національним правом, кримінальне право більшості держав, у тому числі й України, ставить за мету забезпечити захист глобальних цінностей, які належать всьому людству, і, насамперед, міжнародний мир і безпеку. Розділ XX КК України «Злочини проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку» регламентує відповідальність за планування, підготовку, розв’язання та ведення агресивної війни, а також пропаганду війни (ст. ст. 436, 437 КК України), але недостатня конкретизація складових цього злочину породжує багато труднощів у розумінні юридичних ознак складу агресії у національному кримінальному законодавстві [320].

У вітчизняній юридичній доктрині агресія як злочин проти миру та безпеки людства є недостатньо вивченою. Окремі аспекти вказаної проблематики розглядалися в працях вітчизняних вчених, зокрема,                   В. П. Базова [26], О. М. Броневицької [55], Г. В. Єпура [136], Н. А. Зелінської [150; 151], С. П. Кучевської [258], А. А. Маєвської [282], В. О. Миронової [301], В. П. Попович [406], В. С. Ржевської [440], В. Х. Ярмакі [579] та ін. Серед учених пострадянського простору варто назвати С. В. Саяпіна, який детально розглянув особливості злочину агресії в міжнародному кримінальному праві, розвиток концепції його заборони, а також визначив існуючі прогалини у встановленні відповідальності за вказане суспільно небезпечне діяння у міжнародному праві [661; 662]. Однак на сьогодні відсутні окремі комплексні праці, присвячені вивченню правової природи злочину агресії, що враховують здобутки міжнародного і національного кримінального права України, що обумовлює детальний розгляд заявленої проблематики.

Теорія кримінального права визначає, що введення в національне кримінальне законодавство новел, що стосуються регламентації міжнародних злочинів, зокрема агресії, є результатом імплементації положень міжнародного права. У зв’язку з цим надзвичайно актуальним завданням сучасного розвитку національної кримінально-правової науки є вирішення проблем співвідношення міжнародно-правових норм про кримінальну відповідальність за акти агресії (додамо, що злочинність цього діяння вперше сформульована саме у нормах міжнародного права) і відповідних положень національного кримінального законодавства. Більш того, у вітчизняній доктрині кримінального права відсутні єдині підходи щодо розуміння юридичних ознак складів злочинів, передбачених статтями 436, 437 КК України, що пов’язано у зв’язку з тим, що у правовому науковому полі відсутнє і однозначне розуміння міжнародного миру як об’єкту національної кримінально-правової охорони.

У міжнародному праві перші спроби визначити і закріпити правову заборону агресії мали місце у 1907 р., коли у ст. 1 Конвенції про мирне вирішення міжнародних зіткнень [189] був визначений принцип застосування всіх можливих зусиль для того, щоб забезпечити «мирне вирішення міжнародних неузгоджень». Якщо проаналізувати подальші міжнародно-правові акти у цій сфері, то можна помітити, що події Першої світової війни актуалізували питання про створення надійних механізмів забезпечення міжнародного миру та безпеки та криміналізацію злочину агресії. За умов антивоєнного руху в преамбулі Статуту Ліги Націй 20.01.1920 р. [476] визнавалася необхідність спрямувати міжнародні зусилля на засудження агресії. Згодом на Конференції з проблем уніфікації кримінального законодавства у Варшаві у 1927 р. було прийнято прийняла рішення про запровадження кримінальної відповідальності за пропаганду агресії – міжнародний делікт, який «обтяжує суспільну совість» [657, c. 40].

Помітним кроком на шляху заборони агресії став Договір про відмову від війни як знаряддя національної політики від 27.08.1928 р. [122] (Паризький пакт), який встановив багатосторонні зобов’язання держав із відмови від застосування збройної сили і проголосив, що його учасники «відмовляються у своїх взаємовідносинах від війни як засобу національної політики», а також надалі зобов’язуються вирішувати всі свої спори виключно мирним шляхом. На нашу думку, Паризький пакт, безумовно, пішов далі Статуту Ліги Націй, оскільки заборонив «право на війну», однак його практичне значення для міжнародного миру послаблювалося тим, що ці постанови не були підкріплені ефективною системою санкцій на випадок порушення. Безумовним позитивним результатом прийняття Паризького пакту стала активізація прийняття значної кількості міжнародних двосторонніх договорів країн, де передбачалася взаємна відмова сторін від будь яких агресивних дій, від участі у подібних діях на боці інших країн,  підтримки агресивних сил, а також встановлювалася система мирних засобів вирішення можливих спорів.

Конференція з проблем уніфікації кримінального законодавства у Варшаві у 1927 р. прийняла рішення про запровадження кримінальної відповідальності за пропаганду агресії – міжнародний делікт, який «обтяжує суспільну совість» [657]. У 1930 р. Спеціальний комітет Ліги націй із розробки Загальної конвенції про розвиток засобів, що попереджають війну, запропонував Асамблеї розглянути питання про можливість боротьби з пропагандою агресії, «вважаючи, що пропаганда агресії проти іноземної держави може становити за певних умов загрозу загальному миру» [505, c. 131]. У 1933 році Юридичний комітет Ліги націй розробив проект Конвенції по боротьбі з агресією, де говорилося, що держави, які підписали конвенцію, беруть на себе зобов’язання прийняти на національному рівні законодавчі заходи для боротьби з прямою і публічною пропагандою, що здійснюється з метою спровокувати держави першими порушити свої міжнародні зобов’язання і здійснити дію, яка буде складати акт агресії. Однак через заперечення з боку Великої Британії, Німеччини, Італії та Японії проект не було ухвалено [275, c. 235].

Після Другої світової війни спроби нормативно визначити поняття злочину «агресія» та «пропаганда агресії» активізувалися. Так, принцип заборони агресивних війн, що випливав із Паризького договору 1928 р., із прийняттям Статуту ООН 26.06.1945 р. трансформувався в більш широкий за обсягом заборони принцип незастосування сили і, більше того, погрози силою: «Усі члени ООН утримуються в своїх міжнародних відносинах від погрози силою чи її застосування як проти територіальної цілісності чи політичної незалежності, так і будь-яким іншим чином, несумісним з цілями ООН» (п. 4 ст. 2 Статуту ООН). Правовий зміст цього принципу був розкритий у низці Резолюцій Генеральної Асамблеї ООН, спрямованих на зміцнення правових основ та підвищення ефективності механізму забезпечення міжнародного миру та безпеки. Окрім того, важливе значення для нормативної заборони пропаганди агресивної війни мала діяльність Нюрнберзького та Токійського воєнних трибуналів.

У подальшому міжнародною спільнотою досить активно і послідовно засуджувалися акти агресії і піднімалося питання про відповідальність за їх здійснення. За вчинення акту агресії згідно із сучасним міжнародним правом на державу можуть накладатися найсуворіші санкції, серед яких відповідальність країни-агресора згідно з зобов’язаннями, які накладаються на нього міжнародним договором, учасником якого вона є. Поряд з цим за рішеннями Нюрнберзького та Токійського військових трибуналів було визнано, що відповідальність за злочин агресії несуть також конкретні фізичні особи. Крім того, Проект Кодексу проти миру та безпеки людства містить принципово важливе положення про те, що особа, яка вчинила будь-який із злочинів проти миру та безпеки людства, підлягає індивідуальній кримінальній відповідальності і підлягає покаранню (ст. 3).

У міжнародному праві визначення агресії було і залишається одним з найскладніших і невирішених завдань. Існуючі пропозиції з цієї проблеми обговорюються і сьогодні, але не мають законодавчого закріплення ні на рівні національних правових систем, ні в системі міжнародного права. Серед основних позицій, які обговорювалися на рівні наукових міжнародних дискусій можна виділити дві основні:

  • визначити зміст злочину агресії шляхом закріплення вичерпного переліку агресивних протиправних дій, що становлять його об’єктивну сторону (пропозиція СРСР);
  • застосувати принцип «гнучкої» формули, коли в основу розуміння терміну агресії закладалися так звані «природні критерії», а не «юридичні розробки» (пропозиція представників Західних країн) [503, c. 236].

Однак з огляду на політичне забарвлення питання щодо змісту і сутнісних елементів агресії як міжнародного злочину державам-учасникам дискусії так і не вдалося домовитися про єдине узгоджене розуміння її правової природи. Б. А. Дряєв у зв’язку цим зазначає, що «складності у визначенні агресії мають комплексний характер. Серед них – політичний аспект проблеми, неспівпадіння поглядів держав щодо принципів притягнення до відповідальності до агресії, їх побоювання бути визнаними агресорами, співвідношення відповідальності держави і фізичної особи, відмінність між агресією та справедливою боротьбою і неправомірними колективними воєнними діями держав тощо» [127, c. 4].

На сьогодні в міжнародно-правовій практиці широко застосовується визначення агресії та перелік агресивних актів, що наведений у Резолюції Генеральної асамблеї ООН 3314 (ХХІХ) від 14.12.1974 р. [383]. Зокрема, згідно з вищевказаною Резолюцією агресією є застосування збройної сили державою проти суверені­тету, територіальної недоторканості або політичної незалежності іншої держави, або будь-яким іншим чином, несумісним із Статутом Організації Об’єднаних Націй, як це встановлено у цьому визначенні (ст. 1). У Резолюції звертається увага, що застосування збройної сили державою першою в порушення Стату­ту є prima facie свідченням акту агресії. У зв’язку з цим, на думку Ю. А. Решетова, основним критерієм протиправності застосування збройної сили варто вважати принцип першості або врахування хронологічної послідовності подій [439, c. 84]. Відповідно, агресором визнається та сторона, яка першою застосує збройну силу.

Звернімо увагу, що у вітчизняному законодавстві та міжнародному праві розмежовуються поняття «агресивна війна» та «збройний конфлікт». У доктрині звертається увага, що вказані поняття передусім відрізняються між собою масштабами дій [356, c. 1071]. Будь-який спір, що виникає між двома державами і призводить до використання збройних сил, є воєнним (збройним) конфліктом, незалежно від його тривалості, наслідків чи факту заперечення однією із сторін наявності стану війни. Однак не кожен воєнний конфлікт з точки зору міжнародного права є актом агресії. У зв’язку з цим у Резолюції звертається увага, Рада Безпеки може зробити висновок, що визначення про те, що акт агресії був здійснений, не буде виправданим у світлі інших відповідних обставин, включаючи той факт, що відповідні акти або їх наслідки не мають достатньо серйозного характеру.

У ст. 3 вищевказаної Резолюції наводиться орієнтовний перелік дій, що можуть кваліфікуватися як акти агресії. Зокрема, будь-яка з таких дій, незалежно від оголошення війни, з урахуван­ням і згідно з положеннями статті 2, буде кваліфікуватись як акт агресії:

а) вторгнення або напад збройних сил держави на територію іншої держави чи будь-яка воєнна окупація, який би тимчасовий характер вона не мала, що є наслідком такого вторгнення або нападу, чи будь-яка анексія із застосуванням сили території іншої держави або її частини;

b) бомбардування збройними силами держави території іншої держави або застосування будь-якої зброї державою проти території іншої держави;

с) блокада портів або берегів держави збройними силами іншої держави;

d) напад збройними силами держави на сухопутні, морські або повітряні сили, чи морські і повітряні флоти іншої держави;

e) застосування збройних сил однієї держави, що знаходяться на території іншої держави за згодою останньої держави, у порушення умов, передбачених в угоді, або будь-яке продовження їх перебування на такій території після припи­нення дії угоди;

f) дія держави, яка дозволила, щоб її територія, яку вона надала у розпоряд­ження іншої держави, використовувалась цією іншою державою для здійснення акту агресії проти третьої держави;

g) засилка державою або від імені держави озброєних банд, груп, іррегулярних сил чи найманців, які здійснюють акти застосування збройної сили проти іншої держави, які мають настільки серйозний характер, що це рівнозначно переліченим вище актам, або її значну участь у них.

 

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/183244.html   

Найти готовую работу


ЗАКАЗАТЬ

Обратная связь:


Связаться

Доставка любой диссертации из России и Украины



Ссылки:

Выполнение и продажа диссертаций, бесплатный каталог статей и авторефератов

Счетчики:


© 2006-2016. Все права защищены.
Выполнение уникальных качественных работ - от эссе и реферата до диссертации. Заказ готовых, сдававшихся ранее работ.