Історичні, теоретичні та методологічні засади дослідження насильства в сім’ї

Важливою науковою проблемою залишається походження і розвиток сім’ї загалом і української зокрема. До середини ХІХ століття інститути сім’ї та шлюбу трактувались як позаісторичні явища, створені відповідно до біблійних настанов, згідно з якими шлюб беруть один чоловік і одна жінка; чоловік є головою сім’ї, якому підкоряються дружина і діти.

Це було не тільки морально, але й нормативно закріплено: вже у нормах римського права влада чоловіка над дружиною була практично необмеженою. Чоловік міг піддавати її будь-яким покаранням, витребувати її (як річ) назад, якщо вона самовільно залишала його дім, продати в рабство. Так само як раби, діти і дружина були повністю позбавлені правоздатності. Усе майно, яке дружина мала до шлюбу або набувала за час шлюбу (наприклад, одержувала спадщину), автоматично ставало власністю чоловіка. Практично дружина не могла бути власницею майна, а отже, укладати цивільно-правові правочини. Повна безправність дружини певною мірою пом’якшувалася лише одним – вона могла бути спадкоємицею після смерті чоловіка нарівні з дітьми і поділяти громадське становище чоловіка: почесті, що виявлялися йому, поширювалися й на неї [361, с. 94].

Таке ставлення до жінки зберігалося протягом Середніх віків та епохи Відродження. Християнська релігія та церква, які підпорядкували собі політику, мораль, науку, освіту і мистецтво в епоху середньовіччя, зробили дуже мало для поліпшення матеріального і морального статусу жінки. Скоріше, навпаки, адже на ній лежала основна провина за первородний гріх. З усіх видів диявольської спокуси саме жінка була найгіршим втіленням зла. На одному з середньовічних церковних соборів навіть піднімалось категоричне питання: чи людина жінка? Отці собору розділилися на партії, поки не був приведений наступний аргумент: Ісус Христос називається в Євангелії сином людським, але на землі він був лише сином Діви Марії, жінки, отже, жінка – людина. Тоді собор урочисто визнав жінку людиною. У суспільстві і літературі навіть пізніше ще зустрічалася протилежна думка, наприклад в латинському творі «Жінка не людина» (Франкфурт, 1690 р.) і в німецькій книзі «Цікавий доказ, що жінки не належать до людського роду» (Лейпциг, 1753 р.) [208]. Жінка як тілесна істота турбувала й лякала католицьких і протестантських богословів, наслідком чого стало «полювання на відьом». «Велике полювання» на відьом почалося в середині XVI століття і протривало приблизно 200 років. На цей період припадає близько 100 тисяч процесів і 50 тисяч жертв. Найбільше жертв було в державах Німеччини, Швейцарії, Франції та Шотландії, меншою мірою полювання на відьом торкнулося Англії, Італії та Іспанії; в Америці відбулося лише кілька процесів над відьмами. Особливо масовими суди над відьмами були на територіях, яких торкнулася Реформація. У лютеранських і кальвіністських державах з’явилися власні, навіть більш суворі, ніж католицькі, закони про чаклунство. Так, у саксонському місті Кведлінбурзі з населенням в 12 тисяч чоловік за один тільки день 1589 року були спалені 133 «відьми» [352]. Церква впливала навіть на середньовічну жіночу моду, переслідуючи відкрите волосся. Тому його прикривали вуалями, сітками, спеціальними пеналами, складними головними уборами. Розпущене волосся як ознаку незайманості носили лише незаміжні дівчата. Не сховане головним убором волосся у жінок церква вважала «спокусою сатани», «хвостами диявола» [340].

В епоху Нового часу під впливом успіхів освіти, поширення грамотності, промисловості, зміни правових норм ґендерна рівність зросла, подекуди поступово почало поліпшуватися матеріальне і духовне становище жінок. Стає поширеним уявлення про рівність жінок у вірі, посилюється моральне право жінок на зайнятість у низці галузей господарства (що вимагають вправних майстринь швачок, мереживниць тощо), які вважаються неприйнятними для чоловіків. Отримання жінками права власності у 1870-тих роках у провідних країнах Європи і в США стимулювало громадські рухи жінок (суфражисток, феміністок), метою діяльності яких було досягнення рівноправ’я між чоловіками та жінками [233].

Переходячи до аналізу основних теоретичних підходів до проблем походження, визначення і пояснення природи сім’ї, шлюбу, сімейного насильства підкреслимо, що численність наукових підходів й динамічність громадської думки стосовно вказаних питань викликані декількома моментами: по-перше, особливостями того чи іншого історичного періоду, в межах якого вони розвивались і формувались; по-друге, специфікою тієї чи іншої галузі науки (філософії, права, соціології, біології, психології), під впливом якої вони формувались; по-третє, відмінними рисами рівнів соціальної структури (макро-, мезо- та мікрорівнів), на яких вони проявляються.

Проведене дослідження джерел, що стосуються зазначених проблем, виявило як неоднозначність у підходах до їх вирішення, так і дозволило виявити певні специфічні ознаки, визнані більшістю наукових доктрин і парадигм. Так, з приводу теологічного підходу до проблеми виникнення сім’ї та шлюбу зауважимо, що інститут шлюбу виник ще до появи на історичній арені монотеїзму, тому не може бути пов’язаний з сучасними релігіями.

Згідно з еволюційною теорією, найбільш яскравими представниками якої були Й. Я. Бахофен («Материнське право. Дослідження гінекократії старого часу і її релігійної і правової природи», 1861 р.), Дж. Ф. Мак-Леннан («Первісний шлюб», 1865 р.), Л. Морган («Стародавнє суспільство», 1877 р.), Ф. Енгельс («Походження сім’ї, приватної власності та держави», 1884 р.), шлюб та сім’я в ході історії змінювались; матріархат історично виник раніше, ніж патріархат; розпад колективної власності і поява приватної власності спричинили перехід від материнського роду до батьківського і перетворили парну сім’ю в моногамну. Сучасна наука вважає такий підхід важливим, але далеко не єдиним виміром соціального розвитку, який не може претендувати на всебічне пояснення складних процесів життєдіяльності людини.

Протягом ХХ століття була висунута низка нових концепцій та теорій. В результаті переосмислення надбань біологічної науки стосовно розвитку людського суспільства сформувався соціобіологічний напрямок. Соціобіологи розглядають сім’ю як природний інститут, який виникає з біологічної природи людини. Тому певні суспільні явища, які сприяють руйнуванню сім’ї та її переродженню – емансипація жінок, розповсюдження ідей рівності чоловіків і жінок, старших та молодших поколінь в сім’ї, на їхню думку, є небезпечними, оскільки спрямовані проти природи людини [482, с. 32].

Однією з сучасних соціобіологічних концепцій є теорія сексуального договору, яка моделює еволюцію шлюбно-сімейних норм, жіночих та чоловічих ролей. Вона діалектично трактує еволюцію сімейних форм як спіралеподібний шлях від нуклеарної моногамної сім’ї до великої полігінічної і знову до нуклеарної моногамної. При цьому перший перехід відбувається під дією зростання виробництва, а другий – під впливом соціально-політичних та ідеологічних чинників. Економіка, політика, культура виступають зовнішніми щодо сім’ї силами, залежно від яких змінюється стратегія її відтворення [339].

Т. Парсонс та його колишній студент К. Девіс аналізували сім’ю з точки зору структурно-функціонального підходу, який досліджує соціальні явища і процеси як систему, в якій кожен елемент структури має певне призначення (функцію). Згідно з Парсонсом, сім’я не протистоїть суспільству – вона його підсистема, яка забезпечує стабільність соціуму в цілому через встановлення «інструментальних» відношень з іншими соціальними підсистемами і структурами та «експресивних» відносин всередині самої сім’ї, завдяки збереженню рівноваги у міжособистісній динаміці, збереженню інтеграційних тенденцій [44]. На думку К. Девіса, перехід від традиційних форм сім’ї до сучасних пов’язаний, насамперед, із трансформацією соціокультурних норм високої народжуваності і поширенням соціальних норм низької народжуваності. Інакше кажучи, витоки сімейних змін знаходяться в зміні системи цінностей і соціальних норм шлюбу та сім’ї, а не в заміні «жорсткого» зовнішнього тиску, «примусу» до сімейного життя внутрішніми силами збереження шлюбно-сімейної згуртованості. Причому розпад ціннісної системи, що підтримує розширену сім’ю, не означає автоматичної появи в нуклеарній сім’ї такої «взаємної прихильності», яка без жодних зовнішніх впливів здатна забезпечити соцієтальні (від лат. societas – спільнота, суспільство) функції з відтворення населення і соціалізації нових поколінь [18].

Р. Коллінз, Х. Хартманн, Р. Беррон, Г. Норріс як представники конфліктологічного напрямку досліджували проблему нерівності в сфері шлюбно-сімейних відносин. Вони відкидають тезу про те, що нерівність є природним засобом виживання суспільства, а спроби функціоналістів визначити механізми стабільного функціонування та його підсистем вважають намаганням виправдати існування несправедливості в суспільстві.

Свій особливий погляд на шлюб, сім’ю, статеву диференціацію в суспільстві розвивають феміністські теорії, всередині яких на сьогоднішній день нараховується більше десятка течій та напрямків. Найбільш загальним положенням їх позиції є теза про відсутність біологічних детермінант підпорядкування жінок чоловікам. Таке підпорядкування має соціально-економічний характер [40; 519].

Дослідники слов’янської старовини, історії Київської Русі і руських князівств ХІІ–ХІV ст. неодмінно торкаються і питання сімейного побуту давніх предків – східних слов’ян. Серед них – І. Франко [529], О. Франко [530], М. Зубрицький [224], М. Владимировський-Буданов [145], Є. Сіцінський [470], О. Кравець [267], Р. Чмелик [548] та інші. У працях «Історія України-Руси» й «Початки громадянства (генетична соціологія)» М. Грушевський вважав пріоритетною концепцію історичного походження сім’ї Ф. Енгельса, згідно з якою у період дикунства був утворений груповий шлюб, в епоху варварства – парна сім’я, з настанням цивілізації – моногамна сім’я. Патріархальну моногамну сім’ю вітчизняний вчений трактує як основну форму в розвитку української родини [164; 165, с. 306–316].

Київський літописець, описуючи побут давніх українських племен, згадує, що тільки його земляки поляни мали шлюбний звичай («брачный обычай имаху»), брали собі жінку, попередньо домовившись із нею, а в родимичів і в’ятичів шлюбів не було («браци не бываху») – жінок вони захоплювали під час ігрищ між селами; викрадали собі жінок, хто з ким зговорився, та мали по дві і по три дружини. Однак насправді не було такої великої різниці між полянами та іншими племенами [295, с. 6].

Відносини між батьками й дітьми в слов’янських сім’ях періоду язичества будувались на визнанні влади батьків над дітьми. Це стає очевидним з прикладів внутрішньосімейних стосунків, що дійшли до нас в літописних згадках Нестора. Проте перекази про взаємовідносини батьків та дітей свідчать, що батьківська влада була «далека від зайвої суворості»: при укладенні шлюбів особиста воля та бажання дітей не залишались без уваги; при вирішенні різних життєво важливих питань дітям надавалось право вибору (Святослав, наприклад, дозволив своїм синам самостійно вирішити, чи йти на княжіння в Новгород, чи відмовитися від нього); в міжсімейних конфліктах батьки й діти, згуртовані взаємним обов’язком кровної помсти, виступали як паритетні партнери (наприклад, Святослав разом зі своєю матір’ю Ольгою мстився древлянам за вбивство Ігоря; Свенельд мстився за свого сина, вбитого Олегом; Руська Правда зафіксувала язичницький звичай помсти батька за смерть сина, помсти сина за смерть свого батька як норму писаного закону) [337, с. 32].

За свідченням М. С. Грушевського, не тільки в період язичества, а й значно пізніше після введення християнства багатіші та вельможніші люди мали по дві жінки та більше (духовенство вимагало тільки, щоб одна дружина, вінчана, вважалась головною та справжньою). Вільно та легко розлучались, відсилаючи дружину, а замість неї брали іншу. Жінкам же давалось напучення, що вони повинні бути відданими своїм чоловікам, і відданість українських та й взагалі слов’янських жінок славилася широко. Дружина, яку купили або вкрали, спершу була власністю чоловіка як будь-яка річ його господарства. Пам’ять про це збереглась у давньому звичаї, коли дружину вбивали на могилі чоловіка, так само, як його коня чи собаку. Пізніше, коли погляди та стосунки стали більш цивілізованими, дружина могла вбити себе на доказ відданості чоловікові, тільки якщо сама того бажає. Однак літописці Х–ХІ століть жодного разу не згадують про цей звичай, що свідчить про його відмирання [164, с. 37–39].

Становище жінки в суспільстві й сім’ї та її значущість за той час також значно зросли. Зокрема, у Статуті Володимира Мономаха (друга частина Великої Правди) у статті «Про жінку» сказано: «Аже кто убиеть жену, то тем же судом судити, яко же и мужа; аже будеть виноват, то полвиры 20 гривен». Тобто за вбивство жінки стягувалася повна вира (пеня, штраф), але робилася поступка колишнім правовим принципам: якщо жінка своєю поведінкою викликала сварку і наступне вбивство, то за її вбивство стягувалося, як і раніше, піввири (хоча характерно, що стаття про вбивство жінки безпосередньо примикає і логічно пов’язана зі статтею про вбивство холопів і рабів) [456].

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/37494.html